На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (электронную книгу бесплатно без регистрации TXT) 📗
– Пані та панове! – У мене незвичний тембр голосу. Дуже низький. Через це мені непросто жартувати. Навіть коли я щось смішне розказую, люди довго не можуть розгадати, як реагувати: сміятись чи охкати, як на похороні. От і зараз увесь «Ґеіхінкен» нашорошився й затих, так, наче я оголошував про початок Третьої світової. – Мене звати Макс Кідрук, і я письменник з України… – Зробив паузу. – Сподіваюся, хоч хтось із вас знає, де та Україна. – Звіддаля долинуло кволе підтакування. Я кахикнув. – Я приїхав сюди з далекої України, пролетів п’ятнадцять тисяч кілометрів, через те що в Окленді живе один… дуже нехороший хлопець на ім’я Ґреґ Морґан. Півтора місяці тому він їздив до України, до моєї рідної країни, нібито за дружиною, а насправді просто порозважатися з жінками. Після повернення він дав для «New Zealand Herald» інтерв’ю, в якому ганьбив і паплюжив як українських жінок, так і українських чоловіків… – Іще одна пауза. Публіка похмуро мовчить. Відчувається, як гусне атмосфера. Бармен нервує ще більше. Передчуваючи конкретне махалово, хлоп уже жалкує, що пустив цього божевільного (мене цебто) до мікрофона. – Проте я тут не для того, щоби мститися чи ображати вас, шановні новозеландці. Я приїхав з миром! Приїхав для того, щоб підняти тост, – піднімаю вгору напівпорожній бокал, – тост за невмирущу дружбу між Україною та Новою Зеландією! А тепер усі, хто хоче приєднатися, шуруйте до бару по пиво! Я плачу!
Що тоді почалось… Халява – то велика сила. Спершу секундна пауза (народ виявився не готовим до такого повороту, всі ж готувалися до махалова), після якої «Ґеіхінкен караоке» потонув у вереску й оплесках. Новозеландці кинулись на штурм барної стійки.
Мене ще довго не відпускали. Доводилося чокатися з усіма, кожному переповідати історію з конкурсом від «The ROCK FM» (більшість чоловіків обурювалися, не награно – щиро), фотографуватися.
Коли я залишав «Ґеіхінкен караоке бар», була майже північ. Надумав зайти кудись і перекусити (попереду ніч на ногах), але через нервове напруження їжа навряд чи полізла б у горлянку.
Причалапавши назад на площу Аотеа, сів перепочити. Потрібно було приступати до головного, братися за розклейку плакатів, але я зволікав. Центральна вулиця, Квін-стрит, аж кишіла людиськами. Кінець робочого тижня – інакше й бути не могло. Що ще гірше, знаючи про те, що може бути, коли в одному місці збирається сила-силенна втомлених чоловіків із необмеженим доступом до пива, по проспекту безперестану курсували синьо-білі патрульні машини. Мені геть не кортіло нарватися на копів під час своєї «просвітницької» акції.
Тож я подався на Хобсон-стрит, за два квартали від центру. Там було менше народу і, схоже, зовсім не було поліцейських. Прибувши на місце, я опустив рюкзак на асфальт, дістав і надягнув на себе кофту. Ніч дихала вологим теплом, проте попереду в кофті була об’ємна кишеня, неначе сумка в кенгуру, ідеальна для того, щоби ховати постери. Витягнув десяток плакатів, скрутив у трубочку і вклав у кишеню. Скотч начепив на ліве передпліччя, на праву руку повісив камеру. По тому, вдаючи безтурботність, але в той же час придивляючись до всіх, хто вертівся поруч, підійшов до телефонної будки. Розрівняв перший постер. Приклав його до стіни. Притримуючи аркуш ліктем, руками відірвав шмат клейкої стрічки. По вулиці рознеслося гучне «кре-е-ек!». Клятий скотч, через нього ледь не наклав у штани!!! Зрештою відкусив смужку необхідної довжини і зафіксував нею лівий верхній кут плаката. З іншими кутами впорався швидше, адже постер більше не треба було притримувати ліктем.
Уф! Перший пішов!
Відходячи від телефонної будки, я витягнув із кишені мобільний. Подивився на екран. Хвилину тому настало 6 травня.
