Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗
— Та я впізнав ваш голос, — тихо сказав хлопець. — Щось давно вас не було… А тут такі справи…
Вони звернули на дорогу, що вела до Іванкового будинку.
— Які справи? — спитав на ходу Ігор.
— Валькиного чоловіка підрізали…
— Він у лікарні?
— На цвинтарі… Її тепер на базарі нема. Траурну хустку з голови не знімає, сидить вдома і плаче…
Ігор важко зітхнув.
— Знайшли того, хто підрізав? — запитав похмуро.
— Нє-а, — Іванко хитнув головою, зупинився, поправив на плечі міх з вином. — Його ножем так вдарили, що ручка зламалася, а лезо між ребрами залишилося…
Далі до самого будинку Іванка йшли мовчки. В будинку сіли на кухні… Іван налив собі й Ігореві вина. Посміхнувся якимось своїм думкам.
— А мій фотознімок у газету взяли, — похвалився.
— В яку газету? — байдуже запитав Ігор.
— В нашу, «Очаківець», — Іван сьорбнув вина. — Сказали, заплатять карбованець і двадцять копійок. Подобається мені ця справа — фотографувати! Я й книжку спеціальну вже прочитав: «Для фотографа-початківця».
— Так, — Ігор також ковтнув вина. — Ти добре знимкуєш…
— Я хочу сам проявляти знімки і друкувати, але треба ванночки купити. І фотозбільшувач зі штативом.
Ігор витягнув із кишені галіфе кілька соток. Поклав на стіл і підсунув до Івана.
— Тримай! Купиш, що треба!
— Ох, спасибі! Ви… навіть не знаю, як сказати, — хлопець знітився від почуття вдячності, що переповнювало його.
— Не треба нічого говорити, — байдуже промовив Ігор.
— Що це за куртка на вас? Це модно?
— Це вітрівка. Хочеш — подарую.
— Правда?
Ігор зняв вітрівку і передав Іванові.
— Ложки-виделки у вас там? — Ігор вказав поглядом на тумбочку в кутку кухні.
— Угу.
Ігор встав, висунув верхню шухляду. Погляд зупинився на кухонному ножі з міцною дерев’яною ручкою. Взяв ніж і спитав Івана:
— В тебе тонкий надфіль є?
— Різні є.
— Принеси.
Хлопець вийшов з кухні. Повернувся з дерев’яною скринькою. Поклав її на стіл, відкрив.
— Ось, — витяг шматок дерматину з кишеньками, з яких стирчали напилки та надфілі.
Іван з цікавістю спостерігав за гостем. Його погляд почав дратувати Ігора. Він запхав кухонний ніж в одну із кишеньок дерматину і згорнув набір у рулон.
— Знаєш, наступного разу замість мене інший… міліціонер прийде. Микола. Допоможеш йому, місто покажеш, поясниш все.
— А ви? — засмутився Іван. — Я вже до вас звик…
— Відвикай, — холодно промовив Ігор. — Я… я йду зі служби… звільняюся з міліції…
— Бо небезпечно?
— Так.
Ігор не мав бажання продовжувати цю розмову. Він допив вино і пішов у кімнату зі старим диваном. Там увімкнув світло, сів на стілець, витягнув ніж і надфіль, почав підпилювати лезо ножа в місці стику з дерев’яною накладкою на ручці.
Сталь піддавалася важко. В Ігора вже й рука занила, а надріз заглибився в лезо лише на пару міліметрів. Ігор перепочив, опустивши ніж на коліна. Поворушив пальцями, розганяючи кров. Знову взявся за надфіль. У результаті, здавалося, неймовірних зусиль лезо надпилялося ще на міліметр-півтора, після цього вже затерпли пальці, що стискали надфіль. Під час перепочинку Ігор уважно оглянув набір інструментів, що лежали в кишеньках дерматину. Вибрав надфіль з гострішим краєм. Робота пішла швидше.
Коли лезо було майже перепиляне і трималося на ручці тільки завдяки двом-трьом міліметрам, Ігор зупинився. Подивився на ниючу долоню правої руки. Побачив два розчавлені пухирі — результат незвичної ударної праці.
Подумав про Степана. Згадав його «корисні поради» з питання ударів ножем. Цікаво, що садівник так добре розумівся на ударах ножем. Не пасує! Садівник має розумітися на глибині ямок для посадки квітів і дерев та інших нюансах догляду за красою навколишнього світу. Ударом ножа світ красивішим не зробиш.
Ігор невесело усміхнувся власним думкам.
«А може, зробиш?! — раптом подумав він. — Адже один удар ножем робить життя і навколишній світ жахливим, а інший удар, навіть тим самим ножем, може покращити і світ, і життя».
