У вогні - Коллінз Сюзанна (чтение книг .TXT) 📗
Фіней обрав місце для привалу неподалік силового поля, кроків на десять нижче. Сказав, що ми зможемо використати поле як зброю, у разі нападу відтісняючи до нього супротивників. Потім вони з Магс нарвали височенної трави, що росла жмутками, й заходилися плести з неї килимки. Оскільки в Магс не було жодних ознак отруєння горіхами, Піта зривав їх цілими гронами та смажив, жбурляючи у силове поле. Він методично чистив їх від шкаралупи та складав на листя. Я стояла на варті. Мені було жарко, неспокійно й важко після занадто емоційного дня.
А ще я хотіла пити. Так хотіла, що нарешті не витримала.
— Фінею, може, постоїш на сторожі, а я піду пошукаю воду? — запропонувала я.
Моя ідея вирушити на пошуки води самотою не викликала особливого захвату, але померти від зневоднення не хотів ніхто.
— Не хвилюйся, я не відходитиму далеко, — заспокоїла я Піту.
— Я піду з тобою, — почула я у відповідь.
— Ні, не варто. Я збираюся пополювати, якщо вийде, — пояснила я йому, проковтнувши слова, що крутилися на язиці: «А тебе не хочу брати з собою, бо ти занадто кволий й від тебе забагато шуму». Але натяк він зрозумів. Його важкі кроки і дичину розполохають, і мою присутність викажуть. — Обіцяю, я ненадовго.
Я крадькома попрямувала до дерев, з радістю зауваживши, що земля сама приглушує мої кроки. Я рухалася вниз по діагоналі, але довкола нічого не змінювалося — все та сама пишна соковита рослинність.
Пролунав гарматний постріл — і я завмерла. Мабуть, різанина біля Рогу достатку припинилась. І тепер звучить останній подзвін на вшанування трибутів. Я порахувала постріли — кожен позначав одного загиблого переможця. Їх було вісім. Не так багато, як минулого року. Але цього разу я могла назвати кожного з них на ім’я.
Раптом ноги мої підкосились, і я сперлася на дерево, відчуваючи, як спека, мов губка, висотує з мого тіла рідину. Ковтати ставало дедалі важче, мене оповила втома. Я потерла живіт, сподіваючись, що якась співчутлива вагітна жінка згодиться стати моїм спонсором і Геймітч зможе прислати бодай трохи води. Не спрацювало. Я опустилась на землю.
Незворушно лежачи на землі, я нарешті почала помічати тварин: дивних птахів із блискучим пір’ям, деревних ящірок із довгими блакитними язиками, а ще тваринок, на вигляд — щось середнє між щурами й опосумами, які чіплялись до гілок ближче до стовбура. Я поцілила стрілою найближчу з них, щоб роздивитися ретельніше.
Тваринка була огидна — здоровезний гризун із сірувато-рябеньким пухнастим хутром. Над його нижньою губою стирчали два загрозливі зуба. Доки я білувала й патрала гризуна, я помітила ось яку річ. Писок тваринки був вологий. Ніби вона нещодавно пила з якогось джерела. Я збуджено підхопилась і попрямувала до дерева, на якому висів гризун, й почала тупцяти навколо нього по спіралі. Джерело, з якого пила тварина, не може бути далеко.
Нічого. Я не знайшла нічогісінько. Навіть краплинки роси не знайшла. Зрештою, знаючи, що Піта хвилюватиметься за мене, я подалася назад у табір, страшенно розморена від спеки й роздратована, як ніколи в житті.
Поки мене не було, місце змінилося до невпізнання. Магс із Фінеєм побудували халупу з тих килимків, що вони сплели. З одного боку халупа була відкрита, але при цьому мала досить надійні стіни, стелю й підлогу. Ще Магс сплела кілька мисок, які Піта наповнив смаженими горіхами. Всі троє з надією повернули до мене обличчя, але я тільки похитала головою.
— Ні. Води немає. Принаймні тут немає. А от він знав, де є, — промовила я, піднімаючи оббілованого гризуна. — Перш ніж я його застрелила, він десь пив воду, але я так і не знайшла джерела. Присягаюся, я дослідила кожен дюйм у радіусі тридцяти ярдів.
— Його можна їсти? — спитав Піта.
— Не впевнена. Але на вигляд його м’ясо не надто відрізняється від м’яса білок. Його слід підсмажити...
Я завагалась, міркуючи, з чого б тут можна було розпалити вогонь. Та навіть якщо мені це вдасться, диму не уникнути. А на цій арені ми всі занадто близько одне від одного, тож приховати дим буде важко.
