Пацики - Дністровий Анатолій (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
Машталір прикурює від вогника запальнички й уважно дивиться: Толя, ти останнім часом виглядаєш потухлим, шо сталося? Нічьо. Вдома проблеми? Да. Може… каже Бодьо. Я не хочу про це говорити, різко перебиваю його, вітчим — це тільки моя проблема. У парку, коли ми доходимо до «чортового колеса», на якому катаються діти з батьками, молоді пари та інші ідіоти, натикаємося на трьох симпатичних тьолок. Діма починає до них приставати, сюсі–пусі, шепочу йому: тобі мало Ахінацеї. Від цих слів Дефіцит втухає, швидко змінюється на обличчі, хмурніє.
— А тебе їбе? — запитує в мене. Дівах ми залишаємо у спокої.
— Діма… — дивлюся на нього.
— Шо ти дімаєш? Тебе їбе, шо я роблю?
— Нє.
— Так сиди тихо і не рипайся!
— Пацани, — каже малий Машталір, — ану зав'язали.
— Сам сиди тихо! — відповідаю Дефіциту.
— Та пішов ти нахуй!
— Діма, у тебе шо, дашок поїхав? — дивлюся на нього шокований від несподіваної зміни в його настрої.
— Альо! — стає між нами Риня. — Розслабилися!
— Пусти! — відбивається Дефіцит від Рині–ноїруки. — Толян, чьо ти блатуєш? Хочеш пізди получити?
— Давай!
— Розійшлися! — стає між нами малий Машталір. Дефіцит продовжує бурчати собі під носа, але Риня його перебиває: тихо!
…пауза; мовчки йдемо до Енергетичної. Малий Машталір дивиться на нас обох і про себе сміється. Чьоти лахаєш? — запитує Дефіцит. Пацани, каже Бодьо, я розумію, шо у вас зараз проблеми, ви двоє на нервах, але ж якого милого між собою сваритися? З Дімою обмінюємося поглядами, на його обличчі помічаю легку привітну посмішку. Толян, каже він, пробач. Це ти мені пробач, відповідаю йому, всьо, зам'яли. Доходячи до Київської, розходимося. Малий Машталір тягне нас до себе грати в нарти, але ми відмовляємося, лише Дефіцит каже, що не проти. Ми з Ринею прощаємося з ними, вони йдуть до Боді. Риня пропонує впасти в нього, я кажу, що матір з'явиться за мною. Риня тягне до себе повечеряти, і я не відмовляюся.
— У бурсу завтра прийдеш? — запитує він.
— Нє.
— А може, прийдеш, там уже кіпіш почався, тебе нема три дні. Пропусків багато.
— Я про це не думаю, — глибоко затягуюся й випускаю дим.
— Це ж середня освіта, дотягнути нада. Пауза.
— Мене вся ця дрібідєнь задрала.
— Толян, ти просто зараз так думаєш, бо в тебе гнилий настрій. Всьо буде нормально. Побачиш, всьо буде чікі–пакі. Ця біда пройде.
— Легко тобі говорити, — викидаю чінарік, він падає біля дерев'яного столика, про нього нагадує ледь помітний димок, який підіймається над травою.
— Ну шо, пішли похаваєм?
— Пішли.
— Да, мало не забув. Де сьодні будеш спати? Вчора твоя мамаша до мене прибігала, думала, шо ти в нас.
— «Де», «де», — навмисне дратуюся, — в підвалі.
— Так, може, в мене?
— Вона прийде. Не хочу її бачити.
16
Перед фільмом у кінотеатрі «Україна» несподівано зустрічаємо Валіка, другана Петра Григоровича, і Маріну з Донецька, яка в мене кілька днів жила. Риня питає в нього, як діла, а той мудак робить такий кислий вираз обличчя, наче Іван його харить; він мляво відповідає, ніби навмисне показує свою зневагу. А де Петро Григорович? — питаю в нього. Валік неохоче відповідає, що зависає в Карпатах, у санаторії; раптом запитує: а ви без бабок дальше, да? Дефіцит йому шось втирає, але я не чую. Малий Машталір шепоче, що після сеансу викличе цього уйобка один на один. Тим часом Маріна по–дружньому усміхається до мене.
— Как поживаешь?
— Добре.
— А со своей девушкой помирился?
— З якою саме? — кошу, наче не доганяю, про що йдеться.
— Ну с этой, Ляней, или как ее там… Пауза.
— Нєа.
— Напрасно, — каже вона і додає, щоб я особливо не переживав, бо все буде добре, вона це знає.
Понимаешь, я это знаю, подумки повторюю її слова; кумедна кобіта, думаю про себе, з головою, мабуть, не дружить. Валік смикає її, що пора йти. Ми сідаємо на передостанніх рядах угорі, а Маріна з Валіком посередині залу. Починається фільм. Дефіцит сидить від мене праворуч, а Риня ліворуч, за ним малий Машталір. Діма каже, що любить фільми про стародавній Китай.
