Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
А Метью й досі чекав моєї відповіді.
— Коли я загнала кинджал у груди Шамп’є, я думала тільки про те, що він збирався забрати у мене мої думки та спогади, і я вже не зможу бути тією самою особистістю, коли повернуся до свого сучасного життя. Але навіть якби нам судилося повернутися у двадцять перше сторіччя просто зараз, то ми все одно були б уже іншими людьми. Усі місця, в яких ми побували, люди, яких я зустрічала, таємниці, про які я дізналася від тебе, — все це справило на мене великий вплив, і я вже не та Діана Бішоп, а ти — вже не той Метью де Клермон. А дитина змінить нас іще дужче.
— Значить, ти хочеш запобігти вагітності, — обережно припустив Метью.
— Не знаю.
— Значить, відповідь твоя означає «так». Якщо ти не знаєш, чи хочеться тобі бути матір’ю, то нам слід користуватися будь-яким із наявних способів контрацепції, — сказав Метью впевненим голосом і рішуче стиснув губи.
— Мені хочеться бути матір’ю. Якщо хочеш знати, то мені навіть самій дивно, як сильно я цього бажаю. — Я притиснула пальці до скронь. — Мені подобається ідея про те, що у нас із тобою буде дитина, і ми її виховуватимемо. Просто мені здається, що час для цього іще не настав.
— Так, не настав. Надто рано ще. Тому мусимо робити все, щоб обмежити таку можливість, допоки ти не будеш до цього готова. Але не плекай великих сподівань, Діано. Наука в цьому випадку чітко зазначає: вампіри репродукуються через смерть і воскресіння, а не через розмноження. Може, наші стосунки і є особливими, але не настільки особливими, щоб заперечити тисячі років біологічного досвіду.
— Ілюстрація алхімічного весілля з манускрипту Ешмол-782 — це про нас з тобою. Я це чітко знаю. І Міріам мала рацію: наступна стадія в процесі алхімічної трансформації після одруження золота зі сріблом є зачаття.
— Зачаття? — пробурчав із порогу Філіп. Скрипнувши чоботами, він ступив на долівку. — Ніхто не вказував на таку можливість.
— Це тому, що це неможливо. У мене бував секс з іншими теплокровними жінками, і вони ніколи не вагітніли. Картина алхімічного одруження, можливо, і була задумана, як каже Діана, як перспективна ідея, але шанси того, що ілюстрація стане реальністю, є вкрай примарними, — сказав Метью, хитаючи головою. — Жоден маньясанг іще ніколи не став батьком у такий спосіб.
— Я ж казав тобі, Метью, що «ніколи» — це дуже довгий відрізок часу. Що ж до неможливості, то скажу, що я ходив по цій землі довше, аніж здатна вмістити пам’ять людська, і бачив таке, що пізніші покоління відкидали як міф. Колись були створіння, здатні плавати у воді, як риба, а іще були такі, що метали блискавки замість списів. Тепер їх немає, їх замінило дещо нове. — Переміна — єдина незмінна річ у цьому світі.
— Геракліт, — пробурмотіла я.
— Наймудріший з людей, — зауважив Філіп, задоволений тим, що я розпізнала автора цитати. — Коли ми стаємо самовдоволеними, боги люблять дивувати нас і застукувати зненацька. Це їхня улюблена форма розваги. — Він поглянув на моє незвичне вбрання. — А чому на тобі сорочка Метью і його старі панчохи?
— Він мені їх подарував. Це досить близько до того, що я ношу у своєму часі, і Метью захотів, щоб мені було зручно. Гадаю, це він сам зшив халяви докупи. — Я повернулася, демонструючи нове вбрання. — Хто міг подумати, що чоловіки де Клермони вміють нитку в голку всилити, вже не кажучи про вміння зробити рівний шов!
Філіп здивовано підняв брови.
— Невже ти гадаєш, що Ізабо штопала нашу порвану й порізану одежу після того, як ми поверталися з бою?
Думка про те, як Ізабо сидить тихенько за шитвом, чекаючи, поки чоловіки повернуться з битви, викликала у мене сміх.
— Навряд чи вона цим займалася.
— Бачу, ти добре її знаєш. Якщо ти збираєшся вдягатися по-хлопчачому, то принаймні вдягни бриджі. Якщо тебе побачить у такому вигляді священик, його серце зупиниться, і завтрашню церемонію доведеться відкласти.
— Але ж я не збираюся виходити надвір, — сказала я, нахмурившись.
