Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читаем книги бесплатно txt) 📗

Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читаем книги бесплатно txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читаем книги бесплатно txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

«Як... вона віддалася... Юлина?» - глитав я слова, що не давалися, як тверді кислиці.

«Що чуцуватися, з дівицями таке стається. А вона дівка годна й рукаста. Здри, яке шитво! Петрова донька дала завити в нього твій нотарський документ. Аби не забути, коли що: папір той прихований у старому «Служебнику» на горішній полиці монастирської книжниці. Не забудь, це твоє сокровне, заслужене... Е-е-е, та тебе, виджу, не гроші бавлять і не Солома, а хіба Соломина... Синашу, жінки чоловікові не належать, бо не він їх вибирає, а вони його. Якщо вибрала іншого, - забудь її, випорозни з душі. Бо душа твоя й так без міри напхана жужелицею цього немилосердного світу».

«Душа моя нею повна», - скрикнув я в розпуці.

«Не розумієш, що кажеш. Душа нам не людьми дається, і люди нею не можуть володіти. Лише Той, хто її дав».

«Той, хто дав її мені?! А нащо?! Дав душу, а натомість забрав усе - матір-страдницю, родовитість, яку мають інші люди, свободу... розтоптав мій молодий вік, дозволяє гноїти в замковій ямі мого навчителя і десятки таких же нещасливців, відібрав від мене сердечну наречену, вірного пса... Та що там говорити, навіть ім’я моє відібрав, а тепер збирається забрати й вітцізнину і погнати в чужину... Чому? За що? Де Він?»

«Він тут. Він третій коло нас двох».

«Ви гадаєте, що Він тут, у цій землянці?»

«Не гадаю. Знаю».

«То чому Він мовчить? Я хочу Його чути?»

«Він мовчить, бо слухає тебе. Ти запитав - і Він тобі відповість. Але тоді, коли й ти навчишся слухати. А поки що спробую відповісти тобі я, Його слуга. Поглянь-но лише сюди», - чернець довгим темним перстом придушив таргана на стіні, сколупнув нігтем. - Що ти бачиш?»

«Темну плямку».

«І все? Придивися ліпше, синашу».

«Ні, не бачу більше нічого».

«Дивно. Якби ти був уважніший, то помітив би головне

- стіну. А якби був ще й проникливим, то міг би дещо й прочитати на тій стіні. Хоча б те, що ніхто від тебе нічого не забирав. Матір маєш, якщо вона в твоїй пам’яті живе. І дівка, якщо в серці, то залишається твоєю. Бо більше благо, коли сам любиш, аніж коли тебе. Маєш добре здоров’я, квітучу молодість, знаєш ремесла і набрався наук у вченого чоловіка, за що хвалю найпаче. І на свободі єси, вільний робити, що хочеш. Чужі, але щирі людкове подбали і про твій пожиток, про чорний твій день. А слуга Божий, сиріч я, прихистив тебе, пригрів, ще й стелить примовні словеса, аби впокоїти натруджену твою душу...»

«Простіть, отче. Дурна кров ударила в голову».

«Бог простить. А я ще не скінчив. Якщо довго вдивлятися в стіну, то вона може дзеркалом обернутися. І тоді глипнеш, а плямка не на стіні - на тобі! І зветься вона -гординя, непомірно роздута. Найліпший серед псарів! Не встиг відро зачерпнути - найліпший криничар! І вже благодійника свого й працедавця можна дурити, а тюремників водити за ніс. А бідолашного каторжанина хто використав для свого визволення, хто вірного пса заморив

- Господь з небес?! І до маляра блаженного хто легковажно приповз, чуючи за собою гонитву і накликаючи на нього чорну хмару?! І, полікований, зодягнений, нагодований -із п’ястуками на Небо...»

«Господи... прости... тут я... суди мене одразу».

Я впав лицем у Соломчине шитво й затрясся в гіркому риданні. Я сам себе не впізнавав. Але цим я тоді найменше переймався. Я довго хлипав, аж доки на голову мені не лягла м’яко тверда долоня.

«Ти знову покликав Його? Але ж Він нікуди не відходив. І тепер, коли плаче порожнеча твого серця, Він тут, аби вислухати тебе ще уважніше. Ти просиш Його суду. Це добре, але запам’ятай: Він засуджує не нас, а наш гріх. І в цьому найвища милість нашого Господа... Я йду, залишаю вас удвох. Бачу, ви маєте про що поговорити...»

