Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (читать книги без сокращений txt) 📗
— Присягайтеся. Негайно.
Він мовчав. До його бороди прилипла павутина.
— Ви не довіряєте мені? — я сердилася. — Присягайтеся!
— Присягаюся, — сказав він дуже тихо.
Проте я почула.
Коли ми повернулися на будівельний майданчик і під’їхали до майбутнього замку, я роззявила рота. Уже зводили стіни! Роботу, на яку в цих умовах мав піти принаймні місяць, було зроблено за один день. Мов за помахом чарівної палички.
— Уяви, що металеві ошурки розсипано на листку картону. А із зворотного боку листка піднесли могутній магніт. Ошурки почали рухатися, хаос змінився порядком — вони вишикувалися вздовж силових ліній. Це дуже грубий приклад… Гаразд. Уяви, що розумна й талановита людина цілими днями лежить на дивані, нездатна ні на що. Раптом до неї приходить ідея, вона встає, йде, працює день у день, прямує вперед у пошуках сенсу, який їй — мигцем, краєчком — відкрився… Отак і світ тягнеться за Королівством. Замок хоче бути побудованим, струмок хоче стати річкою. Селянин мріє збудувати тут будинок, ремісник — майстерню… Поглянь!
Я простежила за його пальцем і на мить побачила, як над верхівками гір пролетіла, витягаючи довгу шию, штуковина, схожа на динозавра.
Пізно ввечері я вибралася з куреня, де перед тим блаженно проспала годин п’ять чи шість. Робота на будівельному майданчику не припинялася навіть вночі. Зробивши невелику зарядку, я рушила повз печі, де обпалювалися червоні цеглини, повз кузню, чудом збудовану за кілька годин, повз пилораму, що потопала в горах тирси й стружки. Пройшла вирубкою й заглибилася в ліс. Ноги мої йшли самі, й тільки на півдорозі я зметикувала, що йду, виявляється, відвідати Ельвіру та принца.
Принести їм радісну звістку — їх вибачать, і все забудеться.
Межа Королівства, яку було добре видно нічним баченням, за день просунулася на багато тисяч кроків і досягла тепер майже самого струмка. Струмок на ім’я Ланс зустрів мене привітним плескотом.
— Доброї ночі, — сказала я ввічливо. І подумала: може, Оберон пожартував наді мною? Струмок — це все-таки не тварина…
— Тебе назвали на честь хорошої людини. — Я сіла навпочіпки й опустила долоню у воду. — Можна, я тут вмиватимуся? Він був трішечки занудою, однак загалом… будь гідний його, добре?
Вода так само пробивалася крізь каміння, розліталася, бризкала і стікалася в потік.
— Нічого ти не розумієш, — сказала я з жалем. — Краще з кошеням розмовляти, ніж з тобою… Ну гаразд. Я пішла.
Скоро за деревами з’явився вогник. Я сповільнила крок. Мені тільки тепер спало на думку: а що я їм скажу? Як привітаюся?
Вони сиділи біля багаття, над яким булькав казанок із варивом. Запах був неприємний — якогось смердючого жиру. Коли я вийшла з темряви, вони перелякано повернули голови — однаково.
— Це я, — сказала я примирливо. — Привіт.
— Привіт, — хрипко озвався принц. Ельвіра не відповіла.
— Е-е-е, — я переминалася з ноги на ногу. — Як ви тут?
— Добре, — принц підкинув гілочку у вогонь. — Ми думали, ти до себе додому пішла.
— Ні, — я зніяковіла. — Рано ще.
— Що, король не пускає?
— Пускає, чому…
— Виправдав тебе?
Я зітхнула.
— Скоріше, пробачив. Як і вас.
Ельвіра неприємно посміхнулася, однак і далі мовчала.
— Коли буде суд, знаєш? — після паузи запитав принц.
— Коли замок добудують. Чи раніше. Та яке це має значення? Я ж кажу — пробачив…
— А нам не потрібне його пробачення, — сердито сказала Ельвіра. — Ми самі по собі. І скажи йому, хай тебе більше не присилає.
— А він і не присилав! Я сама…
Ельвіра посміхнулася ще противніше і назавжди перестала бути схожою на Мальвіну.
— Так ми тобі й повірили… — буркнула вона.