— До вашого одруження мені б хотілося звозити вас до місця, священного для наших богів. Це недалеко, — додав Філіп, коли Метью вже був розкрив рота, щоб заперечити. — І мені хотілося б, щоб ми залишилися з Діаною удвох, Маттеусе.
— Я зустрінуся з вами у конюшні, — погодилася я, не вагаючись. Певний час, проведений на свіжому повітрі, стане для мене доброю нагодою освіжити голову.
Коли я опинилася надворі, мені сподобалося колюче холодне повітря, яке щипало за щоки, сподобався сільський ландшафт, яким гуляв вітер. Невдовзі ми з Філіпом піднялися на вершину пагорба, котра була більш пласкою, аніж більшість округлих кряжів довкола замку Сеп-Тур. Із землі стирчало каміння, яке відразу вразило мене своєю химерною симетричною упорядкованістю. Ці висипи, попри свій старий вік і густу рослинність, що їх вкривала, не були висипами природного походження. Вони були рукотворними.
Філіп рвучко зіскочив зі свого коня і кивнув мені зробити теж саме. Коли я спішилася, він узяв мене за лікоть і повів між два великі дивні валуни до рівного майданчика засніженої землі. Усе, що порушувало ідеально чисту і незайману поверхню снігу, — це сліди тварин: схоже на серце копито оленя, слід ведмежої лапи з п’ятьма пазурами, комбінація трикутних та овальних подушечок, притаманних вовкові.
— А що це за місце? — тихо спитала я.
— Колись на цьому місці стояв храм Діани, звідти відкривався вид на ліси та долини, в яких полюбляли бігати олені. Ті, хто молився цій богині, саджали священні кипариси поруч із тутешніми породами дерев — дубами та вільхами. — І з цими словами Філіп показав на тоненькі зелені колони, які стояли, мов стражники, довкола майданчика. — Мені захотілося привести тебе сюди тому, що коли я був дитиною, жив далеко звідси і не був маньясангом, наречені перед одруженням приходили до храмів, схожих на цей, щоб принести жертву богині. У ті часи ми називали її Артемідою.
— Жертву? — У мене в роті враз пересохло. Досить із мене кровопролиття.
— Хоч як би сильно ми не змінювалися, важливо пам’ятати минуле і вшановувати його. — Філіп подав мені ніж і мішечок, у якому щось пересипалося і дзвеніло. — Важливо також виправити старі помилки. Богиня не завжди була задоволена моїми вчинками. І мені хотілося б, щоб Артеміда отримала належне іще до того, як мій син ожениться на тобі завтра. Ніж потрібен для того, щоб відрізати пасмо твого волосся. Це символ твоєї дівочості й традиційний подарунок. А гроші це символ твоєї цінності й достоїнства. — Філіп перейшов на змовницький шепіт. — Узагалі-то, дарів треба більше, але мені довелося припасти дещо й для бога Метью.
Філіп підвів мене до невеличкого цоколя в центрі зруйнованої споруди. На ньому лежав цілий набір дарів: дерев’яна лялька, дитячий черевичок, миска з намоклим зерном, злегка притрушеним снігом.
— Як дивно, що сюди іще хтось приходить, — вирвалося у мене.
— По всій Франції жінки й досі роблять реверанси місяцю, коли той уповні. Такі традиції тримаються довго, особливо ті, що допомагають людям пережити важкі часи. — Філіп підійшов до імпровізованого вівтаря. Він не вклонився, не став навколішки, не зробив жодного жесту, який би засвідчував його пошану до божества, але коли він заговорив, то таким тихим голосом, що мені довелося напружувати слух, щоб його почути. Химерну суміш грецької та англійської зрозуміти було важко. Однак неважко було побачити щирість і серйозність намірів Філіпа.
— Артемідо Агротера, славна мисливице, Алкід Леонтотімос благає тебе взяти це дитя, Діану, під свою опіку. Артемідо Лікейська, володарко вовків, благаю тебе, захищай її всілякими способами. Артемідо Патрейська, богине моїх предків, обдаруй її дітьми, щоб продовжився мій рід.
Рід Філіпа. Тепер я стала його частиною, як через шлюб, так і через клятву, скріплену кров’ю.
— О сяйна Артемідо, подаруй їй світло твоєї мудрості, коли вона перебуватиме в темряві. О полум’яна Артемідо! Пильнуй свою тезку під час її подорожей у цьому світі! — Скінчивши своє звернення, Філіп поманив мене рукою.