Ігор раптом пригадав, як щовесни витягав з підвалу мішок моркви і, на прохання матері, сортував її — відрізав підгнилі кінчики або хвостики, залишаючи для їжі міцні червоні коренеплоди. Потім з відсортованої моркви мама робила моркву по-корейськи, яку він, до речі, дуже любить.
Дивно, чому раптом пригадалася ця морква? Через ніж у руці?
Ігор знизав плечима. Став обличчям до дивану, вдивляючись у своє відображення в старому плямистому дзеркалі, вставленому у високу дерев’яну спинку.
Споглядаючи своє віддзеркалення, Ігор вишкірив зуби. Ніби перевіряв, наскільки злим, роздратованим він може виглядати. Згадав обличчя Фіми Чагіна в темряві на стежці і потім при світлі у нього вдома. Обличчя Чагіна ніби навмисне було налаштоване на вираз злоби, погрози. На ньому ніколи не могла би з’явитися добра посмішка. Він би ніколи не зміг посміхнутися очима. Та й навіщо йому це? Він був створений для іншого. Він був створений як джерело і провідник агресії, зла. Це також енергія, майже така сама, як електрика. І так само, як електрика, може вбити. «А я хто? — замислився Ігор. — Степан — садівник. Чагін — лісник. А я?»
Сумнів, що зупинив хід думок Ігора, змусив його внутрішньо зіщулитися, відчути жаль до самого себе, як до дитини, яка заблукала у лісі. Він навіть уявив собі таку дитину — років п’яти, в шортиках і маєчці, яка з жахом озирається на всі боки, оточена безкінечними стовбурами щоглових сосен.
— Ліс, — промовив Ігор. — Ні, — його очі посміхнулися, ніби він раптом засміявся над собою, над своїми думками двохвилинної давності. — Все нормально. Я на роздоріжжі, але знаю, куди йти… Я ще кілька годин проведу в цьому лісі, а потім назад — у сад! Я ще кілька годин буду прикидатися, ніби я лісник. І все! Більше до лісу — ні кроку!
Посмішка, що осяяла його обличчя, була самовпевненою і майже зверхньою. Ігор поправив ремінь, перевірив кобуру — чи застібнута? Надягнув кашкет і, затиснувши в руці ніж, тихенько вийшов з кімнати.
У будинку було тихо. Ігор вийшов на поріг і притис вхідні двері майже до кінця, але не заклацнув. Двері виглядали зачиненими, але в них можна було увійти без ключа і без шуму.
Нічний Очаків дихав глибокою осінню. Опале листя під ногами не шурхотіло, а чвакало, всотавши вологу з повітря. Жодного вогника у вікнах будинків, жодного тріску гілок, жодного відлуння.
Ігор ішов неквапом, майже не дивлячись на дорогу. Чоботи знали, куди вести господаря. І привели до будинку Фіми. Ігор зупинився, вже вкотре, на тому самому місці, біля дерева, через дорогу від хвіртки. Подивився на знайомий будинок. Справа від дому темрява була не такою густою. Туди виходило вікно вітальні, де його намагалися отруїти.
Ігор перейшов через дорогу, намагаючись ступати нечутно. Хвіртка не рипнула, відчинившись і зачинившись.
Він зазирнув за правий кут будинку, подивився на вікно — там горіло тьмяне світло.
— Не спиш? — прошепотів Ігор. — Це добре! Не доведеться будити…
Він вернувся до порогу. Підійшов до дверей. Підніс затиснутий у правій руці ніж до очей, подивився на нього з повагою. Кулаком лівої руки гримнув у двері два рази.
Почув шум, кроки.
— Хто там? — непривітно запитав з-за дверей Фіма.
— Йосип, — прохрипів Ігор, намагаючись імітувати кілька разів чутий голос.
Вжикнув залізний внутрішній засув. Дзвякнув металевий гачок. Двері відчинилися, Ігор став на порозі, змусивши заскоченого Фіму позадкувати. В передпокої було темно, і Фіма не відразу зрозумів, хто перед ним. Та якби і зрозумів відразу, це б вже не змінило його долю.
Ігор різким рухом штовхнув ніж, затиснутий у руці, знизу вгору, під ребра Фіми. Ніж увійшов швидко і легко, не відчувалося щонайменшого спротиву тіла. Ігор навіть злякався, що його рука разом з дерев’яною ручкою провалиться у це дивне, «порожнє» тіло. Але ручка ножа зупинилася, вперлася в тіло, яке виявилось важким і неповоротким. Фіма ще стояв перед Ігорем, хапаючи ротом повітря чи намагаючись промовити щось, що вже ніколи не буде вимовлене. Він стояв, а Ігор чимраз сильніше стискав дерев’яну ручку, відчуваючи, що ніж стає дедалі важчим. Ноги Фіми підкосилися, він почав хилитися до Ігора, захрипів. Ігор відштовхнув його від себе і випустив ручку ножа. Фіма гримнувся на спину. Гуркіт пішов по стінах дому, по повітрю.
