На запах м’яса - Дашвар Люко (бесплатные книги полный формат TXT) 📗

– Та вже більше місяця. Склад будуємо для фермера одного.

– А я отам працюю! – Соломія першою видерлася на кручу, вказала в бік містечка, що воно тулилося до моря в невеличкій бухті. – За старою пані доглядаю. Я і ще одна дівчина з Молдови.

– Італійською так вільно розмовляєш. Я подумав – місцева синьйора.

– Синьйорита! Синьйора – то заміжня! А я – синьйорита!

– Круто мову вивчила, синьйорито!

– Так другий рік уже тут! І мавпа б навчилася. – Соломія глянула на хлопця привітно. – Ну, що… Прощавай, земляче.

– Давай я тебе проведу. Можна?

– Класно! Ходімо! Кавою пригощу.

– Та я й сам тебе пригостити можу.

– Точно! Пригости! Це ж я тебе врятувала, не ти мене.

Чужий велосипед так і лишився в скелях на кручі.

На брукованій вуличці за столиком під пальмами троє старих дідів пили каву. Лише на мить відволіклися, кинули байдужим оком на двох чужинців, що вони примостилися поруч. Горох сів навпроти Соломії, розглядав її тихцем. Вона здавалася старшою за нього – може, років двадцять п’ять – двадцять сім мала. Чорне кучеряве волосся до плечей, рухливі чорні очі робили її схожою на місцевих, тільки кирпатий носик свідчив – не тутешня. Тоненька, граціозна – усміхалася так привітно й весело, Горох і сам не помітив, як усміхається у відповідь, як дурний.

Офіціант приніс каву в маленьких, на ковток горнятках, холодну воду.

– Про Прилуки не питаєш… – Толя зробив ковток – чашка порожня.

– Не сумую за рідним містом, от і не питаю.

– Чому?

– Не знаю. Давно поїхала.

– Ти ж тільки другий рік тут.

– А в Прилуках уже вісім років не була, – розсміялася. – То як Прилуки?

– Не знаю… – зізнався Толя. – Я з Норвегії повернувся… З півроку дома побув і знову поїхав.

– А-а-а… То ми з тобою перекотиполе.

Горох кивнув.

– І як тобі тут?

– Краще, ніж у Мілані. Тут люди простіші, без витребеньок. Тільки займатися нема чим у вихідні. Хіба що море…

На морі й домовилися зустрітися, якщо вихідні збігатимуться. Обмінялися мобільними. Соломія подякувала за каву, побігла вуличкою – піднімалася вгору поміж старовинних будинків у стилі сицилійського бароко з чудернацькими чудовиськами, що вони підтримували балкони. Горох дивився дівчині услід, бачив чомусь білі підошви її кросівок… Схаменувся: дідько! Велосипед би тепер знайти.

Уже в присмерках дістався кручі, відшукав велосипед.

– Як море? – похмуро спитав Козлюків молодший брат Іван, коли увечері Горох повернувся до вагончика біля ферми.

– Холодне.

– Де ж цілий день вештався?

– Так на морі.

– Ти мені, родич, не бреши. На якому ще морі?! Місцеві кажуть – таке льодяне, не підійти.

– А я купався…

– Кому ти ліпиш?!

– Купався, – повторив Горох, дістав із кишені куртки мокрі, скручені труси, поклав на дерев’яний ящик, що він заробітчанам столом служив. – Ось доказ!

– Тьху ти! Прибери! Ми ж тут їмо! – психонув Козлюків старший брат Василь, напустився на молодшого: – Чого ти до хлопця придовбався, Іване? Я б теж скупався, аби не поперек.

Добре, що з молодих у бригаді – тільки Горох, інші – старші, утомлені. Катракіс пропонував у вихідні до Поццалло і Модики заробітчан звозити. Чи, приміром, до тієї ж Рагузи, що вона розмістилася на двох боках одного урвища, поєднується трьома мостами. Та мужики тільки носами крутили: краще б грек домовився, щоби без вихідних пахали, бо чого його лежати без діла. І молодий до екскурсій неохочим виявився.

– Я краще на море… – бурмотів. – Дешевше. Гроші витрачати не треба, плавай собі безкоштовно.

З чорноокою Соломією Толя Горохов зустрівся за десять днів, бо то він від цегляного мурування відірватися не міг, то Соломія від старої синьйори.

– Толю… А я скучала! – Соломія чекала на земляка за столиком тої самої кав’ярні, де вони минулого разу каву пили.

– Привіт… – знітився Горох. – Кави?

– Любиш каву?

– Ненавиджу.

