Шмагія - Олди Генри Лайон (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Мудра наука – фізіогноміка.
Леонард Швелер розкусив таємний натяк, прихований у словах капрала і перебував у очевидних сумнівах. Підвестися й потовкти грубіянові його виразну фізіономію, чи слухати далі? Чи спершу вислухати, а вже потім товкти?!
Остання ідея перемогла.
– Гляди мені, Фюрке! Зведеш наклеп – у джгут скручу…
– Я?! Наклеп?! – задихнувся від обурення капрал. Для відновлення душевної рівноваги він перехилив у горлянку весь кухоль залпом. – Ми до нього із цією… з доброю душею, от!
А він… злодюга! Спіймаю гада – з хроном з’їм…
Якщо скласти разом кострубате оповідання Фюрке й написану на його пиці мудрість Цезаря Ламброзьє, виходило ось що.
Навіщо пісного дня він заблукав до м’ясної крамниці Клауса, ланд-капрал не мав нінайменшого уявлення. Свято, від служби вихідний – ну й пішов блукати містом. Лигнув кухоль пивця, побалакав зі знайомим молочарем. На площі 3-го Едиктарію подивився на витівки двох паяців. Реготнув баском: ти ба, витівники! А на розі площі, як звернеш до глухого кута Двох Квадратів, якраз вона і є, Клаусова крамниця.
Фюрке не був ревним шанувальником генія на кшталт переконаних сусунітів, що обрали квартал на східній околиці. Однак бруднити душу скоромним до півночі не збирався. Генії, вони ревниві. Візьме Добряга Сусун і відмовиться поїдати лиха-прикрощі якогось капрала Фюрке! Сам, мовляв, ковтай повною мірою…
До крамниці капрала заманили невиразні передчуття. І, скажемо прямо, нюх не підвів ландвер’єра. Клаус уже зачинявся, а біля прилавка терся старий знайомий – дядько Мятлик із підозрілим мішком на плечі. Мішок слабко смикався.
– Що в тебе там? – із професійною прискіпливістю поцікавився Фюрке.
– Рибалити зібралися, – ухильно повідомив Мятлик, не поспішаючи розкривати таємницю мішка, якого немов била пропасниця – На вечірній зорі. Юшку зваримо, бражки сьорбнемо. Сусуна пом’я… чи пак, вшануємо. Загодя, перед розговінням. Третім будеш?
Капрал замислився, вивчаючи картину, що постала в його уяві, слід зазначити, вбогій і неповороткій. Однак він виявив стійкість, не дозволив ухилитися від розмови:
– У мішку, питаю, що?
– Півень! – Мятлик гордовито взявся в боки, та при цьому ледь не впустив мішка. – До юшки завжди кочета потрібно. Для навару.
– Так пісний день сьогодні! Гріх м’ясо жерти!
Із дверей комірчини зринув різник Клаус і обурився від імені всього свого цеху:
– Це півень – м’ясо?! Ну ти й бовкнеш, капрале, хоч геніїв винось… Юшка, вона скоромна! Ти голови не мороч, прямо кажи: юшку їсти дозволено?!
– Ну… так, того, мабуть, – трохи розгубився Фюрке.
– Оcь! А яка юшка без півня?
Заперечити не було чого.
– І взагалі, дурниці ваш піст, – гарчав Клаус, вкладаючи в широченну торбу рибальські снасті. Голена різникова голова вкрилася краплями гнівного поту. – Добрягу Сусуна вшанувати – розумію. Справа добра. А м’яса чому їсти не можна? Ось ти мені відповідай, Фюрке: чому?
Капрал почухав потилицю, але відповіді не знайшов.
І справді: чому?
– А я тобі відповім! Цей пост молочарі з пекарями придумали. І зеленарі, покусай їх трав’яна блощиця. Ага, ще сировари. З рибниками разом. Щоб, виходить, їхній крам більше купували, поки ми, різники, збитки терпимо. Ось і вся розповідь!
А Добрязі Сусуну, зберігай його Повзуча Благодать, байдуже, що ви там жерете, дурні…
– Ти того! Ти балакай, та не зайве! Байдуже йому, єретикові! Сусуніти, ті взагалі…
– Ото ж бо й воно, що «взагалі»! М’яса не їдять, от головою і зрушили. М’ясо, воно для мізків найкорисніше. Більше їх слухай, сусунців твоїх…
Сперечатися капралові дуже не хотілося. У суперечках, особливо релігійних, він був не мастак. Зате скуштувати юшки, та й бражки сьорбнути в товаристві старих приятелів… Незабаром брава трійця, навантажена снастями та двома глечиками пшоняної бузи, виявилася на березі Ляпуні. Поки Фюрке з Мятликом ставили верші та закидали сіті, Клаус устиг розвести багаття, підвісив над вогнем казана з водою. Поруч стояла крутобока миска, куди приятелі, коли вибрались на берег, узялися кришити цибулю, моркву, корінь петрушки та спадіуса. Коли скінчили, відкоркували першого глека.
