Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
— І, можливо, — підхопила я, — щось у них пішло не так. У результаті підлітки-аґенти, яким попервах відводилася другорядна роль, захопили контроль над ситуацією, пошивши своїх старших товаришів у дурні. А ті не наважуються звернутися до влади, сподіваючись, що все ще владнається.
Валько зітхнув.
— Нащо гадати. Усі ці припущення нам зараз не допоможуть. Ми маємо вирішити, що робити далі.
— Що робити, зрозуміло. Мусимо чимшвидше зв’язатися з нашими і все їм повідомити. Питання в іншому: як це зробити? У системі Хорса, безумовно, є багато наших кораблів-розвідників, але вони не афішують своєї присутності. Можна наблизитися до планети, увійти до планетарної мережі й надіслати повідомлення Естер або Ковальову. Але боюся, його перехопить всюдисущий Вейдер.
— Твоя правда.
— Отже, нам залишається одне: летіти до Терри-Ґаллії. Хоча, звісно, ми можемо спробувати повернутися назад на Новоросію. Особисто мене ця перспектива не надихає, але якщо у „Нахімова“ є вдосконалений шатл на зразок того, що був у „Каллісто“…
— Відпадає, — перебив мене Валько. — Тут немає навіть звичайного стелса, є лише два посадкові шатли та ще дві невеликі кур’єрські капсули з автоматичним керуванням, оснащені власними резонансними ґенераторами. І взагалі… Знаєш, Рашель, я маю велику підозру, що ніякої супердосконалої технолоґії стелс не існує в природі.
— Як це?
— Дуже просто. Нас обвели круг пальця. Посадили в звичайний шатл, прокрутили наперед заготовлений запис, а потім, коли ми прийняли снодійне, телепортували на планету. От і все.
Я замислилася.
— Мабуть, так і було. Якщо є телепортація, то нащо ризикувати, користуючись навіть найнадійнішими й найдосконалішими стелсами… От чорт! Вправно ж нас пошили в дурні!
— Не сердься. Це було необхідно. Ми не повинні були знати того, чого знати нам не належить.
— Та розумію, розумію. Але ти лишень уяви собі, як потішалися ті хлопці, Буало і Нарсежак, розігруючи перед нами цю виставу.
— Ще б пак, не надто приємно, — погодився Валько. — Та годі вже емоцій, забудьмо про це. Отже, ти пропонуєш прориватися через дром-зону й летіти до найближчої людської системи?
— Не до найближчої, а до Дельти Октанта. В Об’єднаний Комітет Начальників Штабів. Тільки там ми можемо розповісти все, про що довідалися. Причому лише певним людям. Зараз я займуся розрахунком курсу, а ти збігай розбуди Олега… Втім, ні. — У мене виникла чудова ідея. — Не буди, а доправ сюди. Зробимо це тут.
— Хочеш улаштувати невеличке шоу?
Я почервоніла.
— Ні, не зовсім. Просто так менше доведеться пояснювати. Він сам усе побачить і зрозуміє.
Валько кивнув і рушив був до виходу, аж раптом прозвучала обривиста трель. На месаж-рядку мого тактичного дисплея з’явилося повідомлення: „Отримано команду на самоліквідацію за третьою катеґорією. Відповідно до інструкції команду проіґноровано.“
— Так-так, — проказав Валько. — Рішучі хлопці, нічого не скажеш. Але не безжальні.
Лише зараз я помітила, що не дихаю.
— Що… Поясни, що це означає?
— А хіба не ясно? Вони віддали наказ знищити корабель.
— Ну, це я зрозуміла. А далі?
— Я не дурний і передбачав таку можливість. Тому відшукав і знешкодив усі системи самознищення.
— Припустімо, про це я також здогадалася. Але що означає третя катеґорія?
— Півгодинна фора. Щоб дати нам можливість швиденько сісти на один із шатлів і відчалити. Якраз це я мав на увазі, коли сказав, що вони не безжальні. Вони цінують людське життя. Отже, за свого батька й Анн-Марі можеш не хвилюватися, їх не скривдять. Інше питання — як довго протримають у полоні. Це багато в чому залежить від нас.
