На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
— О, містер Снилик! — повторила вона. Було помітно, що вона під алькогольними впливами і має гарний, вибуховий настрій. — Що ви принесли мені цікавого? Дозволите чарку? — і не чекаючи відповіді, гукнула до дверей.
— Кетрен! Дві скач і сода! Чи добре я вибрала? — Ми погодилися. — Отже, що ви мені принесли?
— По перше, шановна пані, оцього ось молодого пана… який хотів би стати вашим сусідом, — відповів Снилик.
Пані Сомерсет глянула на мене зацікавлено, я відповів їй посмішкою. У ній було щось елементарно-приваблююче і безпосередньо-приємне.
— Я шкотка, — казала вона, — ви українці. Моя Кетрен мене переконала, що ми можемо гарно розумітися.
Увійшла Катруся з тацею чарок.
— Прошу, панове… Мене вибачте, я вже готова, Я трохи п'ю. Минулого літа я побувала в Англії. Як вам сказати — Европа гарна, але ми вже не ті. Тягне сюди й туди — океан це наш поділ. Але тут у нас… Що можна сказати? Я люблю наше відлюддя… Це… — вона помітно намірилась говорити. Снилик, мабуть, це знав, а тому він делікатно повернув справу до теми. А коли йому це пощастило, він ще делікатніше з виразною настановою перемоги, заявив, що він має намір прийняти її пропозицію, лишень з маленькою коректою, тобто він контр-пропонує десять тисяч готовими грішми, які зобов'язується передати на її конто за два тижні від сьогоднішнього дня. Пані Сомерсет, здається, зрозуміла мого приятеля цілковито, вона посміхнулася і одразу без вагання, з тією самою вдоволеною посмішкою, взяла слухаль-це телефону, що стояв тут же збоку на високому роко-ковому столику, викликала якогось пана і сказала: — Містер Сміт! У мене тут оферта на мою ділянку. Коли ви будете до диспозиції? Два дні? Гаразд. Дякую. Отже, панове, — звернулась вона до нас. Ще по одній скач. За два дні мій адвокат чекатиме вас… — Така то адреса і така то година. Ми випили ще по одній скач, заручилися ще кількома подробицями, обіцяли бути точно на призначений час у адвоката, дуже приязно з безліччю компліментів і подяк розпрощалися…
Було темно і накрапав дрібний дощ, чого ми не сподівалися. Хотілось оглянути ще й "мій" котедж, що стояв збоку закинуто у темній віддалі, але він був замкнутий, тому ми лиш змінили табличку "фор сейл" на "солд", ще раз загально глянули на весь той поземок, що мені якось особливо імпонував своєю принишклою, романтичною загадковістю, ніби є ньому зберігалася, якась казкова таємниця.
Цілу дорогу назад новенькою, блискучою автострадою королеви клисавети у ритмі і темпі безконечної рухливої низки білих і червоних світел, я був весь під враженням тієї казкової таємниці. Мені також видавалось, що я потрапив у тяжкий полон, що взяв на себе великий риск, що хата моя ще не продана, що матиму непосильний борг, безліч нових турбот, праці, відновлення котеджу, переселення, доїжджання кожного дня до міста. Але всі ці страхіття мосї казки я мав намір подолати помахом однієї чарівної палочки "гокус покус". На мене найшла божевільна легковажність і я прийняв її виклик.
Зрештою, не було відступу, діло пущене в рух, манера, з якою Снилик робив це чудо, мене збивала з ніг, здавалося, він ніде й ніколи не вагається, швидко і коротко думає, а ще швидше й безпосередніше діє. Його динамічна настирливість механічно впливала на людей, заражала їх і змушувала діяти в його ритмі.
Ми обидва знали, що наше підприємство не зовсім безпечне, що воно наскрізь фантазія, але ніхто з нас про це не говорив, ми вдавали людей абсолютно безпечних, ні одна рисочка нашого вигляду не сміла зрадити якогось вагання. Зрештою, будемо думати про це завтра, пізніше, а поки що ми робимо. В голові роїлося від безлічі найодчайдушніших плянів, я уявляв себе в ролі великого підприємця, організував будівничу компанію, будував цілі дільниці будинків, мої люди по всій провінції, мої машини по всіх дорогах. Тим часом я при землі і міркував над тим, як саме найкраще відновити мій занедбаний котедж і як до нього вселитися…
Під цим настроєм в'їжджаємо до Торонта і під'їжджаємо до моєї вулиці Глен, де на самому перехресті нам переїхало дорогу авто-танк опалової оливи фірми "Дніпро", на що Снилик зауважив, що це добрий знак, коли той танк повний. Будемо надіятись, що він повний.
