Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

Та святих благала.

Ублагала... на всеїдній

З Степаном побрались.

Оце і вся моя дума.

Не здивуйте, люди.

Те, що було, минулося

І знову не буде.

Минулися мої сльози.

Не рветься, не плаче

Поточене старе серце;

І очі не бачать —

Ні тихої хатиночки

В забутому краю,

Ні тихої долиночки,

Ні темного гаю,

Ні дівчини молодої

Й малої дитини

Я не бачу щасливої;

Все плаче, все гине.

І рад би я сховатися,

Але де, не знаю.

Скрізь неправда, де не гляну,

Скрізь господа лають.

Серце в’яне, засихає,

Замерзають сльози...

І втомивсь я, одинокий,

На самій дорозі.

Отаке-то! не здивуйте,

Що вороном крячу:

Хмара сонце заступила,

Я світа не бачу.

Ледви-ледви опівночі

Серцем прозираю

І немощну мою думу

За світ посилаю —

Зцілющої й живущої

Води пошукати.

Як інколи, то й принесе,

І покропить в хаті,

І засвітить огонь чистий,

І сумно, і тихо

Розказує про весілля —

Звертає на лихо

Тепер мені про сліпого

Сироту кончає,

Але як довести краю,

І сама не знає.

Бо не було того дива,

Може, споконвіку,

Щоб щаслива була жінка

З сліпим чоловіком!

От же сталось таке диво!

Год, другий минає,

Як побрались; а дивіться —

Вкупочці гуляють

По садочку. Старий батько

Сидить коло хати

Та вчить внука маленького

Чолом оддавати.

                 16 октября 1845, с. Марьинское

         ВЕЛИКИЙ  ЛЬОХ

              Містерія

                   Положил ecu нас поношение соседом нашим, подражание и поругание сущим окрест нас.

                   Положил ecu нас в притчу во языцех, покиванию главы в людех.

                                                                 Псалом 43, ст. 14 и 15

             ТРИ ДУШІ

Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове³ і сіли

На похиленному хресті 

На старій церкві. «Бог простить:

Ми тепер душі, а не люди.

А відціля видніше буде,

Як той розкопуватимуть льох,

Коли б вже швидче розкопали,

Тойді б у рай нас повпускали,

Бо так сказав Петрові бог:

«Тойді у рай їх повпускаєш,

Як все москаль позабирає,

Як розкопа великий льох».

                1

А з гетьманом як приїдуть

Із Чигрина гості,

То це й шлють було за мною.

Одягнуть, обують,

І гетьман бере на руки,

Носить і цілує.

Отак-то я в Суботові

Росла, виростала!

Як квіточка; і всі мене

Любили й вітали.

І нікому я нічого,

Ніже злого слова,

Не сказала. Уродлива

Та ще й чорноброва.

Всі на мене залицялись

І сватати стали;

А у мене, як на теє,

Й рушники вже ткались.

От-от була б подавала,

Та лихо зостріло!

Вранці-рано, в пилипівку,

Якраз у неділю,

Побігла я за водою...

Вже й криниця тая

Замуліла і висохла!

А я все літаю!..

Дивлюсь — гетьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслав

Москві присягати!.. ⁴

І вже ледви я наледви

Донесла до хати —

Оту воду... Чом я з нею

Відер не побила!

Батька, матір, себе, брата,

Собак отруїла

Тію клятою водою!

От за що караюсь,

От за що мене, сестрички,

І в рай не пускають.

               2

А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському

Коня напоїла —

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави ⁵.

Я була ще недолітком,

Як Батурин ⁶ славний

Москва вночі запалила,

Чечеля ⁷ убила,

І малого і старого

В Сейму ⁸ потопила.

Я меж трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних... ⁹ Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали;

І насилу-то, насилу

Мене одірвали

Од матері неживої.

Що вже я просила

Московського копитана,

Щоб і мене вбили.

Ні, не вбили, а пустили

Москалям на грище!

Насилу я сховалася

На тім пожарищі.

Одна тілько й осталася

В Батурині хата!

І в тій хаті поставили

Царя ночувати,

Як вертавсь із-під Полтави.

А я йшла з водою

До хатини... а він мені

Махає рукою,

Каже коня напоїти,

А я й напоїла!..

Я не знала, що я тяжко,

Тяжко согрішила!

Ледве я дійшла до хати,

На порозі впала.

А назавтра, як цар вийшов,

Мене поховала

Та бабуся, що осталась,

На тій пожарині

Та ще й мене привітала

В безверхій хатині.

А назавтра й вона вмерла

Й зотліла у хаті,

Бо нікому в Батурині

Було поховати.

Уже й хату розкидали,

І сволок з словами

На угілля попалили!..

А я над ярами

І степами козацькими

І досі літаю!

І за що мене карають,

Я й сама не знаю!

Мабуть, за те, що всякому

Служила, годила...

Що цареві московському

Коня напоїла!..

                 З

А я в Каневі родилась.

Ще й не говорила,

Мене мати ще сповиту

На руках носила,

Як їхала Катерина

В Канів по Дніпрові.

А ми з матір’ю сиділи

На горі в діброві.

Я плакала; я не знаю,

Чи їсти хотілось?

Чи, може, що в маленької

На той час боліло?

Мене мати забавляла,

На Дніпр поглядала;

І галеру золотую

Мені показала.

Мов будинок. А в галері

Князі, і всі сіли

Воєводи... і меж ними

Цариця сиділа.

Я глянула, усміхнулась...

Та й духу не стало!

Й мати вмерла, в одній ямі

Обox поховали!

От за що, мої сестриці,

Я тепер караюсь,

За що мене на митарство

Й досі не пускають.

Чи я знала, ще сповита,

Що тая цариця —

Лютдй ворог України,

Голодна вовчиця!..

Скажіте, сестриці?