Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
Дивно було після стількох місяців знову одягатися в сукню Матері-сповідниці, відчути на шкірі ніжний атлас.
Одягнувшись, Келен відчула себе більш впевнено. У якомусь сенсі плаття було для неї бойовим обладунком. Це плаття тисячоліттями було символом багатьох великих жінок. Матері-сповідниці несли тягар відповідальності, але вони були щасливі, що можуть допомагати людям.
Так, люди залежать від неї. У Келен є обов'язок, і їй необхідно переконати Річарда, що вона зобов'язана цей обов'язок виконувати. Річард теж потрібен людям, але навіть якщо він відмовиться очолити військо, він повинен повернутися разом з нею. Люди, що борються за свободу, мають право знати, що Мати-сповідниця з ними, що вона не втратила віри в справедливість. Вона зобов'язана змусити Річарда зрозуміти це.
Вийшовши в центральну кімнату, Келен почула, як Кара хлюпається у ванні.
— Кара, тобі щось потрібно? — Окликнула вона.
— Ні, все гаразд, — відгукнулася Кара. — Так здорово! По-моєму, в цій воді стільки бруду, що впору картоплю садити!
Келен розсміялася. Вона зауважила визираючого з-за порога бурундучка.
— Піду згодую Чіппі огризки яблук. Якщо щось знадобиться, поклич.
Вони всіх бурундуків називали «Чіппі». І всі звірята відгукувалися на кличку, знаючи, що за цим піде якась подачка.
— Гаразд. Але якщо лорд Рал повернеться, поцілуй його або ще як-небудь займи, поки я не буду готова до розмови. Я хочу бути з тобою, щоб переконати його. Я хочу, щоб ми були у всеозброєнні.
— Обіцяю, — посміхнулася Келен.
Вона витягнула з висячого на гачку (щоб не забралися бурундуки) кошичка, де вони тримали ласощі для звірів, яблучні огризки. Білки теж любили огризки. А ось коні воліли цілі яблука.
— Сюди, Чіппі! — Ласкаво покликала Келен з порога. — Чіп, Чіп, хочеш яблучка?
Келен побачила, що бурундучок кудись тупає по траві. Вона пішла за ним. Прохолодний вітер розвівав поділ її сукні. Вже холодно, пора надягати тулуп. Голі гілки дубів за будинком скрипіли й стогнали. Сосни, що впиралися в небо, кланялися своїми верхівками. Сонце сховалося за сірими хмарами, і тепер сукня Келен здавалося ще більш яскравою.
Підійшовши до вікна, на якому стояла «Сильна духом», Келен знову покликала бурундука. Ніжний голос Келен зазвичай зачаровував звірків. Почувши її, пухнастий бурундучок встав на задні лапки і завмер, перевіряючи, чи все спокійно, — а потім поскакав до неї. Присівши навпочіпки, Келен поклала огризки на землю.
— Ось, маленький, — проспівала вона, — візьми смачненьке яблучко.
Чіппі понісся до здобичі. Келен, посміхаючись, спостерігала, як звір з усіх лап мчить до Огризка. Вона встала, обтрусивши руки, і дивилася, як Чіппі усередині жує ласощі.
Раптом бурундучок пискнув і завмер.
Келен підняла погляд — і втупилася прямо в блакитні очі жінки, що стояла кроків за десять в позі холоднокровного спостерігача.
Зойк завмер у неї в горлі. Здавалося, ця жінка виникла нізвідки. У Келен по спині пробігли крижані мурашки.
Довге світле волосся незнайомки спадали на елегантне чорне плаття. Вона була дуже гарна, обличчя — сама досконалість, але особливо гарні були очі, в яких світилися ясний розум і спостережливість. Вона могла бути лише істотою дивовижною чистоти… або немислимого зла.
Келен миттєво впізнала її.
Дивлячись на цю жінку, Келен відчувала себе потворною, як шматок бруду, і безпорадною, як дитя. Найбільше їй хотілося втекти, але вона дивилася жінці прямо в очі. Можливо, лише пару секунд, але ці секунди здалися вічністю. У блакитних очах відчувалися глибокі, лякаючі роздуми.
Келен пам'ятала даний капітаном Мейффертом опис цієї жінки. Однак навіть заради порятунку життя не могла згадати, як її звати. Та це й не важливо. Важливо одне: жінка — сестра Тьми.
Ні слова не кажучи, жінка підняла долоні вгору, ніби покірно пропонуючи щось. Руки її були порожні.
