1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
Однак його порівняно щедру пропозицію, створену з великими розумовими зусиллями, Тенґо з ходу відкинув і план встановити з ним зв'язок на цьому провалився. І поки він думав, що ще можна запропонувати, лідер, батько Еріко Фукади, помер. Після того нічого не змінилося.
Усікава не мав уявлення про те, в якому напрямі діє секта й що хоче. Не знав також, хто стане керувати нею після смерті лідера. У всякому разі, вони намагаються знайти Аомаме, з'ясувати причину вбивства лідера й обставини, які призвели до цього. Можливо, для того, щоб когось суворо покарати й помститися. Тому, видно, вирішили не звертатися до правосуддя.
Як вони ставляться до Еріко Фукади? Що зараз думають про «Повітряну личинку»?
Вона все ще залишається для них загрозою?
Не сповільнюючи ходи й не озираючись назад, Еріко Фукада йшла прямо кудись, немов голуб, що повертається до свого гнізда. Незабаром стало ясно, що це «кудись» — супермаркет середнього масштабу «Марусьо». Фукаері з кошичком у руці переходила з одного ряду товарів до іншого й вибирала свіжі продукти. Купуючи салат, брала його в руки і з усіх боків уважно оглядала. «Це забере багато часу», — подумав Усікава. А тому вирішив покинути супермаркет і, перейшовши на автобусну зупинку по той бік вулиці, стежити за входом, вдаючи, що чекає автобуса.
Та хоч скільки він чекав, дівчина не виходила. Усікава занепокоївся. Можливо, вона вийшла через інші двері. Та наскільки він знав, цей супермаркет мав тільки один вихід — на вулицю. Мабуть, вона лише загаялася біля покупок. Усікава уявив собі її серйозний, якийсь неглибокий погляд, зосереджений на взятому в руки салаті. Тому вирішив терпляче чекати. Тричі прибував і відбував автобус. І тільки Усікава залишався на зупинці. Він шкодував, що не взяв із собою газети, розгорнувши яку міг би прикрити обличчя. Для стеження за кимось газета або журнал — найнеобхідніша річ. Та нема ради. Бо вибігав з дому з шаленим поспіхом.
Коли нарешті Фукаері вийшла з супермаркету, стрілки годинника показували тридцять п'ять хвилин на четверту. Дівчина пішла квапливо туди, звідки прийшла, не звертаючи уваги на автобусну зупинку, де стояв Усікава. Трохи почекавши, він подався слідом за нею. Два пакети з продуктами, видно, були досить важкими, але дівчина, обхопивши їх руками, простувала вулицею легко, як водомір поверхнею калюжі.
«Дивна дівчина, — знову подумав Усікава, стежачи за нею ззаду. — Схожа на рідкісного заморського метелика. На нього можна тільки дивитися. Але не торкатися. Бо тоді він утратить природну жвавість і яскравість. І сон про заморську країну розвіється».
Усікава подумки швидко роздумував, чи варто повідомити людей «Сакіґаке» про місце перебування Фукаері. Зважитися на це було важко. Якщо він зараз видасть Фукаері, то, можливо, заробить кілька позитивних, а не негативних балів. Зможе показати секті, що активно діє й досяг певних результатів. Та поки він зосередиться на Фукаері, то, можливо, втратить шанс відшукати Аомаме, що було його головною метою. І таким чином усе зведеться нанівець. Що робити? Засунувши руки в кишені куртки й обгорнувши шию шарфом до самого носа, він ішов вслід за Фукаері на більшій, ніж перед тим, відстані.
«Можливо, я пішов услід за дівчиною просто тому, що хотів споглядати її постать», — раптом подумав Усікава. Дивлячись, як вона йде вулицею з двома пакетами продуктів, він відчув, що у нього защеміло в грудях. Як людина, що, затиснута між двома стінами, не може ворухнутися, він не був годен ні рухатися вперед, ні відстати. Легені стали функціонувати нерегулярно — йому здалося, ніби він страшно задихається, потрапивши під пориви теплого вітру. Такого дивного відчуття він ніколи не зазнавав.
«Принаймні зараз я відчеплюся від цієї дівчини, — вирішив Усікава. — Згідно з початковим планом зосереджуся лише на Аомаме. Вона — вбивця. Незалежно від причини цього вбивства, вона заслуговує на покарання. — Він був готовий без жалю передати її секті „Сакіґаке“. — А от ця дівчина — ніжна мовчазна істота, що живе в глибині лісу. В неї крила майже прозорі, як тінь душі. Дивитимусь на неї здалека».
