Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин (книги онлайн полностью бесплатно .TXT) 📗
— Народ говорить, що це вона на селище й рід Велимира лихо накликала. Що з її появою смерть прийшла. І це їхній, проклятий нашими предками рід Буревоя у всьому винний і біди з нею на нас наслав.
Чеслав підхопився:
— Але це брехня! Злість та дурість людська! У тім немає її провини, я знаю. І в городище я дівку привів… — щосили ударив він рукою об руку, але навіть не відчув болю.
— Кожен своєю стежкою в житті йде, хлопче, — урвала його Мара. — І я тебе, як вів її від мене, попередила, що на слизьку стежинку стаєш, та ще й дівку із собою тягнеш. Не послухав бабу…
— Ай! — відмахнувся від неї Чеслав. — Що вже тепер? — Винний, визнаю… Та й себе пересилити не міг!.. — і зовсім уже тихо, імовірніше, собі, ніж знахарці, додав: — Та й зараз не можу…
Мара на те тільки задумливо похитала головою і, мабуть, щось згадавши своє, таємне, слабко посміхнулася, немов змішала світлий смуток, і гіркоту, і співчуття:
— Молодо-зелено. Крівця грає — голівоньку туманить. Та що вже там, сама колись дівкою була…
Чеславові важко було уявити собі цю стару, висохлу від часу й важкого життя жінку ще юною дівчиною. Та зараз і не до її спогадів було. Юнак знову підсів до баби:
— Що їй загрожує, Маро?
— А ти сам не знаєш?.. — лице знахарки знову посуворішало. — То, може, хіба що вигнали б із городища… Проте вона ж із проклятого роду… А якщо Рада визнає, що вона винна в бідах-нещастях, як про те говорять, а Колоборові Великі те підтвердять… Добра не чекай… У лісі дикому саму покинути можуть… Чи в річку кинути, щоб вода віднесла всі напасті разом із нею.
Чеслав навіть заричав від досади — і на себе, і на все, що сталося:
— Що ж Великі так випробовують мене?!
— Не нарікай марно… Усе маєш здолати, хлопче, — переконано сказала знахарка, дивлячись просто йому в очі.
В’ячку Чеслав так нічого й не сказав. Від ослаблого чужинця в такому стані все одно допомоги не було, а такі звістки про сестру тільки б підкинули сухого хмизу в багаття їхньої ворожості.
Коли Чеслав прийшов до домовленого місця, вірний друг Кудряш уже чекав на нього. Одне вухо в товариша чомусь було відстовбурчено більше за друге, і неприродний малиновий колір так само відрізняв його. Очевидно, мати хлопця таки розсердилася за вчорашню риболовлю. Час від часу він підносив руку до постраждалого вуха й притискав його обережно до голови.
Узагалі-то після Посвяти Кудряш уважався повноправним чоловіком і ніяк не міг підлягати подібним принизливим покаранням. Але мати його була жінкою суворою, запальною, швидкою на розправу та ще й мала важку руку. Вона владно й спритно управлялася зі своїм численним сімейством. Її навіть батько Кудряша часом слухався, а може, і побоювався. Тож Кудряшеві перепало і за непринесену рибу, і за брудний одяг.
Якби не такі тривожні справи, Чеслав обов’язково позубоскалив би зі сміховинного вигляду товариша, а так тільки зауважив:
— Ох і довгі у твоєї матінки руки та й не слабкі!.. У як постаралася! Видно, від душі.
Кудряш навіть скривився, пригадавши вчорашню кару й всі пов’язані з нею неприємні спогади:
— Добре, хоч зовсім не відірвала, ще б трохи… Ледве вивернувся… — він знову обережно притис своє поранене багатостраждальне вухо, але відразу перейшов до справ. — А, що там моє вухо!.. Там у нас у городищі таке робиться!..
— Знаю, — махнув рукою Чеслав.
— Звідки?.. — від подиву очі в Кудряша зробилися ще більшими.
— Вісті не лежать на місці.
— От тобі й глухомань лісова! — ляснув себе по колінах Кудряш.
— Кажи краще про те, що мені невідомо. Звідки прознали, що Неждана з роду Буревоя? Про те ніхто не знав.
— Так, ти навіть мені не сказав, — з образою насупився Кудряш. — Я от про все тобі розповідаю, а ти…
Чеслав поклав руку на плече товариша й попросив:
— Кудряше, не до образ зараз.
А Кудряш і не вмів довго сердитися на Чеслава, не в його натурі це було. Такої миті він і сам почувався нещасним, самотнім і навіть покинутим. І тому вже після кількох подихів, буркотливих фиркань і смикання плечима чоло його розгладилося, а очі ожили.
