Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Що не побідив, що впав у титанічній боротьбі — ну що ж… то воля Господа. Але видно, що не хотів гинути. Ще ж недавно, яких несповна тридцять літ, Мазепа попробував відірвати Русь від московського царя… І зараз ідуть повстання там, на Поділлю, Волині, Брацлавщині. Хто знає, який буде результат, але, в усякім разі, це зло вже-таки показує, що люди живуть, чогось прагнуть, не задовольняються сьогоднішнім днем і його умовами. А у нас? Тиша і мертвота. Мовчить народ, мовчить духовенство, а агресія польська зростає…
— Ти не увіриш, Олексо, як глибоко вже пустила коріння полонізація в нашім народі. Марічка Деркачева, жінка тут одна, зав'язує зрізані нігті у вузличок. Я знаю, що ото у них за повір'я, але питаюся: «А пощо, — кажу, — газдинько, ви ото ховаєте?» — «А як же, — каже. — На суді ме питати Бог кождого за ніхтями: «А гдзє твоє пазнокце…» Розумієш? Розумієш, Олексо? Вже Бог буде говорити до гуцулки польською мовою. Бо то пан Бог, тож мусить і говорити мовою панів. Куди ж іще далі?
Отець Кралевич тер собі лоба й нервово ходив по хаті.
— Як я се почув, то мене мов каменем в лоб ударило. Се ж уже кінець. Це вже смерть. Якщо ми втратимо народ, простий народ, при чому ж ми тоді зостанемося? При отій купці отої нещасної духовної братії? Бо панки наші, ніби русини, то ж запроданці. Най нас завтра завоюють хіни, то вже післязавтра панки-русини будуть говорити виключно по-хінськи й казатимуть, що то власне їхня питома, прадідівська мова…
Ні… Народі Тільки народ, простий народ — ото наша основа, наша підпора, наша надія, наше все. А народ темний, несвідомий. От я певен, що навіть ти не зовсім мене розумієш і не бачиш трагізму в тому, що баба Марина змусила пана Бога говорити по-польськи. Бо ти теж несвідомий. Держишся руськості, держишся свого обряду, але не знаєш, чому се так і навіщо тобі придалася і руськість твоя, і обряд.
Впрочім, ти і закони природи знаєш несвідомо, а тобі добре з тим… Може, краще несвідомо тримати, ніж свідомо втратити, як наші усі світські пани. Зрештою… Я вже сам не знаю, що думати: чи просвіщати вас, чи ліпше нехай ви зостанетеся вічно консервативним резервуаром народних скарбів. Бо почни вас просвіщати, то ви зараз тікаєте: тут до поляків, там до москалів. Цивілізованих русичів наче нема ж на світі.
Особливе враження робили на Олексу описи козацького періоду життя українського народу, і чомусь найбільше — морські походи козаків. Олекса зроду не бачив моря, як не бачив ніхто з його рідні, з його села, десятків сіл доокола. А тепер він бачив його на картинках, що знайшлися у єгомостя, а головне — чув в живому оповіданні.
І обидва вони захоплювалися: і той, хто оповідав, і той, хто слухав.
— То би мені з козаками, — виривалося в Олекси.
Безліч питань повставало.
— А чімунь запорожці не йшли суходолом? Таже Турція о, під боком. Перебрів Черемош — і маєш Турщину. А я і не знав, шо орда таке лихо робила нашому народові. А татари теперка є? А Січ Запорозька? А чому тепер не підоймаютси?
— Чому не підіймаються? Підіймаються і тепер. І зараз, як оце ми з тобою говоримо, на Поділлю, на Волині, Брацлавщині йдуть повстання.
— Ой га!.. Таки зараз? А то далеко?..
— А що? Хіба пішов би?
Олекса вагається, у нього ніколи слово не розіходиться з ділом. Тому і зараз сказати — це значить зробити, піти, а Олекса ще не знає що і як. А отець Кралевич робить екскурс у сучасну історію, виводить початки гайдамацьких заворушень із загальнополітичних причин. Оповідає про боротьбу партій після смерті Августа II.
— А хіба наш король помер?
— Аякже, давно. І от по його смерті одні пани хочуть німця, сина покійного короля.
— А хіба наш король німець?
— Німець. А другі пани хочуть свого, поляка Лещинського. За цим Лещинським було більше панів, і його були вже обрали, але верх узяв таки німець, бо за ним стала Росія.
— А шо ї до того?