На екрані через густий і високий бамбуковий ліс, стовбури дерев якого, наче велетенські ноги, грузнуть у важкому передсвітанковому тумані, на конях їде мовчазне військо. Широким планом показують маленького косоокого хлопчика, який прислухається до напруженої тиші. Це малий імператор, шепоче мені Риня, який на цей фільм прийшов удруге. Несподівано з верхів'я бамбукових дерев швидко спускаються на мотузках люди в чорному з мечами. Зав'язується бій. Ух ти! — вигукує Дефіцит. Іде справжня м'ясорубка. Серйозні колись були валки, сміється Риня, всьо па–взрослому. Толян, каже він, у нас тема назріває — тачки вставляти, чьо дивишся? магнітофони, бублики, а ще — поляків бомбити на товар; пауза; є барига, який все буде брати; он Дефіцитові тесть, гигикає Риня, тачку обіцяє відразу після весілля, через місяць будемо на колимазі їздити. Він замовкає, і ми далі дивимося фільм. Армія прикриття малого імператора поволі рідшає, біля нього залишаються лише самі професіонали. Ох пацан валиться! — вигукує малий Машталір, дивлячись на охоронця малого імператора, який розмахує мечем направо і наліво, рубає ворогів, як капусту. Боді робить зауваження лисий лох з нижнього від нас ряду. Малий Машталір нагинається до його вуха й тихенько втирає йому те, що треба. Через десяток секунд після цього лисий штемп підводиться і покидає ряд; ми спостерігаємо за ним, він спускається аж на низ зали й падає на вільне місце. Ха, я собі уявляю, що йому сказав Бодьо.
— Хто бачив Коновала? — несподівано запитує Риня. Ми з Бодьом знизуємо плечима.
— Шо, шо? — перепитує в мене Дефіцит.
— Коновала не бачив? — запитую в нього.
— Так він зараз із цим плугом постійно мутить, якого присадив… як його? Сава, да?
— Чуєте, — звертаюся до Рині і малого Маш–таліра, — Коновал нового кєнта має — Саву.
— Так хай із ним і тусується, — каже Риня. Під кінець фільму останній воїн ціною свого
життя рятує малого імператора: він підпалює себе й летить на коні прямісінько на ворогів, розриваючи їхній ряд. Хлопчикові–імператору лише встигає кинути власну жовту пов'язку. Дорослий чоловік стоїть у дорогих, багатих покоях, задуманий погляд зупинений на жовтій пов'язці, яку він крутить у руці. Після фільму малий Машталір шукає очима Валіка. Де цей підар? Я хочу до нього доїбатися і викликати один на один. Оглядаємо табун людей, який вивалює з кінотеатру, але Валіка ніде нема.
Ми повертаємося на Бам, розходимося по домах. Риня забирає мене до себе. Після вечері я приймаю ванну, перу брудні лахи: шкарпетки, труси, дві футболки. Катони також нада випрати, але я тоді не матиму в чому ходити. Риня дає мені свої штани, я скидаю катони, замочую їх у тазику, сиплю порошок, збиваю рукою піну. Раптом дзвінок у двері. Це вона. Сто пудів. Риня відчиняє, і в хату завалює моя мати й одразу заглядає в кімнати. Де він? Пауза. Де він? Нарешті помічає мене. Я бачу, як на її очі повільно навертаються сльози. Пауза. Ти аж світишся, зітхає вона. Мовчу. Підходить, бере мене за руку й каже: пішли. Не знати чому — підкорююся. Ми прощаємося з Ринею, він закриває за нами двері, виходимо на площадку. Я натискаю на кнопку виклику ліфта. Далеко внизу народжується шум, скрипіння, гуркоче двигун. Мати дивиться заплаканими очима й ніжно усміхається. Мовчки спостерігаю за нею. Несподівано в мені все наче перевертається, пропадає злість, гнів. Дивлюся на її втомлене, почервоніле обличчя й розумію, що глибоко в душі давно їй пробачив. Синок, я була неправа; пауза; синок… Всьо нормально. Ми виходимо з під'їзду й прямуємо додому. Неподалік на лавці під гітару кілька голосів волають «Групу крові» Цоя. Мовчки проходимо мимо. Мати помітно змінюється, стає щебетливою, розповідає що за ці дні багато зробила на дачі, привітно згадує вітчима, каже, що він їй допомагає, менше п'є, уявляєш, вечорами ніде не шляється, додому приходить рано. Я все це понуро слухаю й не реагую. Під нашим під'їздом ми сідаємо на лавку, в такий гарний вечір не хочеться швидко йти додому. Мати зізнається, що дуже непокоїлася, не знаходила собі місця, все валилося з рук. Вона каже, що телефонувала викладачка української літератури, Толя, ти прогулюєш пари, скажи. ???
