Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
Навіть у власній родині Тоні мусила боронити свою гідність. Відколи дядько Готгольд кинув торгівлю і цілими днями безтурботно походжав по своєму скромному помешканні, дрібно перебираючи короткими ногами в широких штанях, та тягав з бляшаної коробочки льодяники від кашлю, — він дуже любив солодощі, — то чим далі лагідніше й примирливіше ставився до свого щасливішого брата, що, зрештою, не заважало йому, батькові трьох незаміжніх дочок, тішитися в душі з невдалого одруження Тоні. Що ж до його дружини, в дівоцтві Штювінг, а надто дочок, трьох старих дівок двадцяти шести, двадцяти семи і двадцяти восьми років, то вони до нещастя своєї кузини й до її процесу виявляли надмірне, куди більше зацікавлення, ніж колись до її заручин і до самого весілля. Під час родинних днів, які після смерті старої мадам Крегер почали влаштовувати щочетверга на Менгштрасе, Тоні доводилось бути з кузинами дуже обережною.
— Боже, як тобі не пощастило, бідолашна! — казала Пфіфі, наймолодша з них, низенька товстуля; при кожному слові вона смішно стріпувалась, і в куточках рота в неї набігала слина. — То є вже постанова суду? І ти домоглася того, з чого починала?
— Ох, навпаки! — додавала Генрієта, така сама сухорлява й довготелеса, як її старша сестра. — Тоні тепер гірше, ніж було б, якби вона взагалі не одружувалась.
— Мушу сказати те саме, — підтримувала її Фрідеріка. — А як так, то куди краще зовсім не виходити заміж.
— О ні, люба Фрідеріко! — заперечувала Тоні, гордо закинувши голову й обмірковуючи дошкульну, влучну відповідь. — Ти дуже помиляєшся, запевняю тебе! Треба ж усе-таки пізнати життя, розумієш? Тепер я вже не така наївна й дурна, як колись була! А крім того, мені куди легше вийти заміж удруге, ніж декому вперше.
— Тек? — в один голос казали сестри.
Те їхнє «тек» з «е» замість «а» звучало ще уїдливіше й недовірливіше.
Зате Зеземі Вайхброт була надто добра й тактовна, щоб бодай словом згадувати про цю подію. Тоні часом відвідувала свою колишню виховательку в її червоному будиночку на Мюленбрінк, 7, де ще й досі жило по кілька молодих дівчат, хоч пансіон почав потроху виходити з моди; інколи також шановну стару панну запрошували й на Менгштрасе скуштувати оленячої печені або начиненої гуски. Тоді вона спиналася навшпиньки і зворушено цмокала Тоні в чоло, виразно й лунко. Її неосвічена сестра, мадам Кетельсен, останнім часом почала дуже швидко глухнути і так до пуття й не второпала, що ж сталося, з Тоні. Вона все недоречніше вибухала наївним і в своїй дитинячій щирості майже жалісливим сміхом, тож Зеземі ненастанно доводилося стукати пальцем по столу й вигукувати: «Наллі!»
Минали роки. Враження, викликане в місті і в родині розлученням дочки консула Будденброка, чимраз дужче забувалося. Сама Тоні рідко згадувала про своє заміжжя, і то лише тоді, як помічала на обличчі своєї Еріки, що, здорова і бадьора, потроху підростала, якусь подібність до Бендикса Грюнліха. Але вона знов одягалася в ясні сукні, почала робити зачіску з кучерями над чолом і, як колись, ходити в гості до знайомих.
А все ж вона щиро тішилася, коли влітку випадала нагода на довший час покинути місто, — а консулове здоров’я, на жаль, вимагало тепер тривалішого лікування на курортах.
— Ви не знаєте, що то означає старітися! — скаржився він. — Досить мені капнути кавою на штани і змити пляму холодною водою, як відразу починається прикрий напад ревматизму. А колись я міг собі хіба таке дозволити!
Бувало також, що йому наморочилося в голой.
Вони їздили до Оберзальцбрунна, до Емса і Баден-Бадена, до Кісінгена, звідти навіть дозволяли собі, щоб побачити світу й трохи розважитись, невеличку мандрівку через Нюрнберг до Мюнхена, через Зальцбурзькі землі та Ішль до Відня, а додому верталися через Прагу, Дрезден і Берлін. І хоч мадам Грюнліх, якій останнім часом починав даватися взнаки нервозний катар шлунка, мусила в купальнях дотримуватися суворого режиму, все ж вона ті подорожі сприймала як дуже бажану зміну, бо ні від кого не приховувала, що вдома їй трохи нудно.
