Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович (книги хорошего качества TXT) 📗
Він мовчав якусь мить, схвильований уже тим, що діялось у його серці, потім спитав:
- Що з вами, Марто?
- Я вам усе, Льово, розкажу! Сідайте! Роздягайтесь. Ви не забули мене… ви прийшли, Льово! Ах, я така самотня, як не була ніколи… Я нещасна, Льово! Сідайте отуто коло мене.
- Що з вами, Марто? - перепитав він, сідаючи.
- Це довга і… страшна історія! Важко повірити… Я сама іноді не вірю. Ніби все вигадане, ніби здалося тільки… Ви слухатимете?
- Марто, я слухатиму, - сказав він.
І вона почала розповідати йому все з першого побачення, відновлюючи в пам'яті минулі хвилини яскраво й болісно, немов удруге їх переживала, і розповідаючи про них цьому довготелесому мовчазному хлопцеві так, як не розповідала б матері, подрузі, сестрі. Часом вона стискувала йому руку, і він раптом подумав: «Коли б це було тоді, тоді!» І жаль його ще збільшився.
З того, як він слухав, вона почувала, що він розуміє її так, як ніхто не зрозуміє. Це надавало їй захвату. Льова мовчав увесь час, а коли вона дійшла до свого вигнання з посади, до сусідської підлої брехні, коли сказала, як спантеличила її така ганебна поведінка людей, він тихо промовив:
- Люди, Марто, мають здебільшого два обличчя. Одне природжене, часто дуже дике, а друге вони набувають, живучи. І от часом те перше оголяється. Ви не знали цього, Марто, і ви здивувались.
Ці слова її зненацька стурбували.
- Два обличчя? - перепитала вона. - Кожен має два обличчя?
- Навіть три іноді… Людей з одним обличчям дуже мало, Марто.
- І в нього два обличчя?… Ні, ні, - сказала вона, заспокоївшись. - Я всю душу його знаю! Скільки він мені говорив! Моя кімната - це справжня комора його думок… Але слухайте далі, Льово, найстрашніше слухайте.
І вона почала про проблему новини взагалі, а в коханні зокрема. Льова зразу нашорошився, захвилювався й кілька разів хотів її спинити. Але вона казала:
- Ні, ні, чекайте… я ось кінчу, тоді ви скажете. Нарешті, кінчивши на «Комедії кохання» Ібсена, вона дозволила йому говорити, але додала:
- Але тут усе ясно. Що ж робити! Нічого не заперечиш.
- Та що ви кажете, Марто! - скрикнув Льова. - Все треба заперечити! Все!… Мені шкода вас, Марто!
- А мені? Ще більше. Але логіка, Льово!
- Яка логіка? - сказав він сумно. - Де ви бачили логіку в людському житті?… Може, в тому, що ми… народжуємось і вмираємо? Це логічно, по-вашому? А коли в основному, в найпершому, Марто, нема логіки, то що ж уже в усьому похідному?… Логіка - це обмеженість людського розуму, Марто. Логіка - це його границя. Ми втискуємо в ці границі життя… а це злочин, Марто, життя більше за розум… незрівняно більше… Що ви говорите! - скрикнув він знову. - Ви повірили, Марто, в якісь міркування, ви в літературу повірили… Все нове на світі, щомить усе нове!
- Льово, ви мрієте, - посміхнулась дівчина.
- Життя - це постійне оновлення, Марто! - казав він піднесено. - Щоранку сходить над землею сонце… Дні, Марто, розвиваються, як безліч листу, нового, свіжого листу… Щодня нові почуття прокидаються в нас. Життя не спиняється і не повторюється! І ви, Марто, і я, і всі, хто є, - всі ми нові, бо ще ніколи не існували. На порозі душі в кожного юрмляться почуття, думки, наміри, вони всі хотять зайти, вони б'ються за місце в нашій душі, їх тисячі, мільйони - а ви кажете, нового немає, Марто!… Тільки не можна замикати себе… Ширше двері! Ширше двері!
Він зовсім захопився. Потім зразу замовк, засоромившись, і додав тихо:
- Це, Марто… я так кажу, бо сам про це багато думав. І мені шкода вас, дуже шкода… що ви так говорите.
