Мотря - Лепкий Богдан (читать книги без регистрации TXT) 📗

— Що нам тим журитися? Куди коні, туди й віз.

— Поки сядем без коліс.

— Не крякай, бо ворон стріляють.

— А козаків ні?

— Звання козацьке — то життя собацьке.

— Бо ти чигиринець, а чигиринці спекли чорта в ринці.

— А таращанці з'їли його вранці.

— Та що ти з ними розговорюєш? Він малим родився, п'яним умре, що він знає.

— Тихо там! Гетьман іде!

Гетьман сходив з рундука з Кочубеєм як господарем під руки. Петрусь двигав на підносі срібні чарки і скляні

розструхани.

— Здорові були, панове товариство! — казав, наближаючися до столів.

— Доброго здоровля віншуємо пану гетьманові з нинішнім днем і на довгі літа.

Всі піднялися з місць. Тихо стало. Чути було, як вітер шумів листками.

Кочубей налив гетьманові чарку горівки. Гетьман подякував і підніс її вгору:

— За ваше здоровля, панове товариство, і за добро усього нашого козацького, українського народу, усіх добрих людей!

— За здоровля пана гетьмана! — відгукнули йому. Гетьман підніс чарку вдруге:

— А тепер вип'ємо за здоровля його милості генерального судді, і його зацної малжонки, і його доньок і синів, і за їх добре поводження. Честь і слава цьому дому!

Загули тулумбаси, козаки гримнули з пищалів, аж столи

задрижали.

Гетьман з Кочубеєм і зі своїми невідступними товаришами Орликом і Войнаровським підійшов до першого козацького стола.

— Сідайте, панове, і ми присядемо до вас.

— Просимо ясновельможність вашу і дякуємо за честь. Гетьман присів і повечеряв з ними. Хвалив, що давно вже не смакувала йому страва так, як тут, у Кочубеєвому дворі, в цей тихий ясний вечір. Та й воздух який! Як добре вино. Аж груди розпирає. І рад був гетьман, що таке велике товариство за столами сидить. Казав, що нагадуються йому часи Володимира Святого.

— Тоді як пили, то пили, а як били, то били! — кинув хтось із відважніших.

— Хто не жав, той і поживати не гідний, — відповів гетьман, відходячи до другого стола.

Обійшов усі, лишаючи по собі святочний настрій.

— Ніби херувим через двір перелетів, — говорив котрийсь.

— І ремствуй тут на нього! Диво не чоловік!

— А яка голова!

— Кождого по імені знає.

— Моє імено теж назвав.

— І де воно в тій невеликій голові зміститься!

— Голова то невелика, але розуму багато, не так, як у нашого брата.

— В нашого брата голова — як маківка зірката.

— А в нього — як з турецького маку.

— Зіркатою маківкою як вітер повіває, то й зерно розвіє.

— А турецьку як розколупаєш, то зерна — як людей на ярмарку.

— І більше, куди більше.

— Кажуть, що й у Петра голова не будь-яка.

— То вже друге діло. В гетьмана голова людська, а в тамтого чортяча.

— Ци-и-ить!

— Та чого цитькаєш? Що правда, то не гріх. Це тобі кожна баба скаже.

— Чого баби не кажуть. Хто бабі вірить, той і сам не козак, а баба… Я Петрового хвоста не бачив.

— А ти гадаєш, що він кому покаже.

— Кажуть, що в чорта на одній нозі копито.

— І того не провіриш, бо у чоботях ходить.

— А я гадаю, що коли б він на одній нозі мав копитце, то не бігав би так скоро, а шкутильгав би.

— Невже ж, — бий 'го сила божа, — і на двох копитах скоріше від хрещеного чоловіка не побіжить?

— От знайшли про що балакати проти ночі.

— Козак і чорта не боїться.

— Коли так, то яке тобі діло до того, хто такий Петро?

— Гріха на совість не хочеться брати. Наша совість чиста. Не ми йдем, а нас ведуть. Куди пастир, туди й стадо.

— А як пастир не до доброго веде?

— Ти не поведеш, не бійся!

— Перше питалися громади. Громада — великий чоловік.

— Чи одно перше бувало. Як хочеш, щоб тебе питалися, то йди на Січ.

— І на Січі добрі люди живуть.

— Ще й як, але тут не Січ.

— На Січ нас не пускають.

— Гадаєш, хто? Може, гетьман? Дурний! Поляки і москалі не хочуть. Бояться січового братства.

— І мають кого. Поки Січі, поти й волі.

— Там нашого брата ніхто в обиду не подав. Ніхтонашої сестри в наложниці не тягне.