З таким настроєм ми розпрощались зі Сниликом, я обережно наближався до дому, на половині Боярів притьмарено світилося, і мені було треба їх бачити. Після славетнього балю в Парк-Плаза, я уникав зустрічі з ними, але тепер я мусів це статус кво, будь що будь, порушити. Боявся, що це не так легко мені вдасться.
і був приємно розчарований. Бояри зустріли мене сливе радісно, пані Марта, у своєму елегантному халаті, поралась у кухні, а пан Михайло, як звичайно після праці, сидів у фотелі біля ватрана під лямпою у домашньому одінні і читав свій невідмінний "Телеграм". Марта вийшла мені назустріч і поспіхом, здавалось розгублено, казала: — Дуже гарно, що ви про нас ласкаво згадали, а то ми вже, було, гадали, що ви розгнівались.
— Завіщо? — відповів я тоном найщирішої невинности.
— Що ми тоді без вас від'їхали. Але мені так розболілася голова… Хіба то був баль? Дім божевільних. Такого безладдя я ще не бачила… Але ви… надіюсь, не каєтесь? — казала вона з ноткою лукавства.
— О! Нічого, — відповідав я далі невинне.
— Ви щойно з дороги і може голодні? — питала вона далі.
— Ні. Гарно дякую. Недавно вечрряв, — відповідав я.
— Маю чудову шиночку… і голляндський сир… і салат з крабів, — гомоніла вона спокусливо.
— Пречудове. Але я все таки недавно вечеряв, — настоював я на своєму.
— А з ким це ви приїхали? — несподівано запитала вона.
— 3 таким добродієм, мабуть вам знаним Сниликом, — відповів я з підкресленою увагою.
— А чи не була це часом якась Сниличка? — невгавала вона.
— Ні-ні-ні! Справжній, грубий, майже лисий Снилик, — відповів я.
— Чи не захопились ви часом бізнесом? — запитала вона з виразною ноткою іронії.
— А чому б ні? — відповів я на це.
— Бізнес? Ви і бізнес! — викрикнула вона.
— А чому б ні? — повторяв я те саме. Марта дивилась з таким виразом, ніби між нами одразу мала початись відома суперечка.
Михайло відчув це також, відложив свою газету і мабуть хотів, було, також щось сказати, але Марта міцно тримала стерно розмови.
— Бо ви і бізнес — різні поняття, — казала вона.
— Це вимагає пояснення. Що по вашому Я?
— Якесь… Щось… О, не кажіть. Я вас так знаю. Зрештою, не моє діло.
— А от уявіть… — почав, було, я нетерпеливо, — я саме цим зайнявся. і пропоную вам одне діло.
Михайло, що сидів і чекав на свою чергу, повернувся остаточно в наш бік.
— Цікава, цікава, — сказала Марта з подвоєною сплою іронії з виразним бажанням знищити мене остаточно.
— Продаю свою хагу. і пропоную це діло вам, — відповів я нагальне.
— Хочете тікати? Від нас? — вирвалось у Марти.
— Чому тікати? Справа значно простіша: потребую грошей.
— Навіщо вам гроші?
— Кажу ж, що бізнес.
— Але ж ми тільки що купили авто, — майже перелякано сказала Марта. Її настрій одразу змінився з грайливого на розгублений.
- ідеальне поєднання: авто плюс хата, плюс…
— Але ж, Михаиле, — перебила мене Марта тривожним тоном.
— Почекай, почекай, — озвався нарешті й Михайло. — Дай сказати чоловікові слово. Хочемо знати, в чому справа.
— Справа дуже проста. Берусь за діло… Потребую готівки… Продаю хату.
— Чому тепер? Так скоро? — хвилювалася Марта.
— Трапилась робра нагода. і мушу її вивжити.
— Не так зараз. Не сьогодні. Ми ще не готові.
— Яка різниця? Сьогодні — завтра. Платите комірне… Додайте десяток долярів і маєте власний дім.
— Але ж, Михаиле! — зовсім хвилювалась Марта. Ми ж не маємо ніяких на це засобів.
— Почекай, почекай. Не хвилюйся. Дай сказати чоловікові слово, — твердив своє Михайло.
— О! Я не розумію… Що за така наглість… Він вже все сказав.
— Нічого не сказав. Одні оклики. Як це має бути, що має бути, які умови, — казав спокійно Михайло. Йому ця ідея виразно сподобалась.