– І я! – розсміялася. Побігла всередину кав’ярні, повернулася з двома пляшками місцевого лимонаду. – Сьогодні я пригощаю. Ходімо! Містечко покажу. І де я живу.

За годину обстежили кожну вуличку невеличкого містечка, Соломія показала старовинний двоповерховий будинок із неприступними середньовічними стінами й вузькими високими вікнами, що він дивився фасадом на невеличку площу, уквітчану петуніями й геранню у великих глиняних горщиках.

– Я в цьому домі працюю.

– А ти там… Як? Свою кімнату маєш чи десь окремо живеш?

– Моя кімната на другому поверсі поряд із хазяйчиною. Вона старенька надто. І посеред ночі покликати може. А Іоланта… Дівчина з Молдови… Вона на першому поверсі біля кухні живе.

– То ви там утрьох?

– Так. Інколи хазяйчині діти й онуки приїжджають. Вони на півночі острова живуть. У Палермо. Син увесь час вмовляє мамцю переїхати до нього, але моя синьйора – уперта бабця.

– А твоє вікно яке? Угадаю! – Толя дивився на чотири вікна другого поверху. Ніби однакові – легкі непрозорі білі портьєри, квіти на підвіконнях. Та на одному в куті – іграшковий ведмедик.

– Соломіє! Там живеш? – Указав на вікно з ведмедиком.

У відповідь портьєра на вікні з іграшкою напнулася, наче від вітру, чиясь рука відсунула її вбік. До вікна підійшла сухенька, зморщена синьйора в чорному з білими кучериками сивини на маківці. Під руку її підтримувала смаглява дівчина в картатому фартушку поверх легкої сукні.

Соломія розсміялася.

– Це спальня синьйори Марії! – Махнула рукою хазяйці. – Моє вікно – крайнє ліворуч.

Хазяйка кивнула. Наказала щось смаглявій дівчині. Смаглявка відчинила вікно. Синьйора сперлася ліктями на підвіконня, нахилилася, вказала сухим пальцем на Толю, залопотіла щось швидко. Соломія кивала у відповідь, вказувала на Толю, відповідала італійською. Певно, відповідь задовольнила хазяйку, бо усміхнулася, кинула ще одну фразу, зникла. Смаглява служниця зачинила вікно.

– Так вона дивно твоє ім’я вимовляла, – здивувався Горох. – Не Соломія – Солеміо.

– Соле міо – сонце моє. Італійською. Так і зве.

Спускалися вуличкою до моря. Горох тихцем косував на дівчину: сонце… Усміхається так ясно.

– А ще що твоя хазяйка казала?

– О! Тривожилася. «Що то за незнайомець поряд із тобою?! Звідки він тут узявся?! У нього підозріле лице! Я йому не вірю!» – зі сміхом розповідала Соломія. – Я їй сказала: «То мій земляк, синьйоро Маріє. Не хвилюйтеся. Він добрий…» А вона: «Хай прийде до нас на каву. Я подивлюся на нього зблизька, і тоді скажу тобі, чи насправді він добрий!»

– Мені ще тільки кави з бабцею не вистачало, – розгубився Горох.

Вийшли до моря. У бухті на піщаному березі – човни, човни…

– Хочеш на острів із моря подивитися? – спитала дівчина.

– А як?…

– О! Та просто! Зараз човен візьмемо, покатаємося. Чого не зробиш для земляка, – Соломія залишила хлопця біля човнів, подалася до засмаглих чоловіків, що вони ремонтували двигун для човна біля невеличкої майстерні на берегу. Лопотіла щось, вказувала на Гороха.

Повернулася засмученою.

– Шкода… Гільєрмо б дав човен покататися, та двигун зіпсувався.

– Може, я гляну?… – запропонував Толя, пішов до чоловіків.

За десять хвилин витирав засмальцьовані руки, ніяково усміхався італійцям: ляскали чужинця по плечу, жестикулювали активно-здивовано – мовляв, нам тебе Діва Марія послала! Другий день із двигуном мордуємося, а ти раз – і зробив!

– Та там справ… – відповідав, ніби винен у чомусь.

Двигун бурчав, ніс легке суденце у відкрите море. Соля керувала. Толя дивився на острів – жовте кам’яне містечко з черепичними дахами починалося від берега, піднімалося в скелі, наче намагалося побороти їх, і над теракотовими дахами нависали сірі, порослі кущами крутояри. Наче картина в рамі зі скель. Вони розповзалися від містечка праворуч і ліворуч до обрію, лишали між морем і суходолом вузьку прикордонну піщану смугу.

Толя глянув на дівчину розгублено.