Вершники. Романи, оповідання - Яновський Юрій Іванович (книги бесплатно читать без .txt) 📗
До самотньої підводи: з мертвим листоношею підійшов Чубенко. Лагідні волячі морди ремиґали поблизу. Запалені свічки, поприв’язувані до їхніх рогів, горіли ясним полум’ям серед величної тиші нічного повітря. Коло листоноші сиділа зігнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцілував Василиху в руку.
Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі.
ЧУБЕНКО, КОМАНДИР ПОЛКУ
На коні їхав Чубенко, кінь під ним був морений, кінь спотикався, чубенківський загін брів напомацки, поліські сосни обступали з усіх боків, і шуміли, і сипали рівним сном шепіт, і рипіли мов снасть, і воркотіли, мов паруси. Лісовий вітрильний флот плив у широкий світ, на небі плескалися сині озера між снігових пустель, крижина на крижину, гора на гору — під вітром хаос і битва.
Чубенко хилив голову й пускав з руки повід, кінь спотикався на корчах лісової дороги, урочиста лісова осінь нахилилась над загоном, багато було поранених, які несли перед собою обмотані руки, мов білі келихи. А дехто тримався за груди чи за живіт, і трудних несли на ношах, двоколки з патронами виглядали, як ґрона, до них тулилися поранені й потомлені. Попереду йшли похмурі й неголені велетні, міцно ставили ногу обвішані патронами й гранатами бійці.
Загін Чубенка помалу посувався крізь ліс, Донбас, далекий і жаданий, стояв їм у очах, доменщики й слюсарі, мартенщики й склодуви, шахтарі й вальцювальники, рудокопи й чорнороби, — усі йшли за їхнім Чубенком, за мовчазним сталеваром Чубенком, командиром червоного полку, завзятим, невідступним і непосидючим.
Він був тільки легко поранений, а комісара полку вбили поляки під час бою на Віслі, і шматки комісара було зібрано на бойовищі. Полк поховав їх із славою і все добивався до Варшави, бився з поляками, по-простому, по-дон-басівському, слюсарі слюсарили з гармат, шахтарі довбали шабельками, молотобійці кували гранатами, газівники давали жару з гвинтівок, хто чим умів і хто що полюбив. Ділянка цього полку витримувала всі атаки, полк відступив чи не останнім. Чубенко вів загін, зв’язку в нього з Червоною Армією не було, Донбас попереду ввижався курний і рідний, була рання осінь дев’ятсот двадцятого року.
«Зачекай, — сказав рудий фельдшер і наздогнав Чубен-ка. Він їхав без сідла, коло пояса на бинді висіла пляшка з йодом, мов стародавній писарський каламар. — Я тобі скажу одверто, товаришу командир, гості ми недовгі на цьому світі, підбилися всі й похворіли, поранені гниють на ношах, увесь ліс гноєм запах, давай пристанемо кудись до села і звільнимо свої руки, підемо далі з легкими руками, світ тепер настав чорний, Чубенко, поляки женуться й шукають, а в нас поранені на руках і, скажу тобі секретно, захворіло кілька на тиф».
Та Чубенко махнув рукою на фельдшера й облизав пересохлі губи, «пити мені хочеться весь час, що воно за знак, що хочеться пити, в голові цілий мартен гуде, ти до мене, фершале, не підлазь, бійці Донбас хочуть побачиш, бійці на траву донбасівську хочуть лягти, і я їх веду на з’єднання з дивізією, за півтисячі кілометрів куриться наш Донбас, він чекає нас додому, і ми прийдемо додому, ми гукнемо то шахтах і заводах, ми встанемо ще дужчим полком, фершале, губити людей нам не випадає, а тифозних ізолюй від загону».
Чубенко взявся за голову й зняв кудлату шапку, голова горіла, серце під шкірянкою прискорено билося, фельдшер узяв Чубенка за руку, проїхав кілька кроків мовчки, «та й у тебе, Чубенко, тиф, передавай комусь команду і лягай, от і добігався на свою голову».
Чубенко глянув на фельдшера, і цей замовк, сосни рипіли, мов снасть, «я тобі наказую мовчати, з коня я не зійду, і моя стукалка знайде тебе крізь яку завгодно сосну».
Рудий фельдшер став вогненним від люті, він шарпнув каламар з йодом, розбив його об дорогу й захлинувся лайкою. Чубенко на нього не оглянувся, він їхав далі й дивився на карту, лісова дорога зникала за соснами, осінь і лісова гниль.