— Бо там сестер нема.

— Дурний ти. На зимівниках є. Гадаєш, може, без жіноти бути?

— От мені мудрості повів. Коли ти не піп, то в ризи не вбирайся. Перше сам навчися, а тоді других учи.

— Ану, може б, ви і шабель добули, — уговкували їх сусіди. — Дивіться, кольористі огні пускають.

Над Кочубеєвим двором підлетіла світляна куля і розбилася вгорі та розсипалася горохом огненним.

— Сичить, як змій. Кажуть, є такий змій, що зорі їсть.

— Був, та вже нема. Вбили. Говорять, у царя в бутлі горівки сидить.

— Москаль і тую горівку вип'є, а змія з'їсть.

— Вважай, щоб тебе не з'їв, бо ти також, як той змій, горівкою пройшов.

— А ти хотів, щоб водою? Я не риба.

— А дивіть, дивіть! О, о, яка летить, як кумета, ще й з хвостом.

— Кажуть, як з хвостом кумета появиться, то велика буде війна.

— Всілякими знаками Бог людей остерігає.

— На те вони й люди, а не ангели.

— То люди, а що ж казати козаку? У козака море по коліна, а гріхи по шию.

— Кажуть, нашого брата святий Петро й до неба не пускає.

— Як кого. В котрого люта баба, то пустить, бо він свої гріхи вже тут, на землі, спокутував.

— Скажу я вам, — почав один зі старших, великобувалих козаків, — що мені байдуже небо, щоб на землі добре а мабуть, воно так, що нашому братові і тут гаряче, і там-боляче. |

— Тут слухай старшин, а там Бог вість кого, а все-таки слухай.

— А вашець хотів би, щоб його слухали, а він нікого. Такий-то ми народ. А подивіть, як москаль своїх старшин слухається. У них цар — все одно що Бог.

— Не Бог, а бояться, бо як дубинкою гепне, то вже й не піднімешся.

— Кажуть, сильно дуже б'є.

— Він сам і голови рубає. Всячину вміє. Нема, кажуть, такого довбуша, як він. І корабель тобі построїть, і чобот пошиє, і на токарному станку всячину точить — з кості.

— Людської, кажуть.

— З людської?! — і козаки здригнулися й замовкли, дивлячись на нові фейєрверки.

— А я вам кажу, — почав знову той, що перше озивався, бувалий, — кажу я вам, що люди, як собаки, лають, як ви той лай з вітром розносите. Цар за народ стоїть, за бідний. Панам московським, боярам товстопузим, він доброго чосу дає. Бороди їм побрив, халати пообрізував, не одному капут зробив. Хоче, щоб панів не було, тільки люди, всі рівні.

— А дивіть, який московський оборонець знайшовся. Пан-товариш, мабуть, чи у райтари не вписалися. За який год, гляди, і воєводою до нас ускочать. Бо їх воєводам і розуму великого не треба. Щоб тільки вмів добре хабарі брати та кінці у воду пускати.

— І щоб на жіночій красі розумівся та зі зводницями руку тримав.

Бувалець не дарував свого:

— З кого ся насміхають, з того люди бувають. І на нашому подвір'ї буде ще колись воскресення. Кажу, як розумію, а ваша воля слухати або не слухати.

— Слухаємо, кажіть, лиш не вихвалюйте дуже чорта, бо гріх.

— Він такий чорт, як ми з вами. Чоловік, тільки більший за нас.

— Як не чорт, то чого він віри святої чіпається, як той христогонитель Нерон.

— Він не віру переслідує, а тих попів, що навіть царем хотіли б володіти.

— А він один хоче володіти всіми. Він і Бога за ніс хотів би водити, коли б лише міг.

— Коли він за народом стоїть, то чого ж тоді що другий москаль — то штемпований і таврований, а що третій, то без уха або й без носа? Чого тисячі того народу женуть будувати нову столицю, де люди працюють, як скотина, а гинуть, як мухи? Чого й нам не дають спокою, хоч ми не москалі? Яке нам діло до його столиці, до його ліній та каналів, до тих усіх чортячих вигадів кацапських? Добра мені любов, як від неї тобі дихати важко! Кажуть, медвідь хлопа з любові задавив. Вони нас так люблять, як пси діда у вузькій вулиці. Відомо, відомо! З таким любовником дружи, а камінь за пазухою держи.

— Поли вріж і тікай!

— Ото і я хотів сказати — поли вріж і втікай, не поли, а й руку одну дай собі відрбати, лиш щоб спекатися біди!