— А їй до того те, що німець-король не буде так дуже за Польщу дбати, значить, тим легше Росія може щось від Польщі урвати, а то і цілу забрати.
От московське військо і прийшло до нас. І почало бити тих поляків, що не хотіли німця. А наші люди, русини ніби тамтешні, бачать, що москалі б'ють ляхів та й думають собі: «Се ж Москва поможе нам вигнати ляхів із нашого краю…» І почали збиратися у купи, почали громити панські маєтки, бити панів. Почали панки тікати.
— Добре. Бігме, добре. Коби й у нас так. Аби вігнати панів гет із нашого краю. Порозплоджувалоси тут у нас мерзи тої, та тє жидів із собов навезли, розпивают, здовжуют народ.
— А чого ж у вас тут народ не протестує, як там? Чому не встають і ваші люди?
— Нема кому вести…
— А якби знайшовся такий, то пішли би?
— Може би, й пішли — я знаю?..
Коли така бесіда пройшла, вона схвилювала обох. Справді. Чому там підіймаються люди, а наші мовчать? Що, якби одразу і там, і тут?..
— То би панки не знали, куди й кікати…
— А тоді? — машинально питає отець Кралевич, бо він думає своє.
— Та й не було би панів, а були би, єк давніше, старі люде вповідают: гуцул і ліс, ліс і гуцул.
Отець Кралевич мислить не про скасування панів, а про якийсь інший лад в результаті повстання. Чи не струснулася б тоді Річ Посполита і чи не вийшло би з того щось доброго для українського народу? Хоч би з'єднання під одним берлом. Нехай і мовсковським — аби не польським.
І оці гуцули — хіба не могли би помогти загальній справі? Народ сміливий, войовничий, гордий. Правильно каже Олекса, що бракує їм тільки вождя й керуючої ідеї. Що, якби їм і те, й друге дати?
Але… але се не так просто. Там, на Україні, йдуть повстання, то правда, але одним з гасел є боротьба проти унії. А ці… Виросли в сім обряді, й він є для них правдивою релігією. О, прокляті ляхи! Хитра їх політика… Вони і тут нас порізнили, щоб ми ніколи не з'єдналися в одне, щоб ніколи не пішли проти Польщі спільним об'єднаним фронтом.
І кидається Кралевич своїми новими думками і не знає, до чого пристати. Корить себе, ставлячи взірцем православне духовенство. Тамошні духовні, бач, як міцно тримають зв'язок із народом. Священики, ченці організують гайдамацькі ватаги, озброюють, підкріплюють на дусі, підводять могутні національні ричаги під національну справу — от і виходить щось із того. Нехай не вдалося раз, нехай не вдалося два, десять, але крапля камінь довбе. І то ж крапля, а це хвилі цілі гайдамацьких повстань, море ціле людське схвильоване, яке скелі дробити може, не то камінь. І якби ті хвилі піднялися дійсно і звідти, і звідти — ого…
Що з того, що сі уніати, а ті православні? Але вони повстали во ім'я одної ідеї. Зрештою, вони можуть і не зустрічатися між собою. І потім… і потім унія не така вже одвічна релігія на Русі, щоби варто було за неї так особливо держатися. Таки що не говори, а унія вийшла не з канонів релігійних, а зародилася в умах політиків польських, одягнених у реверенди. Зрештою, що знає гуцул про унію? Яке поняття має він про [неї] і навіщо йому здався папа римський? Про смерть свого короля він довідується випадково через кілька літ після самого факту, так само не відчув би переходу папи римського назад під патріарха царгородського.
У Довгополі галицькім церква уніатська, а в Довгополі буковинськім — православна. Відділяє їх одна від одної вузенька полоска Білого Черемошу. Робив ті церковці один майстер, дзвони купувалися в однім магазині. Гуцулія — то все родичі — ті до тих ходять на храм, ті до тих. Отець Кралевич питається:
— Ну як там у православній церкві служиться?
— Оннаково, йк і в нас. Або:
— Ми того не розуміємо.
Пробує отець Кралевич до своєї служби внести потихеньку елементи православного обряду. От так, для проби…
Коли б тільки дяк не помітив… Але дяк у сапогівській церкві простий і не дуже-то там розбирається. До того він іще багатосімейний, тож мало вникає в службу: голова його завжди повна домашніми інтересами: «Кукурудза пріє, треба просушити… гос… пом… гос… пом… гос… пом… сусідська свиня двором ходит та й дивиси… тебі, Господи…»