І ліс стояв рівно округ, підпираючи небо, похитувався й рипів, як корабельна снасть. Загін посувався крізь цю врочистість та похмурість, на небі відбувалося трагедійне видовище, на небі сунулися з гір льодовики і вкривали цілі континенти, айсберги плавали серед морів, на небі материки роз’єднувались і відпливали в океан.
Відбувалися мільйоннолітні катастрофи, а загін усе йшов і йшов, ішов, і йшов і не було краю лісові, і кволо стогнали поранені, просили не мучити й добити, важка була людська мука, ноги опухали, руки німіли, хотілося спати — безконечно, без просипу, ледве маячіла мета, легко було загубити донбасівську славу й зробитися отарою, заблукати в лісах, не вийти ніколи на з’єднання з Червоною Армією. Тільки обвішаний патронами авангард був наче з заліза.
Чубенко дивився на карту і вів далі.
Наче дном моря посувався загін донбасівських партизанів, і здавалося, що над соснами й над хмарами стелеться синя морська вода, і човники гойдаються під сонцем. А загонові вийти треба на берег і оглянутись назад на перейдене море. На березі курітиме Донбас, і заводи на ньому, домни, шахти й гути, і вся краса рівного шматка зеленої поверхні. Легко там дихати, мов на передгір’ї стоїть Донбас, і двигтить ціле пасмо гір від його трудового трепету.
Чубенко дивився на карту, швидко має бути лісникова хата, без неї не можна орієнтуватися. ї таке напружене бажання, що Чубенко побачив хату й підігнав коня.
Крізь жовті стовбури біліла стіна, блищало вікно на стіні, дим коливався й закручувався і плив угору, хата зникала й знову виринала, і незабаром видко стало, що то не хата, а купка білих беріз. За березами озерце лісове, глухе й чорне, соснова глиця падала в нього тисячу років, і вода стала чорна, мов у казці чи на хімічному заводі.
Цілий загін зупинився коло цього озера, дехто промивав рани, дехто хотів напитися, коні стиха іржали коло води, верховіття старезних сосен похитувалось, «рушай, — гукнув Чубенко, — рушай, донбасівська республіко!», і іюгойднувся в сідлі, мов жартома. Він відчув, що тиф ламав його на всі боки, дихати важко, в голові стукотять молотки, «за мною, пролетарія!» — гукнув Чубенко, борючись із хворобою. Не рухнувся ніхто, і він зрозумів, що почався бунт.
«Мітинг, мітинг, — закричали партизани, — куди ти нас завів, Чубенко?»
Виходили старі ковалі, показували виразки і рани, виходили доменщики, кидали об землю зброю. «Годі нам блукати, польському панові продався, отак лісом до Піл-судського заведе, заблудив сталевар, у нього тиф, щоб ви знали, його треба зв’язати, фершала за командира». Обвішаний патронами авангард стояв мовчки.
На небі відбувалися мільйоннолітні катастрофи, над чорним озером ліс порипував, як снасть, Чубенко мовчав, сидячи на коні, серце його закипало кров’ю, перед очима стояла біла пелена, він розсунув її долонею, і за цим настала тиша, бо всі зрозуміли, що Чубенко хоче говорити. А Чубенко даром рота не розтулить, клятий і горлатий, він зараз кричатиме про Донбас, про мету, про революцію, він загляне кожному в вічі, і ніби кожний тоді загляне сам собі в вічі. Чубенко тобі сталь ізварить, та Чубенко за свого й голови не пошкодує, але ж і допече, бо в’їдливий і завзятий, такого мати в окропі купала, а батько кропивою пестив.
Чубенко мовчав, дивлячись кожному в вічі, і раптом покинув повід, зіскочив на землю, — «нада вперед», — сказав діловито і пішов пішки дорогою. За ним пішов його кінь, сосни рипіли, і мовчки рушив за Чубенком загін, хто на коні, хто двоколкою, хто пішки.
І коли рух остаточно оформився, коли ясно стало, що руху не зупинити, коли поранені обмотали каліцтво й почвалали слідом за авангардом, тоді з валки пролунав постріл. Чубенко поточився у всіх на очах і повернувся обличчям до загону. Він стояв спокійний і рішучий, хоч здавалося, що він прощається очима з загоном та з білим світом, що він зараз упаде перед своїми донбасівцями, упаде, як прапор, беззвучно, і не можна буде його підняти, і нічим не полагодити отакого сталевара.
