Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
Сьогоднішній Першотравень є вираженням того національного демократичного руху, поступу якого не можна уникнути, який є велінням часу, який можна тільки затримати танками, сповільнити запроданством, але не повернути назад, як не вбити в людях прагнення до свободи і щастя.
Незалежні профспілки, що виступили було теж співорганізаторами святкових урочистостей, покинули нас, відмовившись від участі в демонстрації, демонструючи одночасно свою “незалежність”. Незалежність від кого? Від нас, звичайно.
Солідарність трудящих сьогодні відбувається на платформі наших спільних бід, про які не хочуть чути “незалежні від нас” профспілки. А як спосіб виходу з тих бід пропонується нам не зміна існуючої системи господарювання, а посилена праця. Та сама, на одному кінці якої військово-промисловий комплекс виготовляє ту саму зброю, яку відразу ж на полігоні розрізають автогеном відповідно до Вашингтонської домовленості, а на другому її кінці - перетворення ковбас разом з кістками на міндобриво. Тих ковбас, які залежались на прилавках через те, що по виробництву їх надушу населення ми залишили далеко позаду Америку, як і по всьому іншому, зрештою... Працюймо так само й далі, під націонал-більшовицькими окриками про державний суверенітет України!
Але все менше сліпців, все менше тих, хто бажає бути й надалі піддослідними жабами експерименту вірних чи навіть найвірніших ленінців.
Народи прагнуть справжнього, а не регульованого суверенітету. Нині зрозуміло вже кожному, що та імперія, розвалу якої заждався світ, мусить випустити зі своїх смертельних обіймів Україну, і нас з вами, що вкраплені в неї; і кожен повинен розуміти, що то не Російська імперія - бо росіяни в ній збезчещені не менше від нас і борються, як і ми.
Разом із заміною панівного класу відбулась і заміна пануючої сили. Якщо до революції панівною була російська буржуазія, а при Польщі - буржуазія польська - і зденаціоналізовані українські ренегати, що причисляли себе то до одної, то до другої, а з перемогою т.зв. радянської влади - до КПРС. І нині ми маємо імперію КПРС, яка однаково дико гнітить всі народи СССР, водночас дбаючи про своє “неділимство”. Армія КПРС, КГБ КПРС, прокуратура захищає найважливіше “право” людини
право бути членом КПРС. Рядові ж комуністи виконують роль простих клерків імперії: вони не винуваті в організації імперських злочинів, але на них імперія тримається! Союзне “Отечество” однаково потрібне узбекові Рашидову, українцеві Івашку, азербайджанцеві Алієву, росіянину Горбачову, бо лише за умови його збереження всі вони залишаються при владі. При тому найменше переймаючись інтересами та долею російського народу і російського населення. Чого ж так шаленіє комуністична реакція тепер? Шаленіє, навіть зрікаються першотравневих традицій? І чого, називаючи себе авангардом робітничого класу, не очолює його нині? Авангард, котрого робітничий клас вітає страйками, як і в 17-му, і закликає до розпуску? І націоналізації майна? Чому найвищі “труженики” партапарату пропонують усе: від військового стану аж до відставки свого генсека і урядування “твердої руки”? Чому вони надалі є такими заклятими противниками відродження нації?
Бо не лише за московські “срібняки” служать вони, але і для душі. І душа їхня потребує виправдання своїх учинків. Не може людина жити, носячи огиду до самої себе. Тому так жагуче прагнуть вони задушити довкола себе те, що самі в собі задушили вже давно за ЗО срібняків, як писав В.Винниченко. Тому й розпинаються за побудову правової держави і будуватимуть її до другого пришестя нашими руками, як будували досі 73 роки.
Вампіри духу, що живуть в нічному жахові й скаженіють перед світанком, коли повинні щезнути! А народи прагнуть суверенітету. Не чекаючи мітингового чи страйкового підштовхування, роль Центру мала б полягати у забезпеченні гармонійності того процесу і процесу націоналізації майна імперії. На жаль, не так діється.
Є легенда про те, як один з хрестоносців, людина сумнівної моральності, зруйнувавши Ієрусалим, жартома дав обітницю доставити священний вогонь з храму Гробу Господнього в рідну далеку Флоренцію. Довгим і тяжким був його шлях додому з мерехтливим вогником свічі, що міг згаснути в будь-яку мить. Але чим ближчою була ціль, тим незбагненнішим ставало його бажання дійти до неї. Він не їв, не спав, став смішним і жалюгідним, бо не міг себе захистити - інакше вогонь погас би!
