Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
— Ти гадаєш, що усе це неправда? — запитав з тривогою у голосі Йосько.
— Моя мама слухає Лондон, — перейшов на шепіт Ясь, бо знає, що радіо всі мали здати, а декого, за чутками, уже й розстріляли, в кого знайшли приймача. — На Західному фронті нічого не відбувається. Ми приречені. Французи з англійцями вичікують. А ці, глянь, що пишуть… Буцім німці уже евакуюють населення своїх міст перед наступом союзників. Описуються драматичні сцени евакуації: «Мешканцям не дозволяють брати з собою навіть валізок. Військо жене їх уперед брутальним чином. Серед біженців панує голод, хвороби… Це спричинило антигітлерівські демонстрації». Так і хочеться піти й натовкти морду тому редактору.
— Але, може, це така тактика, — стенув плечима Вольф. — Щоб нас підбадьорити. Щоб ми остаточно не занепали духом.
— І щоб усі полягли тут, до бісової мами, — зітхнув я.
— Якби вони думали про те, щоб не сіяти паніку, то не роздали б воякам протигазові маски. Ще жодна газова бомба не впала, а ті ходять містом з масками при поясі, і всі це бачать. А цивільні масок не мають. То це нормально?
Щодня німецьке радіо звертається із закликом піддатися, німецький літак розкидає листівки: «Солдати! Припиніть безцільну боротьбу! Шкода вашої крові і ваших жертв для англійських капіталістів! Ви оточені з усіх сторін! Піддайтеся! Це ваш єдиний рятунок! Складіть зброю!»
18
Ярош пригадав собі, що вже читав десь про героїчну оборону Львова від німецьких військ і про те, що німці так і не зуміли захопити його. Десять днів оборони Львова не так уже й багато, але цього терміну було цілком достатньо, аби попадали цілі держави. За 5 днів німці захопили Голландію, а ще за 5 — Бельгію і Францію, за 7 днів було зламано опір Югославії, за 4 дні німці сягнули польсько-совєтського кордону на півночі Польщі, за 10 днів улітку 1941 р. вони зайняли всю Західну Україну, а ще за 10 — вийшли на береги Дніпра.
Але за 10 днів так і не зуміли захопити Львова. Львів уперто боронився і боронився б далі, якби на поміч німцям не підійшли зі сходу несподівані союзники.
R
17 вересня. Вранці ми довідалися про вступ совєтських військ на східні терени Польщі. Генерал Лянґнер* отримав наказ Головнокомандувача воювати лише з німцями, а проти Червоної армії відкривати вогонь тільки у випадку конечної самооборони. Тепер уже розпач закрадається в душу, розпач і невідомість.
18 вересня. Газети повідомили про вступ Червоної армії на терени Польщі, сенсації нема, бо ще вчора цю новину сповістило московське радіо. Газети й далі зберігають спокій, переконуючи, що цей факт не повинен давати підстави для занепокоєння. «Dziennik Polski» зреагував на німецькі листівки, що їх було адресовано українцям, розпачливим закликом: «Німці витрачають багато зусиль, намагаючись зіткнути в бою два братні народи — українців і поляків. Застерігаємо вас, українці, перед новими підступами тевтонів, одвічних ворогів слов'янського племені.
Щоденно разом з бомбами, що сіють смерть і руїни, розкидають вони листівки, якими підбурюють вас проти польської армії. Українці! Німці бомбардують і грабують наші і ваші села, господарства і маєтки. Вбивають наших і ваших жінок та дітей, нищать костели і церкви. Помстімося разом за наші спільні кривди, борімося пліч-о-пліч».
Заки рускі ще далеко, німці за будь-яку ціну намагаються здобути місто, використовуючи прохання і погрози, в останньому ультиматумі говориться, що коли до полудня 19-го Львів не піддасться, то буде знищений штурмом. Але наші на те уваги не звертали, а двома батальйонами атакували з Цетнерівки і Погулянки й відкинули німців до Сихова, а також вибили їх зі Збоїськ.
19 вересня. Більшовицькі літаки і собі скинули листівку:
«Солдати! За останні дні польська армія була остаточно розгромлена. Солдати міст: Тернопіль, Галич, Рівне, Дубно в кількості понад 6000 добровільно перейшли на наш бік. Солдати, за що і з ким воюєте? Навіщо ризикувати своїм життям? Ваш опір даремний. Офіцери женуть вас на безглузду бійню. Вони ненавидять вас і ваші родини. Це вони розстріляли ваших делегатів, яких ви послали з пропозицією капітуляції. Не вірте своїм офіцерам. Офіцери та генерали — ваші вороги, вони хочуть вашої смерті!
