Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

Зоня, адвокат у спідниці, перша запримітила ненормальний спокій у Нелі і взагалі її відмежованість від усіх справ родини. «Мама така рада, що Неля видужує, а я мамі кажу, що вона залишиться ненормальною».

— Бійся бога, дитино, звідки ти таке взяла? І завжди тобі щось таке прийде в голову…

— А я кажу мамі. Чого вона така байдужа до всього? Ніби якась не з цього світу. Ще бракувало поголоски, що в нас у родині — вар'яти…

— Що ти, дитино, насправді? Яка ти все ж таки, Зонцю. Замість тішитися, що сестричка, слава богу, видужує…

— А я мамі ще раз кажу, що з Нелею не все в порядку.

На щастя, Олена не дуже переймалася пророцтвом Зоні. Хіба психічнохворі бувають такі погідні, такі спокійні, так прихильні до всіх, як Неля? Єдине, що пригнічувало тепер Олену, це те, що вона й досі не придумала, як сповістити Нелі оту жахливу вістку про Маркіяна.

Лікарі, як на те, весь час нагадували Олені, що видужуючій (слава богу, вже не хворій) потрібний спокій, спокій і ще раз спокій.

Всі, хто заходив чи міг заходити до Річинських, були попереджені, щоб, не дай боже, не проговорилися перед Нелею про засуд Івашкова. В тому числі й Орися. Проте, власне, вона, ота невістка Ілаковичів, під час відсутності Олени проговорилася Нелі. В перший момент це був такий удар для Олени, що з нею самою мало що не скоївся припадок. Але, видно, дитина сама передбачала й те найгірше і, мабуть, тому сприйняла цю звістку спокійно.

— Я ж її попереджала, просила, можна сказати! Як же ж вона… — бідкалася Олена.

Неля боронила кузину:

— Вона не хотіла, мамцю, в неї це просто вихопилося. Вона залінива, щоб робити комусь добро чи зло.

Олена начебто задовольнилася цим поясненням і урвала розмову на цю тему. Наївна дитина! Справа не в душевному лінивстві Орисі, а в тому, що дружина Славка Ілаковича якраз в ту пору буквально з розуму сходила за тим гульвісою, шибайголовою, за тим… тим чаркодуєм Нестором Річинським. Той батяр (прикро таке говорити про родича, та ще й священика, але куди ткнешся з правдою?) зовсім збив з пантелику невістку Ілаковичів. Зразу ніби нічого такого поміж ними й не було. Він впадав біля молоденької невістки Сидора (а біля котрої нової істоти у спідниці він не впадає?), а вона, як годиться порядній жінці, відбивала його зальоти. Звичайнісіньке явище в житті Нестора, так що й дивуватись надто не доводиться. Тим паче, що й сама Несторова якось наче освоїлася з цим неподобством. Перед очима у всіх відбувалися зальоти Нестора до Орисі, й ніхто не спостеріг, коли саме помінялись ролі між ними. Можна лише припускати, що, коли Нестор мав досить великої Орисі, вона щойно набрала охоти до любовної гри і тепер переслідувала того шибеника з більшою ревністю і нетактовністю, ніж він її колись.

Досі Олена не уявляла собі, що пристрасть може так оплутати та споневірити жінку.

Орися почала часто, через день-два, відвідувати Річинських в надії перехопити там стрийка Нестора.

Хвороба Нелі була якраз добрим приводом для цього. Щоразу молода Ілаковичка приносила для Нелі нові ліки: то якийсь синтетичний мед з кактусів, то екстракт з шипшини, то настій на корені балабана, хоч Клавда і твердить, що п'ють його лише при ракових захворюваннях.

А як при тому поводилася дочка радника Лісного (справді, щастя для родини, що старого переведено на роботу десь аж у Познань!), невістка аристократа Сидора Ілаковича?

Вдиралася в хату, для годиться запитувала про здоров'я Нелі, похапцем викладала привезене й зараз же допоминалася, чи нема Нестора в Нашому, а якщо був і поїхав, то чи не казав, коли знову завітає до міста?

Домашні лише переглядалися поміж собою і здвигали плечима. Коли Нестор шукав зустрічей з Орисею, то він, бодай для людського ока, підбирав для цього завжди якусь оказію: то похорони, то весілля, то поправини, то заручини, то концерт відомого співака, — а ця зовсім втратила всяку пристойність.

Пізнати було по Орисі, що їй самій неясна причина, чому Нестор уникав її тепер, коли не так давно за всяку ціну добивався зустрічей з нею сам на сам, розмов по кутках, прогулянок по затінених стежках саду. Судячи з розпачу Орисі, про інше можна тільки здогадуватись.

