Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич (книги онлайн полностью txt) 📗
3. Співпраця відбуватиметься на взаємовигідній основі, на принципах поваги до інтересів партнерів та взаємодопомоги; обидві сторони поділяють такі євроатлантичні цінності, як демократія, свобода, верховенство права.
4. Україна–Русь відкриває свої шляхи сполучення, транзитні маршрути та телекомунікації для країн та корпорацій, інтереси яких представляє Клуб Локарно.
5. У свою чергу Клуб Локарно надає політичне, фінансово–еконо–мічне та технологічне (включаючи нові види озброєнь) сприяння державі Україна–Русь у відбудові фінансової системи, інфраструктури, сільського господарства, військово–промислового та телекомунікаційного комплексів.
6. Взаємодія здійснюється за принципом «зерно в обмін на технології».
7. Україна–Русь прихильно розглядатиме проекти, запропоновані Клубом Локарно, щодо створення спільних підприємству сільському господарстві, енергетичному, оборонному, фармацевтичному і телекомунікаційному секторах.
8. Співпраця між Україною–Руссю та Клубом Локарно починається негайно, після підписання цього протоколу президентом держави В. Волею та виконавчим директором Клубу Локарно Еммануїлом Голдстайном.
9. Для обговорення всіх практичних аспектів виконання протоколу створюється двостороння комісія, на чолі якої стоять:
Від України–Руси — начальник Розвідувального комітету (РОК, ІпСот) України–Руси, радник президента з безпеки, генерал–полковник Ігор Гайдук.
Від Клубу Локарно — екс–прем'єр–міністр Великобританії п. Гаролд Міллібранд, виконавчий секретар клубу.
Протокол не підлягає публікації в ЗМІ та ратифікації в парламентах зацікавлених країн.
* * *
Вже коли прощалися ввечері на причалі, дякуючи один одному за добре зроблену роботу Міллібранд, дивлячись кудись вбік, наче ненароком, спитав:
— Генерале, ви нічого не чули про ваш Чорнобиль? Я маю на увазі «Чорнобиль-30».
Гайдук здивовано поглянув у вічі Міллібранду наче чесний школяр, якого запідозрили у користуванні шпаргалкою, але екс–прем'єр–міністр не схотів зустрітися з його поглядом, продовжуючи вивчати архітектуру Локарно.
— Нічого не чув. А що — щось трапилось? Я думав, що про Чорнобиль всі уже забули.
— Забудьмо і ми про це, — Міллібранд з неочікуваною силою та енергією потиснув Гайдукові руку і сів до свого чорно–срібного, як катафалк, «Роллс–Ройса».
Фрідман також почав прощатися з Гайдуком, поскаржившись на нездужання дружини, якій не допоміг Суздаль. Гайдук згадав свідчення Святополка Рьонгвальда–Блідого, який повідомив, що ніякої дружини Фрідман до Суздаля не привозив: його супроводжували двоє хлопчиків–сефардів з Ефіопії. Його коханці. Пізнання цієї маленької приватної таємниці в епоху всесвітньої розпусти аж ніяк не потішило військового розвідника. Тільки додало невеличкий штришок до портрета Фрідмана.
Доторкнувшись до спітнілої долоні Фрідмана і одразу забравши руку Гайдук спитав:
— Якщо не секрет — що ви пили вчора під час обіду? Білий сік.
Фрідман вишкірив свої білосніжні зуби.
— Це айран. Турецький айран. Рекомендую, генерале. Підвищує потенцію, поліпшує травлення.
Йому подали не бачений Гайдуком гібрид автомобіля та літального апарата, який після того, як за Фрідманом та його охоронцями захлопнулись дверцята, стрибнув чорним вороном угору і зник у напрямі Альп.
48
Пізно увечері того ж дня (вилітали з Локарно вранці о 7.00 AM), коли Гайдук працював з лептоном, шифруючи певні документи, надані йому Фрідманом, і роблячи помітки, до його кімнати без стуку ввалився Невінчаний і одразу впав на коліна. «Чи він п'яний, чи я знову — отець Фавн?» — подумав з острахом генерал і кинувся підводити обважнілого Невінчаного. Запаху алкоголю не відчув.
— Тільки не сердьтеся, Ігорю Петровичу Але я не їду з вами.
Ці слова боляче зачепили Гайдука — набагато сильніше, ніж міг уявити. Втрачав ще одну близьку людину.
— Що сталося?
— Нічого не сталося, — не піднімався з колін Невінчаний. — Совість замучила. Не можу повертатися зараз.
