Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Посадіть на цей вузол когось із тих, хто зможе пронести першу прикидку, підготувати все до грунтовної роботи, систематизувати її.
— Я не хочу хвалити Штірліца в очі, але краще за нього ніхто не зможе охопити цієї справи. Якщо хтось почне готувати й систематизувати, потім буде важко розформувати справу по секторах: армія, промисловість, ідеологія.
Мюллер спроквола глянув на Штірліца, немовби ждав, що той допоможе йому, скаже «я згоден розпочати попередню роботу негайно, а після першої прикидки одразу ж поїду в Лінц», але Штірліц мовчав, не відводячи очей від Бормана, ніби показуючи цим, що він позбавлений права на остаточне рішення.
— Ні, — сказав Борман, — усе-таки туди треба їхати саме Штірліцу, бо, на думку експертів Айгрубера, передачі зорієнтовано на Даллеса, на його центр… На фронті поки що спокійно, хоч військові й лякають нас можливою атакою росіян. Штірліц — з властивим йому тактом — проведе роботу в Лінці за три — п'ять днів і повернеться, щоб готувати матеріали Гелена…
І знову Штірліц обійшов Мюллера, бо підвівся з крісла перший, даючи цим зрозуміти, що він вважає розмову закінченою — наказ Бормана для нього ясний і прийнятий до виконання.
Мюллеру нічого не залишилося, як сказати:
— Пробачте, дружище, чи не могли б ви зачекати в приймальні? У мене конфіденційне питання до рейхслейтера.
Штірліц вийшов.
— Рейхслейтер, — знову кашлянувши, мовив Мюллер, — Вітлоффа, якого підготував доктор Менгеле для засилання в російський тил, уже перекинули ваші люди?
— Ні ще. Чому це вас цікавить? Від кого прийшла інформація про нього?
— Від ваших же людей. Там, в охороні «АЕ-2», є мій знайомий з часів Мюнхена, не лайте його, для нього я не що інше, як маленький зліпок з вас… Цікавить мене Вітлофф тому, що та гра проти росіян, про яку я вам недавно говорив, входить у завершальну стадію, і мені потрібні віддані люди, віддані не комусь, а саме вам, партії… Мій план вивірений, уточнений: настав час ідею перетворювати в справу…
…Чекаючи Мюллера в приймальні, прислухаючись до тиші, що панувала тут — нальотів не було, телефони мали тільки три виходи: на Гітлера, Гіммлера й Кейтеля, ні з ким іншим рейхслейтера не з'єднували, — Штірліц сказав собі: «Треба виходити з гри, поїздка в Лінц — останній шанс. Усе, що можна було зрозуміти, я зрозумів, вище голови не стрибнеш. Слова Бормана про зрадника, що працює біля Мюллера, були, звичайно, випадковістю, але ця випадковість коштувала мені майже серцевого приступу. А про те, що вони зберігають у штольнях, я не маю права передавати в Центр, і так доводиться ламати голову, де брехня, а де правда, і зв'язкового немає, і, мабуть не буде, я став об'єктом двосторонньої гри, але якщо я бодай трохи можу зрозуміти наших, то тутешніх я взагалі перестав розуміти. Або ж вони хворі люди, нездатні збагнути, що відбувається. З Берліна мені не вибратися, думати про те, щоб пробитися звідси на Схід, — безумство, мене схоплять через день, хоч я й зміню свою зовнішність… А Лінц — це гори, там можна відсидітись, можна зрештою йти стежками на Схід; Мюллер не зможе послати за мною спостереження, він інструктуватиме їх у тому розумінні, щоб було гарантовано мою безпеку, а це розв'язує мені руки: «їду в оперативних справах, тримайтесь від мене за сто метрів», — нехай потім шукають… Я не повірив Мюллеру, коли він сказав про документи Гелена. Це гачок для мене, він хоче, щоб я проковтнув цей гачок, він і в машині чекатиме, що я виявлю інтерес до цих матеріалів Гелена, справді безцінних для будь-якої розвідки. А я не виявлю до них інтересу, не виявлю, та й годі!»