Келен вирішила стрибком подолати розділяє їх відстань і вивільнити свою магію. І самій цій рішучістю вже запустила свою могутність. Тепер їй необхідно було опинитися поруч з цією жінкою.
Але тільки вона ворухнулась, світ зробився білим від болю.
21
Почувши дивний звук — ніби величезний молот обрушився на вершину гори, — Річард застиг на місці. Він відчув поштовх десь у грудях. Під ногами здригнулася земля. Над верхівками дерев миттєво промайнула спалах.
До будиночка було недалеко. Кинувши в'язку форелі і банку з піскарями, Річард помчав уперед.
Вибігши на луг, він завмер як укопаний. Серце шалено калатало в грудях.
Неподалік, поруч з будинком, Річард побачив двох жінок. Одна в білому, інша — в чорному. Між ними, немов канат, тяглася, звиваючись і потріскуючи, подріблена біла смуга. Руки Ніккі були трохи підняті і розведені в сторони.
Молочне світло, що лилося з грудей Ніккі, пронизувало груди Келен. Погойдуючись, смуга між ними зробилася сліпуче яскравою і тепер судорожно звивалася, немов намагалася вивільнитися.
Келен тремтіла під лютим натиском світлового списа, що пришпилив її до стіни. Річард застиг. Завмер від страху за неї, добре знайомого жаху, вже пережитого, коли Келен була в обіймах смерті. Блискавка, яка з'єднувала обох жінок, пронизувала і груди Ніккі. Річард не розумів суті цієї магії, але інстинктивно відчував, що магія дуже небезпечна, причому не тільки для Келен, але і для самої Ніккі. І те, що Ніккі піддала себе такому ризику, лякало ще більше.
Річард знав, що якщо він хоче врятувати Келен, необхідно зберігати спокій і ясність мислення. Йому відчайдушно хотілося вбити Ніккі, але він був упевнений: все не так просто. Один з улюблених висловів Зедда — «ніщо не буває простим», — миттєво виник в пам'яті Річарда, наповнилося новим змістом.
Відчайдушно намагаючись знайти рішення, Річард судорожно перебирав усе, що йому відомо про магію. Що треба робити, він не придумав, зате точно зрозумів, чого робити не можна. Мова йшла про життя і смерть.
У цей момент з будиночка вилетіла Кара. Гола й мокра. Втім, її нагота не справила на Річарда особливого враження: нічого нового він не побачив, адже традиційний шкіряний одяг Морд-Сіт і без того обтягував тіло, як рукавичка. Набагато більше Річарда вразило мокре розпущене волосся — досі він бачив Кару тільки з туго заплетеною косою.
Стискаючи червоний шкіряний стержень — ейдж, — Кара пригнулась, готова до атаки.
— Кара, ні! — Заволав Річард.
Він уже щодуху біг через луг, коли Кара стрибнула і обрушила ейдж на шию Ніккі.
Ніккі, застогнавши від болю, звалилася на коліна. Келен теж закричала і впала слідом за Ніккі.
Кара схопила Ніккі за волосся і ривком закинула їй голову.
— Пора подихати, відьма!
Ніккі навіть не намагалася чинити опір. Хоча ейдж був буквально в дюймі від її горла.
Річард стрибнув на Морд-Сіт, відчайдушно сподіваючись, що не запізниться. Він схопив Кару за талію, перекинув на спину, на мить здивувавшись шовковистості її шкіри і залізним мускулам. Від удару в Морд-Сіт на секунду вибило дух.
Кара була в такій люті, що обрушила ейдж на Річарда, навіть не розуміючи, що це він. Зараз вона знала одне — їй завадили захистити Келен.
Ейдж встромився в вилицю. Відчуття було таке, ніби його пригостили залізним прутом, а потім миттєво вдарила блискавка. Річард осліп від болю. У вухах дзвеніло, дихання зупинилося. На нього миттєво обрушився каскад моторошних спогадів.
Кара хотіла одного — вбивати. Річард прокинувся саме вчасно, щоб перехопити її зап'ястя і притиснути до землі, поки Кара не встигла накинутися на Ніккі. Безумовно, Морд-Сіт була просто чудова, але цих жінок вчили протистояти магії, а не грубій силі, саме тому вона намагалася змусити Ніккі застосувати магію — тільки так Кара могла захопити її в полон.
Річард не звертав уваги на оголене тіло, що звивалося під ним. У роті стояв присмак крові. Він уважно стежив за її рукою з ейджем. Голова гула, він з останніх сил намагався не знепритомніти. Єдине, на що він зараз був здатний, — це притискати Кару до землі.