— Григорію Івановичу заспокойтеся. Встаньте з підлоги. Коліна болітимуть. І розкажіть усе по порядку.
Невінчаному важко було підвестися: він спробував спертися на стілець, але не вийшло. Гайдук подав йому руку допоміг.
— Немає ніякого порядку Ігорю Петровичу — важко сів за стіл Невінчаний, опустивши голову — Життя моє — суцільне пекло.
— Вип'єте? — запропонував Гайдук.
— Ні, — рішуче відмовився Невінчаний, і це ще більше вразило генерала. — Просто вислухайте мене. Пам'ятаєте, як ми з вами розпрощалися біля Вінниці… того дня, коли російські ракети летіли над нами?
— До кінця своїх днів не забуду.
— Ви вирішили повертатися до Києва. А ми з полковником Палієм пішли на Вінницю. Страшна картина. На вулицях — нікого. Темрява… Ми одні. Якісь бандюки до нас кинулися — ми їх пристрелили. Палій сказав мені, що добиратиметься до Тульчина. Там жили його батьки. А я вирішив йти до Греції.
— До Греції? — не повірив Гайдук.
— А що тут дивного? Там залишилася моя сім'я… на Родосі. Віра з дівчатами… Жили в рибальській халупі біля моря… І чого ви дивуєтесь? Наші предки ходили до Греції, на гору Афон. Я сам читав. Коротше — я вирішив йти, шукати Віру Хоча, по правді скажу вам, нам не треба було тоді розбігатися. Треба було разом триматися…
— Треба, — підтвердив Гайдук. І подумав: «Шукати Віру Ми всі розійшлися шукати віру».
— Головне було — пройти через Румунію… до Болгарії. Бо якби румуни здогадалися, хто я такий і що робив під час війни, мені був би кінець. Я з Вінниці пішов до Могилева–Подільського. Там у мене друг старий жив, ще в дивізійній розвідці разом служили. На другому боці Дністра — Молдова. Село Атаки. Зайшов до друга, щоб він зробив мені якісь документи для Європи… Мовляв, я Грегор Іонеско чи Петреско, молдаванин темний… знаю кілька слів румунською… Думав, пройду А що? — Невінчаний підняв голову й у в світлих очах його засвітилися зухвалі блищики. — Держави всі впали. Темрява, паніка, кордонів не існує, повний бардак. Ідеальний час для гулів по Європі. Такий був план…
Невінчаний надовго замовк, а Гайдук і справді почував себе отцем Фавном — Георгієм, тільки бойового прапора не вистачало, щоб покрити голову Невінчаного. Не перебивав його, не спонукав до прискорення розповіді, знаючи, що сповідь — як ріка: бурхлива і нестримна у своїх верхів'ях і застійна й пересохла у розлогому піщаному річищі.
— Плани… плани… Чого все варте? — Невінчаний обмацував пальцем бороду яку так і не поголив. — Я захворів, і друг… падлюка цей. Шнур, вигнав мене на вулицю… і я пішов в Атаки… рачки повз по мосту де нікого не було. Чорний Мор звалив мене. А на тому березі побачив мене старий циган, який продавав мідні тази… і покликав її. Не пам'ятаю, як цигани підважили мене на воза… і я втратив свідомість… А коли оклигав, мені здалося, що наді мною стоїть сама діва Марія. Ви вірите?
— Вірю, — хитнув головою Гайдук.
— А я й досі не вірю, — стукнув кулаком по столу Невінчаний. — Бо то справді була діва Марія. Ну не зовсім діва — двоє хлопців у неї було, і не зовсім Марія. Її звали Маріола… чи Маріоара… я її Марійкою звав. Небесної краси жінка — висока, ставна, смаглява… знаєте, яку тій пісні: «там смуглянка, молдаванка собирала виноград»… чорні брови і божественні очі… а які груди! Вірите?
— Вірю, — сказав Гайдук.
— А я не вірю! Все здається, що мара якась… Чоловік її пішов до Румунії й не повернувся… Вона виходила мене, а потім лягла зі мною… І це було краще за всі ліки, за всі її бульйони та трави. Ви не повірите, Ігорю Петровичу.
— Повірю, — сказав Гайдук і подумав: «Ще одна Зара».
Невінчаний почав бити себе по лисій голові, але робив це не дуже охоче, а так — для годиться, позиркуючи на генерала — яке враження справило це дійство, запозичене з провінційних театрів.
— Тут без чаклунства не обійшлося. Від неї йшов якийсь дивний, незрозумілий запах. Ні, не парфуми. Щось інше. Одного разу я побачив пляшку з зеленою рідиною. Подумав — ось воно, приворот–зілля.