– Ну, зберігай нас, Сусуне, від усякого лиха!
Витягнутий з мішка вугільно-чорний півень – здоровенний, з багряним, налитим кров’ю гребенем, – походжав під вербою, до якої був прив’язаний. Вирватися й утекти півень навіть не намагався, видно, впокорився з сумною долею. Лише час від часу співчутливо косував на людей круглим оком.
– Ну що, кочете? Час тебе різати…
Різник Клаус озирнувся в пошуках улюбленого ножа.
Ось тут і з’явився на кручі бурлака Янош. Зла на хлопця дядько Мятлик із Клаусом не тримали. Навіть почувалися винними: мало не прибили зопалу! Тому замахали привітно руками:
– Агов, забродо! Ходи до нас!
– Юшкою почастуємо!
– Не бійсь, не битимемо!
– А я й не боюся, – хлопець нога за ногою почав спускатися до річки. Однак, щойно порівнявся з вербою, вихопив із-за халяви короткого ножика, чикнув лезом по мотузці, з лисячою спритністю схопив півня та кинувся навтьоки.
«Втікав» Янош мало не перевальцем, нахабно-ліниво.
Рибалки миттю забули про гостинність і обіцянку «не бити». Вся трійця кинулася за злодюжкою, залишила без нагляду й глечики з бузою, і казана, що вже закипав. Їхня лайка розполохала не тільки ворон на милю зокола, але й усю рибу в річці до найостаннішого йоржика. Праведний гнів стукав у серця. Наздогнати мерзотника! Відлупцювати! Натовкти під боки! В душу плюнув, гадюченя, – до нього по-людському, а він…
Янош звернув до мосту через Ляпунь. Капрал відстав від різника з прудким Мятликом, налетів на корінь, що стирчав із землі. Простягся долілиць. Зопалу підхопився, прошкандибав крок-інший і сів на узбіччі: лаятися. Коліно забив, будь здоров! Проводжаючи поглядом злодюжку, що зник у лісі, й захеканих друзів, Фюрке щиро сподівався, що щеня рано чи пізно cпіймають. А ні, так завтра він особисто відшукає злодюгу в місті й запроторить у холодну.
У кожному разі вечір був споганений безнадійно.
Фюрке ще посидів, очікуючи, чи не вернуться приятелі. Однак із лісу ніхто не з’явився. Довгі тіні навскіс перекреслили міст. Сонце котилося за Фільчин Бір. Капрал зі стогоном повернувся до місця горе-риболовлі, допив бузу, розбив глека об вербу й зашкутильгав до Ятриці. Проминаючи дім Швелера, вирішив зазирнути, повідомити Леонові, яке гадюченя той пригрів за пазухою.
– І хто він після цього, Леоне? Гадюченя і є. За шкірку, і в холодну! Щоб, значить, не звикав…
– Де ж дядько Мятлик півня взяв? – ні до кого конкретно не звертаючись, поцікавилась Цетинка й по-дівочому безневинно зашарілася. – Зроду в Мятликів у господарстві птиці не водилося…
– Мало там що? Купив на ринку. До свята.
– Мятлик? Купив?
Цетинка підвелася, нахилилась до суворого ландвер’єра й виголосила останній, убивчий аргумент:
– За гроші?!
– Ти це… До чого хилиш?
Пшеницю вусів побив крижаний град. Обпало колосся, посохло. Бути хазяїнові без урожаю.
– А до того, що цікаво нам, кого першого в холодну саджати будемо, – підтримав дочку Швелер-старший.
Він зробився раптом надзвичайно красномовним і переконливим. Не кожум’яка, а знаменитий обер-прокурор Кшиштоф Рунець, що виговорив довічне ув’язнення Аптекарському Наказу в повному складі, від фармацевтів-евтанатів до переписувачів-рецепторів.
– Побачило моє гадюченя краденого півня, вирішило повернути хазяям. А злодії за ним – бігцем… На чолі з одним героїчним ланд-капралом. Стривай, чесний хлопче! Ми тебе дрюччям, ми тебе вб’ємо! Ось я завтра по розговінні піду до Намюра, поділюся міркуваннями…
Мордобиття не буде, зрозумів Мускулюс. Справа скінчувалася млявою застільною сваркою. За таким навіть і спостерігати нудно. Лише дурнуватий Яношів вчинок сидів смітинкою в оці, дратуючи. Інша річ, якби дурило спробував поцупити півня нишком. А так, нахабно… Дурниці якісь.
