Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Офіс шерифа (а заразом і в’язниця баронії) розташовувався на Гіл-стрит, звідки відкривався вид на затоку. Роланд підозрював, що навряд чи десь у Серединному світі є ще одна така місцина, де очам похмільних п’яниць й чоловіків, що лупцювали жінок, вранці відкривається настільки казковий краєвид: низка різнобарвних елінгів для човнів на півдні, просто під ними — доки, де чоловіки й старі ловили рибу, а жінки лагодили неводи та вітрила. А на іскристій водній гладі затоки сновигала туди-сюди маленька флотилія Гембрі, закидаючи неводи вранці й витягаючи їх увечері.

Здебільшого будинки на Хай-стрит зводили з глини, але тут, у діловому районі Гембрі, вони були такі самі невисокі й цегляні, як і в будь-якому вузькому завулку Старого Кварталу в Ґілеаді. Будинки виглядали охайними й доглянутими, мало не перед кожним була кована залізна хвіртка і тіниста стежка під деревами. Дахи вкривала жовтогаряча черепиця, вікна були затулені фіранками, щоб не допустити всередину палюче літнє сонце. Ідучи цією вулицею і слухаючи, як цокотять кінські копита по м’якій бруківці, Роланд не міг собі уявити, що десь там, на північному заході від Альянсу, палають стародавні землі Ельда, королівства Артура, і щохвилини фортеці загрожує падіння.

В’язниця була просто збільшеною версією пошти і земельної управи, але меншою за міську залу зібрань. Звісно, якщо не брати до уваги ґрати на вікнах із видом на маленьку затоку.

Шериф Герк Ейвері виявився чолов’ягою з великим черевом, вдягненим у штани й сорочку кольору хакі, що їх зазвичай носили правоохоронці. Напевно, він помітив, як вони під’їхали, крізь вічко у оббитих залізом дверях в’язниці, бо не встиг Роланд простягнути руку до дзвінка посеред дверей, як вони широко розчахнулися й на ґанку виник шериф Ейвері. Точніше, спочатку (достоту так само, як судовий пристав входить до зали суду перед суддею) з’явилося його черево, а потім вже й сам його власник. Широко розставлені руки красномовно свідчили про те, що він страшенно радий дорогим гостям.

Він низенько їм вклонився (пізніше Катберт зізнався, що йому стало лячно: а раптом черево потягне товстуна додолу, він втратить рівновагу та покотиться вниз сходами й далі аж до самої затоки), кілька разів побажав доброго ранку, не перестаючи при цьому шалено стукати себе по горлу. Його посмішка була такою широкою, що здавалося, ще трохи — і голова розпадеться на дві нерівні частини. У дверях за спиною Ейвері, наче роззяви, скупчилися троє помічників шерифа, на вигляд — селюки селюками, одягнені в захисне, як і сам шериф. Вони витріщалися відверто і геть бездумно, тож на думку спадало лише слово «роззяви».

Ейвері потиснув руку кожному хлопцеві, не перестаючи вклонятися. І попри всі Роландові протести, він усе одно не припинив свій обряд, поки не завершив його. А коли це нарешті сталося, шериф провів їх усередину. Хоча надворі шварчала спека, в конторі було на диво прохолодно. Авжеж, завдяки тому, що будинок був цегляний. Розміри приміщення і чистота в ньому вражали. Роланд ще ніколи не бачив, щоб офіс шерифа був таким прибраним, хоча за останні три роки побував щонайменше в шести таких офісах — супроводжував батька в його коротких поїздках і одній тривалій патрульній вилазці.

Посеред кімнати стояв стіл-бюро, праворуч від дверей висіла дошка оголошень (на одних і тих самих папірцях писали багато разів — папір у Серединному світі був на вагу золота), а в дальньому кутку в шафі, замкненій на підвісний замок, стояло дві рушниці, такі старі мушкетони, що Роланд дуже сумнівався, що до них досі можна було знайти набої. Якщо вже на те, він навіть сумнівався, що вони вистрелять. Двері ліворуч від шафи зі зброєю вели до в’язниці — три камери обабіч короткого коридору і сильний запах лужного мила.

«До нашого візиту все прибрали, — подумки здивувався Роланд. Цей факт зворушив його, але водночас вселив тривогу. — Прибрали так, наче ми не троє хлопців, які відбувають тут своє покарання, а загін солдатів із Внутрішніх бароній, присланий провести строгу інспекцію».