І все-таки, повернувшись у гестапо, Мюллер витяг із сейфа плаский чемодан і поклав його перед Штірліцом:
— Це лише один з матеріалів Гелена… Тут — дані про людей науки у Франції, чиї родичі таємно колаборували з нами на окупованих територіях. Придивіться, подумайте, як це правильніше й коротше записати, розраховуючи використати агентуру на майбутнє в наших цілях. Майте на увазі, що інші матеріали, зокрема про Росію і Чехію, складено за іншою методою. Придумайте — поки добиратиметеся до Австрії, як звести всю цю розпухлу розмаїтість до тоненьких аркушиків, надрукованих на рисовому папері, який передали мені наші японські колеги… Коли повернетесь, я поселю вас на одній з моїх конспіративних квартир, дам двох стенографісток — гарненькі. Візьмете на себе Югославію і Францію… Це — дорого коштує, більше, ніж картини всяких там Тінторетто і Рафаеля, ви вже мені повірте…
…Лунко задзвонив телефон, що зв'язував Мюллера з Кальтенбруннером.
— Так, — відповів Мюллер, — я слухаю, обергрупенфюрер… Так… Так… Добре… Йду… — Мюллер підвівся, похитав головою: — Щось дуже спішне. Ждіть мене в приймальні. Шольц почастує чаєм, я повернусь через двадцять хвилин.
…Штірліц пив чай, сидячи біля вікна, неуважно слухав, як Шольц відповідає на гарячкові дзвінки, і — в глибині своєї душі таємно й солодко — сподівався, що в Лінці до нього підійде високий хлопець, котрий знав, як тепер курять сигарети на Заході, назве потрібні п'ять слів пароля, вислухає відзив і скаже: «Товаришу Ісаєв, я прибув для того, щоб забезпечити ваш від'їзд на Батьківщину».
— Може, я заважаю вам? — спитав Штірліц Шольца. — Я можу почекати в своєму кабінеті.
— Групенфюрер сказав, — сухо відповів той, — що ви потрібні йому саме тут.
Інформація для роздумів — VII
(Генерал Гелен)
Він тепер щодня згадував недавній візит Мюллера; перед його очима раз у раз виникало обличчя групенфюрера; він цятками бачив сиве волосся на лівій скроні, погано поголеній «татом-гестапо»; Гелен був майстром «деталі»; він любив повторювати:
— Як у кінематографі деталь визначає рівень талановитості, так і в нашій справі найменша дрібниця може виявитися поворотним моментом у грандіозній операції. Якби адмірал Канаріс не звернув уваги на ніжки Мата Харі, не запросив її в ресторан «Максим», а потім не відвіз у свою заміську квартиру — хто знає, як розвивалися б події на театрі воєнних дій і скільки німецьких солдатів згубили б англо-французькі мерзотники в мокрих і брудних окопах… Згадайте фільм більшовицького режисера Ейзенштейна про матроський бунт в Одесі; я не знаю, з наміром чи випадково покотилася коляска по східцях на набережну, але якщо це був задум, — то, значить, Ейзенштейн ніякий не росіянин, а справжній німець. Якщо це — випадковість, недогляд його асистентів, то й тоді шана й хвала йому, бо він уміє і в дрібницях помітити головне.
Хоч як це дивно, але саме погано поголене обличчя Мюллера примушувало Гелена раз по раз повертатися в своїх роздумах про майбутнє до чогось дуже важливого, яке він підсвідомо відчував, але поки що до кінця не зрозумів.
Він збагнув усе, повернувшись з прогулянки в ліс. Картина майбутніх рішень постала перед ним абсолютна — у всій своїй завершеності.
«Якщо такий акуратист, як Мюллер, — сказав собі Гелен, — не зміг добре поголитися, то він буде таким же неуважним до всього, що не вкладається в його життєву схему на той час, який відпущено усім нам, — до того моменту, коли настане крах. Тотальне стеження він зараз здійснювати не може. Він зберіг за собою лише найголовніші напрямки; все, що збоку, а тим паче за спиною — він уже не може охопити. Чим різкіший і несподіваніший буде мій вчинок, тим більше шансів на успіх, на те, що я зможу вирватися звідси на Захід».
Гелен довго готувався до дії, та, коли вже продумував до кінця всі повороти майбутньої операції, його вчинки відзначалися холодною стрімкістю.
…Він не одразу прийшов до думки стати військовим, хоч уся його родина належала до тих, кого називали «прусською кісточкою», а втім, сам він пруссаком себе не вважав, а мати його взагалі народилася в Голландії.
Але, вступивши в ряди армії після того, як підписали Версальський договір, за яким Німеччину було практично позбавлено права мати військові формування, Гелен виконав свій обов'язок справжнього патріота: імперія без військ неможлива, потрібно зробити все, на що тільки спроможний німець, щоб повернути країні могутню армію; майбутнє вирішує не верстат і плуг, вважав він, а багнет і гармата.