Коли ж бо випадково заставала Нестора в Річинських, то з нею творилося щось неймовірне. Вона то блідла, то обливалася вся червінню і до того хвилювалася, що аж починала загикуватись.

Гусарин не те щоб зовсім ігнорував її, куди там! Старий залицяльник надалі залишався галантним кавалером. Він обдаровував свою колишню пасію якимсь благеньким компліментом, дякував долі (аякже ж!), що дала йому нагоду здибатись з чарівною кузиночкою, і з місця згадував, що йому доконче потрібно кудись летіти у важливих купецьких інтересах.

Тоді Орися (яка ганьба!) намагалася затримати його коло себе. Гидко було дивитися, як вона, потягуючись перед ним, наче пантера спросоння, демонструвала перед тим старим гріховодником свою фігуру, як гойдала вульгарно стегнами, наче дівка в кабаре, як світила перед ним оголеними ногами, буцімто поправляючи щось біля підв'язок, як чіплялася його руками, чи то струшуючи з плеча незриму пушинку, чи поправляючи галстук або папістку [102]. А чого вартий був її визивний сміх! Затівала якусь дурну боротьбу на кулаки чи забаву у вимірювання сантиметром (бралася б танцювати, якби не те, що в хаті лежала хвора людина), закочуючи очі та примліваючи від доторку його рук.

Коли Нестор, незважаючи на всі старання з її боку, таки оглядався за капелюхом, Орися падала на тапчан чи ліжко і заходилася істеричним плачем.

Мариня дала поведінці молодої Ілаковички коротку, але дошкульну характеристику:

— Невістка тітки Наталі, прошу їмосці, чисто як та льоха.

— Но, що Мариня виговорює? Мариня ніколи не навчиться культурної бесіди?

— А то, що виправляє Орися, то культура, прошу їмосці?

— Я не бачу, — рятує брехнею честь родички Олена, — щоб пані Орися аж таке щось виправляла! Не знаю, що Мариня під тим розуміє.

— Те саме, що і їмосць, але я не культурна та й не завиваю у папірчики, а валю просто з мосту.

— Краще буде, як Мариня трохи прикусить свій поганий язик.

— Зараз, прошу, їмосць питалися мене, чому «як льоха». Бо я виділа одного разу, як льоха повзала по землі, бо їй кавалера захотілося.

— Розмова скінчена, Мариню. Прошу братися до роботи.

Олена вже й сама схильна припустити, що пристрасна непогамованість Орисиної натури йде від того, що довга низка попередниць в її роді глушила в собі природні інстинкти, чи, як у Вишні говорили баби, жіночу гарячку. Корсетами шнурували груди, вузькими черевиками в'язнили ноги, прерізними «не пасує» замикали рота, видавали невинних дівчат за нелюбих, збатярованих гульвіс, а те, природою дане, не вижите, не зазнане, не збагнене До кінця, в'януло не достигши. І так громадилася та незужита жіноча гарячка з покоління в покоління, аж доки вибухнула в Орисі.

А Мариня плюється на таке публіцтво [103] разом з дівчатами глузує з охопленої полум'ям шалу Орисі, а нишком любується нею і заздрить їй!

Ой, які ж бо дурні ті хлопи, дурні!..

Якось Олена, перемагаючи сором, затягла Орисю у ванькирчик, щоб поговорити на розум і хоч трохи вговтати Наталину невістку:

— Що з тобою, Орисю? Ти забуваєшся. Непотрібно звертаєш на себе увагу. Вже й Мариня помітила.

Орися не відпирається. Сумирним голосом визнає Оленину правду.

— Я знаю, цьоцю, що веду себе не так, як треба, але, прошу мені вірити, нічого не можу вдіяти з собою.

— Я не хотіла б читати тобі мораль, але не забувай, що ти заміжня, що в тебе шлюбний чоловік.

— Славко? — відразу зло насторожилася Ілаковичка. — Хай мені цьоця нічого не згадує про нього. Чути не хочу про того… євнуха.

— Я просила б не забувати, що з тобою розмовляє старша особа.

— Добре цьоці говорити, а що я маю казати, коли в мене є чоловік і нема його? Я не можу, як моя свекруха, замилювати людям очі: «Овшім, овшім, молоді живуть, як пара голуб'ят». Славко теоретично — розуміє цьоця? — по книжках то він знає, як сплоджувати надлюдину, юберменша, а практично… — Орися почервоніла до поту на лобі. — Цьоця знає, що я маю на думці. Як не матиму дитини, то хіба здурію.