І він пояснював здивованому поету: “Та справа є трудна. Священний вогонь потребує, щоб ти всеціло віддався йому, забув про все на світі. Ти не зможеш мати коханої, ні друзів, ні будь-яких задоволень чи розваг. Вдень і вночі думки твої будуть тільки про те. як би зберегти священний вогонь. Ти не матимеш хвилини спокою, будеш вічно боятись, тремтіти за нього. І скільки небезпек ти уникнеш, стільки разів ти вбережеш полум’я, завжди, коли здаватиметься, що небезпека обминула тебе, ти знову побоюватимешся нових небезпек, які можуть зруйнувати твоє щастя”. Вогонь він доніс. А в ньому відбувся великий моральний перелом.
Давні предки наші, вольні козаки, передали нам безсмертний вогонь своїх душ, свою мрію, молитву свою і надію, що не запропаститься в лабіринтах віків, не погасне в серцях поколінь і поколінь українців воля Батьківщини. Хочеться, щоб той невмирущий промінь віри прадідів в нашу порядність очищав і ушляхетнював кожного з нас, ким би він не був досі й звідки б не вийшов. І, може, хоч нам судилося втілити ті тисячолітні мрії в життя. Тож будьмо гідними того високого обов’язку!
Взявшись за Українську справу, робімо її чесно і чисто, пам’ятаючи, що надворі не XVI, а вже XXI століття стукає в двері.
І в справі тій, Боже, нам єдність подай!
ВИСТУП ЛІДЕРА ДЕМБЛОКУ Є.М.ШИМОЯОВИЧА
на 4 сесії обласної Ради, 1991 рік
У розмовах з різними людьми доводилося чути такі категоричні судження, з котрими я аж ніяк не міг погодитись.
“Всілякі спроби об’єднатись з комуністами-приречені. Вони ніколи не будуть з вами у питаннях самостійності України. Бо то номенклатурні холопи і московські холуї."
Я рішуче заперечив, нагадавши, що то все наші люди, представники того самого народу. Багато з них - вихідці з села, зі щоденних наших злиднів, і не може такого бути, щоб у боротьбі за свої класові інтереси, все, що національне, все, що українське - щоб було їм чуже.
І якщо раніше всі ми мовчали, бо боялись себе проявити, то тепер, коли параліч страху минув у всіх, - нема його і в комуністів. Я хочу вірити, що всі вони-від механізаторів ідо секретарів райкомів та обкому, яких тут є більше 20 - одноголосно привітають відродження нашої національної гідності і її символів, що міцно пов’язані з історією Волинського краю. Закликаю вас своїми діями підтвердити правильність моїх припущень.
Хай сьогодні кожен підніметься над своїми груповими амбіціями і згадає, хто ми є і чийого народу ми діти. Сьогодні ми повинні усвідомити, що ми - не лікарі, голови колгоспів чи партійні секретарі, а творці й учасники історії нашого краю, котрий завжди прагнув до свободи - навіть у часи татаро-монгольської навали Волинське князівство залишалось єдиним, що не було поневолене.
Коли через скількись років будуть вивчати, що діялось на 4-й сесії нашої ради, хай безпристрасний літописець підкреслить, що український прапор над обласною радою підняв, спочатку проголосувавши, знаний інтернаціоналіст, генерал, депутат Юдін.
Начальник КДБ, депутат Деменков, запише далі літописець, пристрасно переконував присутніх у залі в тому, що без суверенітету України - а прапор с однією з його ознак-не буде ні хліба, ні ковбаси, ні шкарпеток, а купони залишаться дитячою забавкою. Але даремно переконував переконаних, бо депутати Жгутов, Єфремов, Верещак. Цаль-Цалко, Лесик і навіть Гарасюк в емоційному пориві схвально скандували: "Прапор, прапор,синьо-жовтий прапор!”
Безпристрасний Нестор Волині описуватиме далі, як у час, коли сильна рука Юдіна почала піднімати наш синьо-жовтий прапор на висоту, на яку будь-хто інший боявся добратись, почувся тихий, але прекрасний голос обласного прокурора Заплотинського, котрий на той раз не розповідав про вже нібито незаконність нашого рішення, а урочисто почав: “Ще не вмерла Україна...”