— Першими баби прознали… Ну, а то як же, куди без них?.. Точно не знаю, як уже там було, але начебто Зоряна пішла до вас у дім нібито Болеславу провідати… І що їй, цікаво, там знадобилося?.. — кинув хитрий погляд на товариша Кудряш.
— Ну, а далі що? — не терпілося Чеславові.
А Кудряшеві й самому терпець увірвався, бо ж дуже хотів розповісти, а не поспішав тільки для того, щоб розповідь цікавішою вийшла:
— А в домі, кажуть, Неждана з Болеславою про щось саме шепотілися, про справи жіночі та, видно, не тільки… І Зоряна, легка на ногу, у цей самий час приспіла й від дверей почула, як чужинка про себе розповідала, звідки вона у вас узялася. І припекло ж її в той час проговоритися!.. Зоряна тихенько послухала, та й понеслося по городищу… — і потім розважливо зробив висновок: — Я так думаю, що це все Зоряна через тебе… Їй Неждана як кістка в горлі, суперниця.
— Та тепер це вже нічого не важить… Рятувати дівку треба. От халепа!.. Мені б у городище!.. — зітхнув Чеслав, сам розуміючи нездійсненність свого бажання.
— Легше влітку в ополонку!.. — не додав настрою Кудряш.
Але Чеслав завжди відзначався в їхній ватазі несподіваними вигадками: і в хлоп’ячих зухвалих витівках, молодецьких грищах, та й потім уже, на полюванні. І тепер, щойно Мара розповіла йому про небезпеку, що загрожує Неждані, у нього в голові закружляв буйний танок вигадок, як урятувати кохану від одноплемінників. І думки були одна безглуздіша за іншу.
Про одну з них він і розповів Кудряшеві. У того від подиву ледь очі на лоба не вилізли, такою несподіваною й нахабною була ідея.
— Так нас же розірвуть!.. Живих собакам згодують за таке святотатство, — вражений, прошепотів він.
Але Чеслав завжди вмів переконати Кудряша у своїй правоті й підбити того на будь-які відчайдушні дії. А Кудряш від тих палких вмовлянь загорявся, як суха солома, і готовий був іти за другом, і йшов, хоч не раз відтак обоє були січені батьками за дурні витівки.
І тепер Чеславові вдалося-таки довести другові, що витівка його саме через свою зухвалість і зможе врятувати Неждану.
— Хай вибачать нам Великі! — тільки й зміг видавити із себе Кудряш, вражений нахабством задуманого.
Неждана сама не розуміла, як таке могло статися. Поява біля їхнього дому юрби розлючених жінок, які спершу почали голосно перемовлятися поміж собою, а потім викрикувати в її бік різні лайки та звинувачення, було для дівчини цілковитою несподіванкою. Вона було вийшла з дому довідатися, чого вони кричать, але змушена була негайно заховатися назад.
На зміну їй вийшла Болеслава, яка ще не оговталася після стількох втрат, що звалилися на родину. Її поява змусила всіх замовкнути.
— Чого ґелґочете, як голодні гуси? — оглянувши жіночу ватагу, ще слабким голосом запитала Болеслава.
І тільки тоді стало зрозуміло, що жінки дізналися про таємницю появи Неждани в їхньому городищі та про те, якого вона роду. Стало зрозуміло й те, що тепер вони звинувачують її, дочку проклятого ними роду, у всіх бідах і напастях, що трапилися в їхньому городищі останнім часом. Нібито вона, Неждана, відзначена прокляттям, накликала смерть на їхнє плем’я.
Вислухавши жінок, Болеслава довго мовчала, а потім вимовила:
— Тільки Рада та Великий Даждьбог скажуть, чи так це, чи ні, — повернулася й увійшла в дім.
Рада зібралася наступного ранку…
Неждана й Болеслава очікували на її рішення, причаївшись за дерев’яними стінами свого дому-прихистку. Ніхто не порушував їхнього самітництва, незважаючи навіть на те, що люди палали з цікавості. Мабуть, боялися. Боялися пристріту від Неждани.
Дівчина сиділа в темному куті, тиха й поникла. Вона не могла зрозуміти, у чому її провина. Потрапивши сюди не зі своєї волі, спершу боячись і відкидаючи все й усіх, вона мимоволі поступово почала звикати до життя в домі, куди привів її Чеслав, до доброї та по-материнськи чуйної Болеслави, до інших домочадців, до їхніх звичок та порядків. Вона, звичайно, часто згадувала своє втрачене городище, своїх рідних, родичів, але тепер вони були так далеко, а їй треба було якось пристосовуватися до іншого життя.