Солдати! Бийте офіцерів і генералів! Не слухайте наказів ваших офіцерів. Женіть їх з вашої землі. Ідіть сміливо до нас, ваших братів, до Червоної армії. Тут ви знайдете увагу і турботу.
Пам'ятайте, що тільки Червона армія визволить польський народ з нещасної війни, і ви отримаєте змогу розпочати нове життя.
Командувач С. Тимошенко. Український фронт».
— О, тішся, — сміється до мене Ясь. — Твоя українська армія наближається.
— Така моя, як і твоя, — огризаюся.
«Dziennik Polski» описує, яке обурення висловила французька преса з приводу совєтської агресії, а невтомний «Wiek Nowy» підкинув ще одну заспокійливу пігулку: «Армія польська іде в наступ… Італія, Югославія, Угорщина і Румунія оголосили війну Німеччині». Місто пожадливо ковтає будь-яку обнадійливу інформацію, львівські газети нагадують той легендарний оркестр, який не переставав грати бадьорі мелодії до останніх хвилин «Титаніка».
Уночі з 18 на 19 вересня передові частини совєтських моторизованих військ і танків вийшли на Личаківську рогатку з боку Винників, Львів готовий розпочати війну на обидва фронти, східний кордон міста гарячково укріпили, щоб відбити будь-яку спробу совєтів вдертися в місто. А тим часом і німці підходять з півдня у напрямку Винників, а за якийсь час обидві армії зупиняються, мовби набираючи сил перед несамовитим зударом, в повітрі росте тривога і непевність.
Ясь повідомив ще одну невтішну новину: генерал Лянґнер, передбачаючи, що небавом Львів буде замкнений у щільне кільце, сказав, що залишається хіба пробиватися в Угорщину.
— Але як то облаштувати? — журився Ясь. — За дня цього не зробимо, треба усе підготувати, а тоді щойно наступної ночі можна прориватися.
— То вам, — сказав Вольф, — а нам як?
— Розійдетеся по хатах. Цивільним нічого не загрожус.
— Чому б і тобі не зробити те саме? — запитав Йосько, відмиваючи бензиною мазуту зі своїх довгих пальців.
— Я ж не дезертир. Піду разом з усіма.
— Не далеко ви зайдете, — сказав я. — Ви ж усі піші, а ті мають повно техніки й літаків. Уже й совєти нині літали над містом.
19 вересня. Вранці Ясь нам сповістив, що на Личаківську рогатку прибули більшовицькі офіцери і запропонували переговори з керівництвом польської армії, а він має вести авто, в якому поїдуть генерал Лянґнер, полковники Раковський і Ризіньський, якого ми називали Рисьом.
— Їдемо на Винники, — оповідав потім Ясь. — Минаємо безліч панцерників і страшенну масу руских вояків. Дивляться на нас, як вовки. Очі злі, недобрі, писки якісь вугласті, гейби витесані з брили. За Винниками здибаємо групу їхніх офіцерів. Зустрічає нас такий собі курдупель в танкістському шоломі. Полковник Іванов. Ну і полковник Раковський питає його: «Чого ви прийшли?» А той аж отетерів: «А ви що — газет не читали?» — «Нє, газет не читали, бо місто оточене і газети до нас не доходять». — «То, може, радіо слухали?» То він так здалека натякає на промову Молотова, яку ми, ясна річ, чули і їхні листівки читали про визвольний похід, але наші відповіли: «Нє, радіо в нас не працює, бо німецькі бомби розбили електрівню. Ніц не знаємо. То чого ви прийшли?». І тут полковник Іванов каже — ви не повірите: «Ми прийшли бити німців, будемо разом з вами воювати проти них». На те полковник Раковський: «То люкс! Зараз покажемо вам мапу, як німці розташувалися і як найкраще було б ударити на них». — «Але ми б хотіли ввійти до міста». — «Це неможливо. Нас на це не уповноважили. Зрештою, це зайве. У місті нема де розмістити таку кількість людей і техніки. Всюди барикади, бракує води. А німці довкола. Їх у місті нема». Одне слово, на тім ся скінчило.