Протягом першої години я пройшов по Хобсон-стрит, вулиці Нельсона, Стерді-стрит, кілька плакатів притулив навколо центральної залізничної станції Бритомарт (Britomart Train Station), далі спустився на південь по проспекту Анзак і вийшов на Симондс-стрит. Чіпляв постери переважно на телефонних будках, публічних дошках для оголошень та під навісами на зупинках громадського транспорту. Пора в Окленді була дощова, і не хотілося, щоб такі чудові творіння Притули намокли і розлізлися ще до настання світанку.
Закінчивши «працювати» на Симондс-стрит, запланував піднятися знову на північ, до кампусу Оклендського університету, і розвісити кілька плакатів там. Центральну вулицю лишав на кінець.
Час летів уперед зі скаженою швидкістю, робота просувалася. Кожен новий плакат додавав упевненості. Заспокоював. Я вже навіть почав думати, що все обійдеться, але…
…Я піднімався нагору з кампусу Оклендського університету. Студентське містечко Auckland’s University розташоване в улоговині, нижче за вулицю, причому підйом до дороги доволі крутий, а тому, вишкрябуючись із кампусу, неможливо бачити, що саме відбувається на шосе чи тротуарі. Першим, що нагледів, коли моя нога торкнулася пішохідної доріжки, – це миготливі сині спалахи, що ворушилися на асфальті. Я тупився собі під ноги, але точно знав, що саме в цей момент повз мене проїжджає патрульна машина.
Думаю, що не наклав у штани тільки тому, що не було чого класти – я ж не вечеряв по-людськи.
Авто проїхало повз мене. Я став обома ногами на тротуар. Голову не піднімав, проте, навіть не дивлячись у той бік, помітив, що спалахи спинилися. Метатися вони не перестали, просто не просувалися вздовж дороги. Патруль зупинився!
Мене кинуло в дрож. Хитнуло. Замість кісток у колінних чашечках почав чвякати кисіль. «Що робити? Що робити? Розтуди їхню матір, що робити?!»
Секунду, максимум півтори, я стримів на місці, а тоді розвернувся і закрокував… до поліцейської машини. Рішення було інстинктивним – неусвідомлений вибір найменшого з двох лих. Просто якась часточка мене (певно, який-небудь глибинний аварійний процесор, який не відмикається в екстрених ситуаціях) розуміла: повернеш в інший бік – і тобі гайки. Потрібно було вдавати, що аніскільки не боюся патрульних і навіть радий їх появі.
Вдавати радість, скажу я вам, було непросто. З двох причин. По-перше, через те, що на годиннику була друга ночі. Можна шкіритися скільки завгодно, але від пояснень, якого лисого мені знадобилося в кампусі Оклендського університету о такій порі, не відвертітися. А по-друге – я був екіпірований як терорист: на зап’ястку лівої руки висів моток скотчу, на правому зап’ясті теліпалась відеокамера, на яку знімав розвішані плакати, за спиною був рюкзак зі щонайменше сотнею постерів, а в передній кишені кофти-кенгуру – півдесятка плакатів, уже готових до розклейки. Якщо полісмени візьмуться обшукувати, то пояснення даватиму вже у відділку.
Відчуття були жахливі. Бридкі. Мерзенні! Не знайду слів, щоб описати. Почувався як солдат, якого приперло по-великому просто в строю. На параді на честь Дня Перемоги. Або як студент зі шпаргалкою, над яким навис грізний професор (звісно, за умови що в Україні саджатимуть у тюрму за списування на екзамені).
Дюжину метрів, що відділяли мене від автомобіля з синіми мигалками, прочовгав неначе по коліна в гі… скажімо так, неначе по коліна в густому й теплому холодці. Тіло, починаючи з гепи і закінчуючи настовбурченими від переляку вухами, змокріло. Я розумів, що мене хоч-не-хоч зупинять, але продовжував простувати, нібито не звертаючи уваги на патруль. Камеру прикрив долонею, моток скотчу спустив аж до кисті. Якщо спитають, скажу, що це така прикраса. Мовляв, у нас в Україні всі з мотками скотчу ходять. Мода така. Почалась, як завжди, з педиків, але згодом перекинулася на нормальних пацанів. Зараз навіть на шию вішають. Без дурні.
Коли до машини лишилося кілька кроків, пара передніх дверцят відчинилася.
– Доброї ночі, пане!
Обоє поліцейських висковзнули з авто. Один спинився біля дверцят, другий підступив до мене.
– Доброї ночі, офіцери! – здавалося, замість язика у мене довгастий шматок грубої жерсті.
Попри мої лінгвістичні старання полісмени вловили, що я іноземець.
