На білому світі - Зарудний Микола Якович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗

*

Платон подивився на будильник: дев'ята ранку, хлопці давно вже на роботі… Забув учора завести. О, Васько й сніданок залишив. І чоботи помив. Треба поспішати.

А чого поспішати йому? Він же вирішив, що продасть хату Никодимові Диньці…

Гайворон одягається, голиться. Зараз він піде до Никодима. Треба бути рішучим.

Степчина хустка на стільці. Пахне вітром і полем.

На подвір'ї чути жіночі голоси. Хто це йде? Платон відчиняє двері. У квітчастих хустках, з кошиками заходять у хату невістка Чемериса Тетяна і Мотря Славчук.

— Приймаєш гостей непроханих? — низьким красивим голосом питає Мотря.

— Прошу, заходьте.

— Ти нам вибачай, Платоне,— ставить кошика на лаву Тетяна,— не прийми в обиду…

— Ми вже давно збирались, та все якось ніби ніяково… гуртом хотіли йти, а це вже нас молодиці спорядили,— говорить, наче наспівує, Мотря.

— Сідайте,— припрошує хлопець.

Молодиці розв'язують кошики і викладають на стіл масло, замотане в чистенькі пілочки, сало, ковбасу, баночки з медом, смажених курей, яйця…

— Що це ви робите? Навіщо принесли? — розгубився Платон.

— Це з нашого кутка молодиці зібрали… Спасибі тобі, Платоне, за електрику. Що вже краса та вдобства, то й не сказати! — виспівує Мотря.

— Де ви бачили? Мені нічого не треба, я не візьму,— відмахується Платон.

— Е-е, ні, Платоне, чого ж ти нас в таке положеніє ставиш? — викладає та викладає з кошика Мотря.

Та ми все б тобі повіддавали. Такі вже вдобства! Чи до дитинки вночі встати, чи яку роботу зробити… видно ж та приємно. І гасом тобі не чадить… Спасибі велике.

— Ми вже з молодицями кажемо,— додає Тетяна,— що якби тебе головою вибрати, то ми б і горя не знали…

— Мотре, Тетяно, спасибі вам, але я нічого не зробив, я тільки поїхав…

— Ти вже, Платоне, нам не говори,— і слухати не хоче Мотря.— Давай, Тетяно.

Тетяна відвертається і виймає з пазухи щось замотане в хустинку:

— Тут, Платоне, сто карбованців назбирали, бо тобі ж не оплачено, Христина Горобцева казала. А восени ще зберемо…

— Я грошей не візьму.

— То чого ж ти за свої повинен нам добро робити?! Бери та вибачай, що мало. Але ми від чистого серця.

— Не візьму.

— Ти диви,— безпорадно звертається до подруги.

— Я вам кажу серйозно: не візьму.

— Ну що ти вдієш? — бідкається Тетяна.

— Дуже ти, Платоне, гордий, як я бачу,— лукаво повела своїми чорними очима Мотря.

— Та ні…

— Ну, від грошей відмовився, а оце ж усе прийми, не погребуй,— показує Тетяна пакунки та баночки.— Давай, Мотре, до ладу приведемо все. Відчиняй, Платоне, комору. Буде вам з Васьком на яке врем'я. Бо у вас же ні корови, ні курки…

Поки Платон стояв та думав, Тетяна з Мотрею пішли до комори, повитирали пилюку на поличках, позносили туди гостинці. А швидка Мотря, заткнувши за пояс край спідниці, заходилась мити підлогу в хаті:

— Бо ми ж тут наслідили тобі… Та відвернись, чого очі витріщив?

— Та є ж на кого подивитись,— кидає Тетяна.

— Цур тобі, він же ще парубок,— сміється Мотря.

— То що, куплений? Перед тобою, Мотре, жоден не встоїть,— моргає Гайворонові Тетяна.

— Ми тобі, Платоне, на Великдень чи на Мая хату побілимо,— перериває небезпечну розмову Мотря.

— Тут, може, й без нас обійдуться,— натякає на щось Тетяна.— Дивись-но, Мотре, яка хустка!

— Славна…

— А пізнаєш, чия?

Платонові хоч крізь землю провались.

— Наче на комусь бачила,— напружує пам'ять Мотря.

— Степчина,— відкриває хлопцеву таємницю Тетяна.— Це ж Полікарп ото з Півночі привіз. Думав — Марті, а дочці довелось носити.

— Чого ж ти, Платоне, мовчиш? — застрибали чортенята в Мотриних очах.

— Та це вона до Галі приходила… Мабуть, забула,— безуспішно викручується Гайворон.

Але ще не вродився той, хто обведе навколо пальця Мотрю.