Після того, як Фукаері з паперовими пакетами в руках зникла у дверях будинку, Усікава також зайшов усередину. Вернувшись у квартиру, зняв шарф та шапку й знову сів перед фотоапаратом. Обвітрені щоки зовсім охололи. Усікава скурив одну сигарету й випив мінеральної води. Горло так страшенно пересохло, ніби наївся чогось гіркого.
Смеркало. Загорілися вуличні ліхтарі, невдовзі мали повертатися люди з роботи додому. Не знімаючи куртки, Усікава тримав у руці пульт дистанційного управління і зосередив увагу на вході до будинку. Згадка про післяобіднє сонце слабшала й порожня кімната швидко холонула. Ніч, здавалось, буде холоднішою, ніж учора. Усікава подумав, що треба зайти у крамницю побутових електроприладів і купити електричну пічку та електричну ковдру.
Коли Еріко Фукада вдруге вийшла з будинку, стрілки годинника показували четверту сорок п'ять. На ній був той самий светр з високим коміром та сині джинси. А от шкіряної куртки вона не наділа. Тісний светр яскраво підкреслював форму її грудей, досить великих як для її стрункого тіла. Поглядаючи через видошукач на її звабливі опуклості, Усікава відчув, як знову задихається від хвилювання.
Те, що вона не одягла піджака, мабуть, означало, що й цього разу вона не збирається йти кудись далеко. Як і перед тим, дівчина спинилася на виході й, примруживши очі, глянула поверх телеграфного стовпа. Навколо почало сутеніти, але, напруживши очі, все ще можна було розгледіти обриси предметів. Упродовж якогось часу вона щось там шукала. Але, здається, чогось потрібного не знайшла. Тоді перестала дивитися на телеграфний стовп, а крутнувши головою, мов пташка, озирнулася навколо. Натиснувши на пульт, Усікава сфотографував дівчину.
Немов почувши клацання, Фукаері відразу повернула свій погляд у бік фотоапарата. І завдяки видошукачеві опинилася віч-на-віч з Усікавою. Звісно, він добре бачив її обличчя. Бо дивився через телеоб'єктив. Та водночас і Фукаері пильно вдивлялася в Усікаву. Її очі схоплювали його постать у глибині об'єктива. В її чорних, як смола, зіницях чітко відбивалося його обличчя. Таки навдивовижу безпосереднім був їхній контакт. Усікава ковтнув слину. Та ні, цього не може бути. Звідти вона нічого не бачить. Бо телеоб'єктив закамуфльовано, а рушник, обмотаний навколо затвора, глушить його клацання. Проте вона стояла перед дверима будинку й дивилася сюди, де сховався Усікава. Її незворушний погляд був спрямований на нього так само, як світло зірок на безіменну кам'яну брилу.
Вони довго (скільки — Усікава не пам'ятає) дивилися одне на одного. Нарешті вона раптово обернулась і притьмом зайшла у будинок. Так, немов побачила все, що треба. Коли дівчина зникла, Усікава видихнув і через короткий час знову наповнив легені свіжим повітрям. Холодне повітря, перетворившись на незчисленні колючки, штрикало груди зсередини.
Повертаючись додому, мешканці одні за одними проходили під світлом лампи на вході, але Усікава вже не дивився у видошукач фотоапарата. Його рука вже не тримала пульта дистанційного управління. Беззастережно щирий погляд дівчини, здавалось, забрав із собою всі його фізичні сили. Який дивний погляд! Він проникав глибоко в груди, немов довга сталева голка, й, здавалось, доходив до спини.
Дівчина знала, що Усікава потайки за нею стежить. І що фотографує її прихованим фотоапаратом. Невідомо чому, але Фукаері це знала. Можливо, завдяки двом особливим відчуттям.
Усікаві хотілося випити чогось спиртного. Налити в склянку віскі й висушити за одним махом. Навіть подумав, чи не піти купити в найближчу пивничку. Але врешті-решт відмовився від такого наміру. Адже ніщо не зміниться, якщо він вип'є віскі. «Вона мене бачила з протилежного боку видошукача, — міркував Усікава. — Ця вродлива дівчина помітила мою сплюснуту голову й брудну душу, коли я крадькома фотографував людей». Але цей факт нічого не змінює.