Посмішка з її уст зійшла. Після розважливих міркувань, до яких вона звикла, його слова - незграбні, плутані - несподівано її зачарували. Вона здригнула, відчувши в коморі думок, що біохімік їй залишив по собі, якийсь давучий холод, і сказала, зітхаючи:
- Льово, ви добрий… Ви дуже гарно сказали, що над землею щодня сходить нове сонце. Але я його не бачитиму! Ох, ви не знаєте, в якій кімнаті я маю жити! Це на Садовій, якась нора, довга, темна, обдерта, страшно навіть подумати… Вікно на північ виходить, там ніколи не буде сонця! І я мушу там жити,
- Ви не можете жити, Марто, в такій кімнаті, - сказав він. - Вам потрібна зовсім інша кімната - висока й світла. Щоб кімната до вас пасувала, от що треба, Марто.
- Але де ж її взяти?
- Я буду, шукати, Марто. Я… я все зроблю. Почекайте трохи, Марто, ви побачите, як усе буде гарно. здібність у людини, велика здібність забувати… Вона стирає з нашої душі порох і тлінь. Тому ми нові щоразу, Марто.
Незабаром він пішов, поспішаючи на вечірню зміну до крамниці.
- Я трохи ожила, вас побачивши, - сказала дівчина на прощання. - Приходьте ж швидше, Льово! Я вас чекаю.
І справді вона раптом збадьоріла. Розповівши з початку до кінця свою чудну й сумовиту пригоду, дівчина немов зменшила її тягар. Майбутнє їй якось прояснилось. Звичайно, вона накоїла чимало прикрих для себе дурниць, вона обікрала сама себе найбезжальнішнм способом, але що ж - надалі матиме з того науку. Ах, дурненьке її серце! А все-таки в її коханні щось гарне лишилось - була спроба, хай нерозважлива, але шляхетна. І про нього вона думала лагідно й ніжно, як про загублену дорогу річ, що з утратою її нарешті помирилась. Спогад про нього був чудовий і зцілющий. Хай і він так згадує про неї, це те, чого вона хотіла!
От Льова знайде їй високу й світлу кімнату. Посаду вона, літеру «А» маючи, теж одержить, певно, за якийсь тиждень-два. І працюватиме. Житиме! Буде ще вчитися, зробить ще багато й багато. Раптом вона згадала, що за кілька день Перше травня, і це видалось їй значущим. Їй хотілось вийти на вулицю, бачити демонстрацію, силу-силенну людей, прапори, чути бадьорий спів, міцні промови, самій ходити, перейнятись цим святом праці й весни. І вона деклямувала пошепки з Олеся:
Червоні прапори, куди не кинеш оком,
цвітуть на вулицях, як макові квітки…
Тому в дівчини склалось таке враження, що Льова прийде з добрими вістями вже завтра, і другого дня вона пильно чекала його цілий вечір. Ще два дні минуло, але він не з'явився, і Марта вдалася в безпросвітній розпач. Де ж Льова? Чому він не йде?
Годині о п'ятій у її двері постукано. «Нарешті», - подумала дівчина, але до кімнати зайшов зовсім несподіваний гість - інженер Дмитро Стайничий з Дніпропетровського.
- Добридень, Марто! - сказав він бадьоро. - Я оце приїхав з дружиною до Києва на травневі свята і, звичайно, вирішив до вас завітати. Обов'язково!
- Як живете, Дмитре? - сказала дівчина, коли інженер сів.
- Я живу прекрасно, - сказав Дмитро. - Улаштувався остаточно, працюю, як добрий віл, але завод наш гуде! Ви, певно, й завода путящого ніколи не бачили? Хороша річ, надзвичайно бадьора… Годі слів, будуємо соціализм практично. Ви знаєте, Марто, яка в мене вдача - не люблю промов! Ну, на святах, як завтра, воно ще хай, а то так і хочеться сказати - краще б руками працював, ніж язиком. І все-таки в нас ще багато говорять, а засідають! Я вже кількох на заводі згуртував, закладаємо ТОБЗА - товариство боротьби з засіданнями. Правильна думка? Практична?
- Цілком.
- Я там потроху ворушусь. Лекції, наприклад, читаю робітникам у всяких там технічних питаннях. Приймають чудово. Робітники, треба сказати, так усім цікавляться, що ви тут, по канцеляріях сидячи, і не уявляєте. Літературу їм тільки давай! А література наша ні к бісу - нема чого дати почитати робітникові. Треба було б, мабуть, зібрати наших письменників та розказати їм, у чім річ, практично поставити справу. А то все більше про кохання пишуть.
- Справді, це дуже неприємно, - зауважила Марта.
- Ага, й ви зо мною погоджуєтесь! Нещодавно обурливий факт у нас був з цим коханням: молода робітниця отруїлась - милий, - чи бачите, її зрадив! Ну, що з такою робити? Оголосити прилюдну догану, так однаково вже не почує. Поховали її, як жертву буржуазної культури, та й годі… А ви ніби хворі? - спитав він раптом.