— Дивись, Платоне, не прозівай, бо такі дівки і в Сосонці раз на сто год родяться. От я сама дівкою була нічого, двадцять два женихи сватались, а побачу Степку, то стану та й стою, наче вкопана…

— Казали, що Кутень сватати хоче, вже й до Полікарпа приходив, каже, на руках носити буду,— повідомляє Тетяна.

— А чого б і не поносити? — показує разочки білих-пребілих зубів Мотря.— Кажи слово, Платоне, то ми тобі її в мент висватаємо.

— Як надумаю, то скажу,— обіцяє Платон. Молодиці збираються йти. Але Мотря вертається з сіней:

— Ще просили тебе жінки з нашої бригади, Платоне…

— Що, Мотре?

— Та ти ж ото колись на зборах про ясла дитячі говорив… Не забув?

— Ні…

— То скажи там Коляді, щоб зробили для діток. Почнеться робота в полі, а ми знову будемо вдома сидіти. Дуже просимо…

— Я скажу, Мотре.

— Поцілувала б тебе, та боюсь, що Тетяна чоловікові розкаже! — гукнула від перелазу Мотря.— Хустку ж не забудь віднести!

У хаті ніби повис щирий сміх Мотрі, витиснувши смуток. Щось зворушливе і щире було в цих відвідинах. Платон сьогодні, може, вперше в житті відчув, що зробив маленьке добро людям…

Але треба було йти до Никодима Диньки. Потім він напише листа Наталці або просто приїде у Вінницю…

Платон, поминувши кузню, щоб не зустрітись з хлопцями, зайшов у столярну майстерню. Никодим Динька, наспівуючи лише одному йому відому пісеньку, ретельно вистругував орчика.

— Здрастуйте,— привітався Платон.

— Бачиш? — замість відповіді кивнув на свої руки Динька.

— Бачу,— сказав Платон.

— Отож воно і є,— сплюнув Никодим.

— Що, дядьку?

— Орчики роблю, мат-тері його ковінька! Я, Никодим Динька, роблю орчики… А чого? Бо нема в мене ні підручного, ні майстра під командою, ні півмайстра. Був Хведько, тільки навчив його тримати інструмент в руках, а воно зірвалось та поїхало в город. Хіба моє діло орчики стругати? Я можу такого воза зробити, що навкруг світу на ньому об'їдеш. Тричі об'їдеш — і не буде йому зносу. А мушу на орчиках сидіти.

— То хай вам підручного виділять,— радить Гайворон.

— Або, скажімо, треба тобі поставити хату,— не слухає Динька,— то не шукай нікого, а проси мене. Приходь і кажи: Никодиме Сидоровичу, хочу мати хату на три кімнати. І все. Давай мені матеріалу, підручну силу і приходь восени. Або, скажімо, треба тобі шафу. Приходь до мене і… То чого ти, Платоне, прийшов?

— Ви оце про хату тут говорили,— здалеку починає хлопець.

— Говорив.

— А собі ще досі справжньої не поставили…

— Бачиш, Платоне, тоді, коли мою за димом Полікарп пустив, не було в мене капіталу… А раз чоловік сидить без капіталу, то з нього спросу нема. Я зліпив оту халупу та й живу, мат-тері його ковінька. З п'ятирічки на семирічку, як той казав, відкладаю. А зараз уже приходить строк, бо Олег женитись хоче…

— То, може, ми з вами й зговоримось, Никодиме Сидоровичу,— величає Платон Диньку.

— У якім вопросі? — кидає Никодим орчика.

— Хочу свою хату продати.

— Навіщо? Хата міцна, я там свою руку приклав, ще як батько твій живий був… Підмурок добрий заклали і крокви грабові. Виїжджаєш кудись?

— Думаю…

— Значить, не гріє батьківська хата?

— Причин багато,— перебирає соснові стружки Платон.— То як, Никодиме Сидоровичу?

— Як на гроші, то це ж скільки буде?

— Подивитесь, скажете.

— Подивитись можна, бо, я ж кажу, син женитись хоче, то воно треба. Буває, що й підмурок добрий, і верх нічого, а хати, значить, ніби нема…

— Приходьте.

— А прийду, прийду, бо, значить, син женитись надумав, то…

Гайворон знову поминув кузню, щоб не бачили його, і берегом вийшов до контори колгоспу.

— Платоне! — гукнув Підігрітий.— Зайди.

Потиснув руку і запросив у сільраду.

— А я оце хотів до майстерень іти,— сказав Макар.

— Чого?

— Були в мене Тетяна і Мотря Славчук з першої бригади. Такого гармидеру наробили! Все за ті ясла. Казали, що з тобою говорили…

— Та говорили…