Та чи варто було перейматися запопадливою турботою, яку виявили до них господарі й мешканці містечка? Врешті-решт, вони ж прибули з Нового Ханаану, а в такому віддаленому куточку світу, як цей, на них могли дивитися не інакше, як на гостей королівської крові.

Шериф Ейвері представив своїх помічників. Роланд кожному потис руку, навіть не намагаючись запам’ятовувати імена. (Імена були парафією Катберта, він майже ніколи їх не забував.) Третій, лисий чолов’яга з моноклем, що висів у нього на шиї на стрічці, опустився перед ними на коліно.

— Не треба цього робити, бовдуре! — крикнув на нього Ейвері, відтягуючи за комір. — Наші гості подумають, що ти сільський кретин. Крім того, ти їх збентежив!

— Та нічого, — сказав Роланд, справді ніяковіючи, хоча він і намагався цього не показати. — Ми не надто важливі персони…

— Не надто важливі персони, кажете? — розсміявся Ейвері. Роланд відзначив про себе, що від сміху його черево не заходило ходором, як драглі. Напевно, м’язи в ньому були тугіші, ніж це здавалося на перший погляд. Так само і його власник міг виявитися не вайлом, а міцним горішком. — Не надто важливі! Вони проїхали п’ять сотень миль від Внутрішнього Світу, наші перші гості з Альянсу відтоді, як чотири роки тому Великим Шляхом востаннє проїхав стрілець, а він каже: не надто важливі персони! Прошу, сідайте, любі хлопчики! У мене є ґраф, але зараз іще надто рано, щоб його пити, а може, ви взагалі його не вживаєте, адже ви ще такі юні, даруйте, що я так нахабно вас називаю юними, проте це ж очевидно, і до того ж юність — це не те, чого варто соромитися, авжеж, колись ми всі були молоді… а ще в мене є білий чай із льодом, дуже раджу скуштувати саме його, бо його заварює Дейвова жінка, а напої Дейвової жінки просто божественні.

Роланд перезирнувся з Катбертом і Аланом, і ті кивнули, всміхаючись, у відповідь (видно було, що вони роблять все можливе, щоб не дивитися на море), потім знову глянув на шерифа Ейвері.

— Білий чай найкраще втамує нашу спрагу і змочить запорошене горло.

Один з помічників притьмом рушив по чай, біля шерифового столу розставили в ряд стільці, і почалася розмова дня.

— Ви знаєте, хто ви є і звідкіля приїхали, і мені це також відомо, — сказав шериф Ейвері, опускаючись у своє крісло (воно застогнало під його вагою, але витримало). — У ваших голосах мені вчувається відлуння Внутрішнього світу. Але найважливіше те, що я бачу його на ваших обличчях.

Втім, тут, у Гембрі, ми ще дотримуємося старих звичаїв. Ми, так би мовити, сонні селяни. Але ми пильнуємо, щоб не збитися з власного життєвого шляху, і пам’ятаємо обличчя наших батьків, наскільки це нам до снаги. Отож, хоч як мені не хочеться вас затримувати, адже вас кличе обов’язок, даруйте моє зухвальство, я хотів би глянути на ваші перепускні документи, які ви могли випадково прихопити з собою, їдучи до нашого міста.

Роланд був певен, що шерифові Ейвері добре відомо: вони «випадково прихопили з собою» всі свої документи. Як на людину, що обіцяла не затримувати їх, він роздивлявся папери надто неспішно. Водячи коротеньким пухким пальцем по акуратно складених аркушах (у них було так багато льону, що документи нагадували радше тканину), ворушив губами. Час від часу палець повертався до якогось із рядків, і шериф його перечитував. Двоє помічників стояли в нього за спиною, глибокодумно втупившись поглядами в документи понад його широкими плечима. В тому, що вони вміють читати, Роланд чомусь сумнівався.

Вільям Деаборн. Син загонича худоби.

Річард Стокворт. Син фермера-скотаря.

Артур Гіт. Син коняра.

Кожне посвідчення підписав свідок: особу Деаборна засвідчив Джеймс Рід з Гемфіла, Стокворта — Пайет Рейвенгед з Пенілтона, Гіта — Лукас Ріверс з Ґілеаду. Все було гаразд, описи повністю відповідали дійсності. Ці документи шериф повернув, не перестаючи дякувати. Далі Роланд простягнув Ейвері листа, що його вкрай поштиво дістав з гаманця. Ейвері прийняв його до рук так само обережно. Потім побачив печатку внизу, і його очі округлилися.