Валько вийшов з рубки, а я взялася за складання проґрами для автопілота. З ходовими властивостями „Нахімова“ ми могли б дістатися до дром-зони годин за десять, але я вирішила не витискати з корабля по максимуму й розрахувала курс, що мав зайняти двадцять шість з половиною годин. Швидкісний прорив у дром-зону мене не турбував — на тренажерах це був мій коник, а одного разу я здійснила його в реальній обстановці, хоч і без присутності противника. Після того, як я здала всі нормативи на цивільного пілота, мій інструктор зізнався, що в захваті від мене, щоправда, одразу ж остудив мій запал цілим рядом критичних зауважень і порадив не зазнаватися. Я й не зазнавалася — просто знала собі ціну.
А зараз, навіть за наявності значних альвійських сил, прорив не загрожував нам жодними неприємностями. У нашому розпорядженні були надпотужні ЕМІ-випромінювачі, ефективна дальність враження яких, якщо вірити специфікації, була понад триста тисяч кілометрів. З такою фантастичною зброєю, ми могли б узагалі не здійснювати швидкісний прорив, а без жодного поспіху ввійти до дром-зони й вибрати потрібний нам канал.
Та що там прорив! Тисяча кораблів, подібних до „Нахімова“ чи навіть трохи нижчих за класом, без проблем очистили б систему Хорса від чужинців. Просто дивно і вкрай обурливо, що ці новітні електромаґнітні гармати досі не надійшли на озброєння нашого флоту… Хоча, можливо, їх лише недавно почали випускати й поки тримають у таємниці, щоб передчасно не сполохати ворога. А коли їх набереться достатня кількість, ми воднораз атакуємо всі поневолені людські планети й задамо чужинцям жару по повній проґрамі.
Ну що ж, у такому разі слід утриматися від використання цієї збої при прориві. Застосуємо її, лише, якщо не буде іншого виходу. А насамперед покладемося на мою, хай поки не зовсім зрілу, пілотську майстерність…
Незабаром повернувся Валько з ґравіплатформою, на якій мирно спав Олег. Я миттю зісковзнула з капітанського крісла, попрямувала до аптечки й дістала необхідні препарати.
— Курс уже прокладено, — повідомила я Валькові. — У найближчі двадцять шість годин контакту з ворогом не передбачається. А потім стане гаряче. Іди до реакторного відсіку, проведи планову перевірку ходових двигунів, допоміжних реакторів, резонансного ґенератора — ну, й усього твого господарства.
— Я недавно перевіряв, — зауважив він.
— Перевір ще раз.
— Можу зробити це звідси. Я ж кібер, і для мене не має значення, де я перебуваю фізично.
— Все одно сходи, — наполягала я.
Валько нарешті зрозумів, що я хочу залишитися з Олегом наодинці. Широко посміхнувся, козирнув мені й без подальших суперечок вийшов зі штурманської.
Я пересунула платформу в центр рубки, опустила її трохи нижче, сіла на її край і скомандувала бортовому комп’ютеру закрити нас непрозорою голоґрафічною завісою. Оскільки колір я не вказала, комп’ютер на свій розсуд вибрав темно-синій.
Я закотила Олегів рукав і зробила йому всі належні ін’єкції. Поступово його бліді щоки вкрилися слабким рум’янцем, дихання стало глибшим, рівнішим, повіки затремтіли й піднялися. Наші погляди зустрілися.
— Рейчел… Рашель…
— Привіт. — Я нахилилася, легенько поцілувала його в губи, потім допомогла йому сісти. — Як почуваєшся?
— Кепсько… Ні, добре…
— То кепсько чи добре?
— Ти поруч, отже, добре… До речі, де ми?
— У твоїй мрії.
— Як це?
— Зараз покажу. Пам’ятаєш, я обіцяла подарувати тобі зорі? Так от, я дотримала свого слова. — За моєю командою комп’ютер погасив світло, голоґрафічна завіса зникла, а передня стіна рубки стала прозорою. — Вони твої.
Перед нами в глибинах космосу яскраво сяяли різнокольорові зорі. Ті самі зорі, про які Олег так мріяв і які раніше бачив лише крізь туманну пелену атмосфери. Зорі, що відтепер належали йому нарівні з рештою людства…
Я чекала, що він ось-ось накинеться на мене з розпитуваннями. Але він мовчав. Він мовчав і дивився вперед наче зачарований. А його очі сяяли так само яскраво, як і зорі перед ним.
29
Прокинувшись, я ще кілька хвилин лежала із заплющеними очима, думаючи про те, що могло б статися цієї ночі, але так і не сталося. Напередодні Олег не виявив достатньої наполегливості, і в результаті ми розійшлися спати в різні каюти. А шкода. Було б так приємно прокинутися в його обіймах, і…