Не знаю, як довго я так клякав. Не знаю достеменно, що сталося того дня, але щось зрушилося в мені. Як у скресінь на провесняній Латориці, коли сіра зубата крига, що стискає панцирем ріку, враз колеться і кришиться, відкриваючи сонцю веселу прозелень води. Так і з моєї душі зійшла зміїна шкура, в якій я гнітився і мучився ці роки. І в цьому другому моєму підземеллі явилося друге звільнення

- правдиве і до болю щемке. Відкрилася порожнеча моєї нутряної криниці. Її належало вичистити, вишкребти, звільнити від намулу, аби піднявся зі споду новий, чистий нурт.

Плямка на стіні... Як по-різному вчили мене її видіти Гречин і Симеон. Плямка на стіні... Вона принесла мені два звільнення. Перший навчитель вирахував його Числом, а другий - Духом.

(Заклався тоді в мені, як наріжний камінь у будівлі, позір на цей світ - оком і розумом його сприймати, а духом звіряти. Бо потуга і зрілість тіла невіддільні від сили й зрілості душі. Як той горіхо. Коли ще зелений, його не роздушиш, аби не пошкодити серцевину. А коли дозрілий, -тверде зерно легко відділиться від шкаралупи і зостанеться неушкодженим. Так і зріла душа легко відділиться від гріховного тіла і уникне його страждань.)

Другого дня Симко приніс мені рамці на поробку. Заодно поклав на стільницю грудку сиру, шкварки й вівсяний хлібець.

«Дякую, отче, але цього я не прийму Хочу постити».

«Чи не доста ти постив там, синашу?»

«Там я не постив, там я голодував».

«Добре кажеш. Щирий піст - велика спомога для подвижника. Вчить упокореності й мірності у всьому. Ніщо не кріпить і не молодить мене так, як постування. Кістки стають легкими, як у птиці. А серце веселе, як у хлоп’яти. З кожним великим постом я наче молодшаю на кілька років... Тут я приніс тобі деяку роботу, аби й руки були зайняті, не лише голова».

«Я майструвати люблю. А вас хочу попросити: розкажіть мені ще про того майстра, вашого побратима. Чого він досяг у своїй роботі?»

«Чого досяг? - старий влегшено присів на лавицю, поклав на коліна руки. - Хіба конче чогось досягати, змагатися за нагороди й похвали? Он павук які візерунки плете й не чекає подяки. Надлетить вітер, подре його плетиво, а він перечекає негоду й далі плете. Бо така його судьбина... А той тесля став таки-добрим майстром, його заповажали навіть старші. Любили з ним поговорити, бо він не лишень ремесло знав, а й письмо книжне. Вмів вилущити з нього посутнє, процідити казочки. Вибрати з них те, що чоловік потребує на щодень для скріплення духу. А сам придивлявся до храмів - як би свій збуцувати. Але не з дерева - для храму то слабкий матеріял...»

«З каменю надійніше», - підказав я.

«Ай, та його й камінь не задовольняв. Йому потрібен був матеріял ще більш надійний - людський».

«Кістки чи що?»

«Ні... Хоча я був колись на Чехах, загостював у братів-домініканців. І там завели мене до диковинної церкви. Іконостас, лампи й лавиці у ній були з людських кісток. Молишся, а на тебе чорними ямами очниць поглядають черепи, ніби запитують: «Чи підготувався вже ти до стрічі з нами?» Але ні, той майстер ... його, до слова, вже дехто навіть іменував учителем... той майстер шукав не мертвий матеріял, а живий, сказати б - вічний».

«Хіба є щось таке, що стоятиме вічно? - подивувався я.

- Сам казки розвіював, а простого не розумів...»

«Храми дерев’яні струхлявіють, думав він, кам’яні теж колись упадуть. Та й у храмах отих величних, коли не правлять службу, порядкують лихварі, гендлюють торгаші, навіть хуцобу заводять, а злодійчуки витягують у роззяв капшуки... Не вдоволняли його такі святилища. А що, як Божий храм, міркував він, закласти в кожному серці людському?! Щоб він жив у тобі, а ти в ньому».

«Хитро», - вихопилося в мене.

«Не хитро, а мудро, - поправив чернець. -1 він розпочав цю немилосердно складну працю. Залишив батьківську робітню і пішов у люди. Але дерево легше піддавалося обробітку, ніж людська порода».

«Йому не повірили?»

«Еге. Люди й собі не вірять, не те що комусь. Добре, що хоч прислухалися до тих бесід. Його підтримав дуже праведний чоловік і щиро подивувався з величі замислу, бо доти нікому не вдавалося звершити щось подібне. Він закликав челядь слухати того, але його самого вбили. А тесля пішов далі, холодіючи серцем. Дехто і йому погрожував, хтось насміхався, а хтось мовчки співчував, як блаженному».

Перейти на страницу:

Дочинець Мирослав Іванович читать все книги автора по порядку

Дочинець Мирослав Іванович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Криничар отзывы

Отзывы читателей о книге Криничар, автор: Дочинець Мирослав Іванович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*