Я подумала, що через них не тільки Ланс загинув, через них Оберон дав обіцянку, яка загрожує його життю. Я хотіла сказати, що вони дурні й егоїсти і всіх судять по собі. Я хотіла сказати, що дарма сюди приперлася пізно ввечері — не хочуть по-доброму, ну й не треба…
Натомість я мовчки повернулася й пішла назад у ліс. Ішла й слухала хрускіт гілок під чобітьми, дивилася нічним баченням — плаский світ без тіні, без об’єму.
Може, політати?
Я не пробувала літати відтоді, як Оберон підібрав мене на березі під скелею. Дуже неприємні спогади. Жахливі. Та й хто літає вночі, тільки сови та кажани…
Я зупинилася біля струмка на ім’я Ланс. До нової межі Королівства було лише десять кроків, однак мені раптом стало чомусь дуже холодно.
Мерзлякувато потираючи долоні, я підвела голову…
І побачила її.
Її неможливо знищити.
Її неможливо забути — розпливчасте сіре тіло, ніс-картопля і очі, схожі на дві бродячі ями. Вона чекає, поки ти розслабишся, поки ти повіриш у свою перемогу, поки ти думатимеш зовсім про інше — і тоді з’явиться перед тобою у всій своїй потворності. Якби в мене був посох, я б знала, як її зустріти, однак у мене не було при собі навіть складаного ножика.
Межа! Кілька кроків — і вона не зможе мене дістати!
Бабища посміхалася чорним ротом. Це був її останній шанс — уже завтра тут буде Королівство, де немає місця повелительці туману.
Я кинулася бігти. Потік туману, довгий як кишка, перехопив мене і повернув на місце. Тепер я висіла над землею, обплутана пружними жовтуватими «шмарклями», безпорадна, паралізована не стільки жахом, скільки образою: як же так?! Королівство облаштувалося… Все хороше тільки починається… І я вже разів сто могла піти додому!
— Відпусти мене, погань!
Оберон у таборі, й він, напевно, спить, втомлений. Чи почув він мій заклик? Чи встигне прийти на допомогу?
Туманна баба посміхнулася, і потік туману заліпив мені рота.
— М-м-м! Гм-м-м!
Мною трусонули, як іграшкою йо-йо на шнурочку. Я перевернулася і вдарилася лобом об землю — поки що несильно, ледве-ледве…
Вона гралася. Їй дуже хотілося помститися мені за ту колишню перемогу. Коли ще в мене був посох, коли я була ще магом дороги, коли билася за своє Королівство.
Я борсалася, як муха в павутині, проте й не думала здаватися. Я навіть примудрилася злетіти, однак липкі нитки тягнули донизу. Що ж, це навіть справедливо, я помру в боротьбі, як помер Ланс, і тим самим…
Лане?!
Спочатку почулося шипіння, неначе в тисячі будинків одночасно прорвало водопровід. Потім високо наді мною захиталося каміння. Нитки туману, що обплутали мене, напружилися, явно збираючись мене задушити. Туманна бабища, сіро-буре товсте чудовисько, підняла свою круглу набряклу голову…
І каміння зірвалося з верхівки скелі, вилетіло, мов снаряди з пневматичної гармати, і вслід за камінням хлинула вода. Мить — і бабищу накрило повністю, закидало камінням, залило суцільним потоком. Заверещав і заклубочився, немов у лазні, туман. Струмок на ім’я Ланс знайшов час, щоб вирватися з пастки і стати нарешті річкою.
Я зрозуміла, що можу рухати руками й ногами. Маленький камінь боляче вколов у плече. Мене підхопило й завертіло, як на водяній гірці, я захлинулася і майже потонула. Вхопила ротом повітря, закашлялася і зрозуміла, що лежу на підстилці з м’якого глибокого моху, а поряд тече до моря невелика швидка річка і в глибині її тануть, розчиняються каламутні плями…
Здалося мені чи ні, що я бачу серед хвиль худорляве обличчя із завжди холодними очима?
Ким би ти не був — спасибі, Лансе.
За кілька днів знову відбувся суд — так, проста формальність. Оберон оголосив, що принца Олександра і принцесу Ельвіру відтепер пробачено, їхній шлюб визнано дійсним і вони можуть жити, де хочуть і як хочуть.
Принц і Ельвіра вислухали новину з кам’яними обличчями.