— О боже мій, бачите, як воно буває в житті, батьку! — казала вона, задумливо втупивши очі в стелю. — Звичайно, я багато чого спізнала на своєму віку… Але саме тому мені стає трохи сумно, що я мушу вічно сидіти вдома, як дурне дівчисько. Сподіваюся, ви ж не думаєте, тату, що мені у вас не подобається… То була б чорна невдячність, і мене гадалося б за неї просто відшмагати! Але ж ви знаєте, як буває в житті…
Та найдужче дратував її щораз помітніший релігійний дух, який запанував у просторому батьківському домі, бо консул чим дужче занепадав на здоров’ї, тим робився побожніший, та й дружина його, старіючись, теж починала знаходити втіху у вірі. В Будденброків віддавна був звичай молитися гуртом, перед тим як сідати до столу; тепер же від якогось часу стало законом, що двічі на день, вранці і ввечері, вся родина разом із слугами збиралася в малій їдальні і слухала, як господар дому читав розділ з біблії. Крім того, до них з кожним роком частіше навідувалися різні проповідники й місіонери, бо цей шанований патриціанський дім на Менгштраее, — де, між іншим, чудово годували, — у світі лютеранського й реформатського духівництва, серед вітчизняних і закордонних місіонерів віддавна мав славу гостинного притулку, і до нього з усіх кінців Німеччини по дорозі заїздили нестрижені добродії в чорних сутанах, щоб пожити там який день, певні, що на них чекають побожні розмови, сита їжа і щедра лепта на святі потреби. Міські проповідники також почувалися в Будденброків як у себе вдома…
Том був надто розумний і тактовний, щоб дозволити собі бодай посмішку, але Тоні глузувала з святих отців у живі очі, навіть більше: вона ніби заповзялася при кожній нагаді виставляти їх на тлум.
Часом, коли на матір нападала мігрень, мадам Грюнліх перебирала на себе господарство в домі і визначала, що варити на обід. Одного дня, коли в них гостював заїжджий проповідник, що дивував усіх своїм апетитом, вона підступно звеліла приготувати суп із салом, традиційну страву їхнього міста — навар із сала й квашеної городини, куди вкидали потім цілий обід; шинку, картоплю, мариновані сливи, печені груші, цвітну капусту, горох, боби, буряк тощо, та ще й додавали овочевого соку; ніхто в світі не міг їсти того суну, якщо не був призвичаєний до нього змалку.
— Ну як? Подобається вам, пане пастор? — допитувалась Тоні. — Ні? О господи, хто б подумав? — І, скорчивши хитрющу міну, вона легенько провела кінчиком язика по верхній губі, як завжди, коли обмірковувала або робила вже якусь капость.
Товстун покірно відклав ложку і простодушно сказав:
— Я почекаю другої страви.
— Так, ще буде невеличкий десерт, — квапливо мовила пані Елізабет, бо після того супу годі було й думати про якусь «другу страву».
Розчарований пастор мусив задовольнитися кількома грінками та яблучним повидлом і встав з-за столу голодний. Тоні нишком хихотіла, а Том, звівши догори одну брову, насилу стримувався, щоб не засміятися.
Іншого разу Тоні розмовляла внизу з кухаркою Стіною про хатні справи, коли саме вернувся з міста пастор Матіас із Канштата, що вже кілька днів гостював у їхньому домі, і подзвонив біля дверей. Стіна, по-сільському перевальцем, пішла відчиняти, і пастор, що хотів пошанувати кухарку добрим словом і водночас випробувати її віру, ласкаво спитав:
— Чи плекаєш ти в серці своєму любов до всеблагого пана нашого?
Може, він думав чимось винагородити її, якщо вона виявить ревну відданість спасителеві.
Стіна вражено витріщила на нього очі й почервоніла.
— Атож, пане пастор, — непевно відповіла вона. — А про котрого ви пана кажете? Про старого чи про молодого?
Мадам Грюнліх не забула розповісти про це вголос за столом, і навіть мати зайшлася своїм уривчастим крегерівським сміхом.
Консул, звичайно, спохмурнів і сердито втупився в тарілку.
— Непорозуміння… — збентежено промурмотів пастор Матіас.
Розділ одинадцятий