Але Піта мав кращу ідею. Він узяв шматок м’яса, настромив його на гостру гілку та жбурнув її у силове поле. Гучне шипіння — і гілка вилетіла назад. М’ясо згори почорніло, але всередині досить добре пропеклося. Ми одностайно зааплодували, але швидко припинили, згадавши, де ми.
Потім біле сонце сховалося за рожевий обрій, і ми влаштувались у нашій хатинці. Я ще й досі сумнівалася щодо горіхів, але Фіней сказав, що Магс упізнала їх із якихось інших, Ігор. На тренуванні я і не думала присвячувати час вивченню їстівних рослин, бо минулого року мені ці знання взагалі не знадобились. Тепер я про це пошкодувала, адже серед них могли трапитися й ті, що ростуть на арені. І я б дізналася наперед, що нас тут очікує... Але Магс почувалась добре, а вона ж бо вже кілька годин гризе горіхи. Отже, і я взяла горіх і відкусила шматочок.
Смак був м’яким, ледь солодкавим і чимось нагадував смак каштанів. Я вирішила, що їсти їх таки можна. М’ясо було жорстким, та й пахло не дуже приємно, але виявилось на диво соковитим. Непогана в нас вийшла вечеря, як на перший день на арені. От якби в нас було ще чим це все запити!
Фіней багато розпитував про гризуна, якого ми вирішили назвати деревним щуром. Як високо він висів, як довго я за ним спостерігала, перш ніж застрелити, що він робив на дереві? Але я не пригадувала, щоб гризун узагалі щось робив. Винюхував комах абощо.
Наближення ночі мене жахало. Та принаймні щільні плетені стіни хоч якось захистять нас від звірів, які в джунглях виходять на полювання поночі. Ще сонце не зовсім сховалося за обрій, а вже вийшов білий місяць, і навколо стало видно як удень. Наша розмова урвалась, бо ми знали, що зараз відбудеться. Ми сіли рядочком на вході в халупу, Піта взяв мене за руку.
Небо посвітліло — на ньому поплив герб Капітолія. Я слухала гімн і думала: «Фінею з Магс буде важче, ніж нам». Але виявилося, що й мені нелегко дивитися на обличчя вісьмох мертвих переможців, які зринали на небі.
Чоловік з Округу 5, той самий, якого Фіней заколов тризубом, з’явився першим. Це означало, що всі трибути округів із першого по четвертий живі — всі четверо кар’єристів, Біпер і Вариста та, звісно ж, Магс і Фіней. Після чоловіка з Округу 5 з’явилася світлина морфлініста з Округу 6, потім Цецилія та Вовн з Округу 8, обоє трибутів з Округу 9, жінка з Округу 10 та Сія з Округу 11. З останнім акордом гімну знову виплив Капітолійський герб, а потім небо потемніло, яснів тільки місяць.
Ніхто не вимовив ані слова. Нікого з загиблих я не знала добре, але мені згадалися троє діточок, які на Жнива чіплялися на майдані за Цецилію. Згадалось, якою доброю була до мене Сія під час нашої першої зустрічі. Згадались навіть морфліністи зі скляними очима, які на тренуванні завзято малювали жовті квіточки в мене на обличчі. Груди мені прошив гострий біль. Усі вони загинули. Їх більше немає.
Не знаю, як довго ми б отак сиділи, якби не з’явився сріблястий парашут. Він прослизнув крізь листя та приземлився неподалік. Ніхто не підвівся, щоб узяти подарунок.
— Як ви думаєте, для кого він? — спитала я нарешті.
— Важко сказати, — промовив Фіней, — може, це для Піти, адже сьогодні саме він мало не загинув?
Піта потягнув за шнурок і розв’язав шовковий мішечок. Із парашута випав невеличкий металевий предмет невідомого призначення.
— Що це таке? — спитала я. Ніхто й гадки не мав. Ми передавали предмет одне одному, по черзі роздивляючись. Порожниста металева трубка, загострена з одного кінця. З другого боку краї були вигнуті. Ця штука здавалася мені смутно знайомою. Щось таке могло відвалитися від велосипеда чи карниза — власне, від чого завгодно.
Піта подмухав у трубку, намагаючись з’ясувати, який буде звук. Ніякого. Фіней запхнув туди мізинець, пробуючи, чи не можна використати її як зброю. Не вийшло.
— Магс, як гадаєте, може, це для риболовлі? — спитала я.
Магс, яка могла використати для риболовлі що завгодно, похитала головою та щось пробуркотіла.
