Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
— На йогу Карпа не ходок. Саша їй спину тільки виправив. Не можна. Ризиковано.
Ех, лінь таки креативна.
Але Саша направду працював із моєю спиною. І казав:
— Странно, у тєбя нєт етіх палосачєк. Как у амєріканок.
— Какіх? — не зрозуміла я.
— Ну, етого, как он… Целюліта!
А-а. Мерсі за компліман. Мені чомусь згадалася сумна дівчинка зі студентської поліклініки часів моєї юності. Вона прийшла до масажиста, вляглася на стіл, а він зітхнув: "Ну, здравствуй, целюліт…" Дівчинка образилася і від масажу відмовилася. Ну і дура.
Але я не про те. Не вмістом гаманця єдиним обійшлися місцеві шутрячки. Коли я, никаючись, аби не зустріти по дорозі вчителя йоги, зайшла ввечері по своє жовте парео, ЙОГО ТАМ НЕ БУЛО!!! Ну шо за нахуй такий. Всі же ж йоги тіпа, мантри співають зранку, м’яса не їдять. Треба піти завтра спитати в них, може, десь поклали…
Приходить "завтра". Йде клас йоги. Рибочка твердий, як кришталь у радянському серванті:
— Все. Давай ти зараз зайдеш у свій йога-клас, поки вони поставали в пози, і скажеш: "Так, йоги. Де моє парео?" Потім: "Ну, шо ви вилупилися? Давайте по-доброму, бо потім гірше буде".
— Ага, моє жовте парео.
— Точно. Скажеш: "Жовте таке. В черепашках. В мене ще блакитне є…"
— Навіщо їм палити блакитне?!
— Щоби не думали, що ти останнє проїбала. Ми ж люди не бідні.
* * *
Якщо двоє дорослих, адекватних, незаангажованих людей, котрі вже 10 років поспіль не дивляться телевізора, вечорами в індійському готелі раптом залипають біля квадратної скриньки марки magic, знайте: вони там залипли або на болівудські поп-кліпи (по 10 хвилин чуваки треки шарять!), або на мультики "Том і Джері". Спогади дитинства і все таке.
Починається нова знайома мелодійка.
— ПАПАЙ!!! — хором волаємо ми й при цьому роздупляємося, що дивнувата якась реакція для двох до-, рослих людей, що зібралися женитися в не першій молодості.
— Мда. Мультики. Мій любимий — Футурама, — каже він.
— І мій!
— Ну, зетс май вайф. Ти думаєш, чого я тебе вибрав?!
— О, точно. На питання "Чому ви вирішили одружитися?" я буду відповідати: "У нас спільні інтереси. Футурама".
— І тьолки.
— Добре. У нас спільні інтереси. Футурама і тьолки. Кльово.
— Щось тут непонятно в цьому "Папаї" шось… — каже він, доїдаючи моє сирно-згущьонкове тістечко.
— Ясно, шо непонятно — все на хінді.
— А взагалі Олів — сексуальна тьолка, а Папай поц.
— Сам ти поц. Папай кльовий, а Олів дура писклява.
— Та карочє, взагалі цей мультик — соціальна реклама. Щоби дітки їли шпинат.
Ну, а ще там, в індійському телевізорі, є комерційна реклама. Деяка взагалі на голову не налазить. Ну, скажімо, отака: японський турист опиняється в глухому індійському селі, де всього три халупи, верблюд і дерев’яний банкомат на виїзді. Японець, ясне діло, хоче зняти кеш. Підходить до банкомату, запихає в нього карточку. В банкомата розсуваються дверцята, за ними видно зв’язаного індійського чувачка з пачкою банкнот перед ротом. До нього підходить хазяїн банкомата з цукеркою, підвішеною на шнурку. Побачивши цукерку в себе перед носом, зв’язаний чувачок робить спробу дістати її язиком — як жабка за комарем — лизь, лизь, лизь! І скільки разів він намагається лизнути цукерку, стільки банкнот висуваються його язиком. Радий японець бере свій кеш, нещасного індуса знову закривають в банкоматі, так і не давши лизнути цукерку. Хазяїн, проклятий капіталіст, несе її, помахуючи шнурком, собі в халупу. Реклама не банку, щоби ви знали. Реклама цукерок!
Інша, весь екшн котрої я завжди пропускала, закінчувалася дещо безглуздим по своїй суті спонуканням: "Buy Original Microsoft Ware".[6]
— Аякже. Всі так і побігли. В Індії, — колупаю в зубі я.
— На Мейн Базар. За оригінальним софтом, — переключає канал Рибочка.
— Для всієї родини.
Але покупка ліцензійного софта в країнах штибу Індії, Індонезії чи Україні, цих купоголових гідр усього мислимого піратства, не видається такою смішною в своїй безглуздості, як тарення туристів сувенірами.
Саша, мій безцінний і мудрий вчитель тай-чі, цигуну і дзадзену, розказував про себе таке (подається в адаптованій українській версії).
— Приїхав якась я в Делі. Якийсь такий нєпуганий тоді ще був. Не здивувало мене, що моторікша так нехіло англійською говорить, місця всякі показує, розказує про все… В дивному, коротше, стані я якомусь був. Ну, привозить він мене на той же Мейн Базар. Типу, ось гавернмент прайс, все дешевше, ніж в інших…
— Ну да, спешл прайс фор ю, май френд, — вставляю я свої два ґрейцери.
— Тіпа того. І я ходжу там, як заворожений, — від відділу до відділу. Такої хєрні накупляв собі!
— Слоників з дірочками в животі і маленьким слоником всередині?
— І слоників, і картиночок — купуєш чотири, п’яту дають безплатно, і тряпочок всяких…
— І все ж таке яскраве, втикати хочеться!
— Ну, і він тобі це впарив, а потім ще, каже, згадай про родичів, про друзів згадай і купи ще три шарфіка! Коротше, затарився я там на триста баксів цим гамном, а потім ще таксист мене пробивав, скільки я грошей потратив. Типу, зняти собі процент за мій успішний шопінг.
— Піздєц, — не-йогічно заключаємо ми.
— Та, це ще не піздєц! — вже зовсім не-йогічно каже суперйог Діма. — Я он в Удайпурі на півтори штуки картиночок накупив.
Діма подає голос не дуже часто. Але якщо вже подав — чекай історію, що переверне твій світ, чи як там у рекламі кажуть.
— Карочє, чьо-та я бил пьяний там. Нє помню, чєво, но дєнєг у мєня била куча с сабой. В Джайпурє.
Коротше, джайпурські сувенірні крамнички були забиті картинками тонкої ручної роботи — ілюстрації до Рамаяни, місцеві міти, подробиці життів раджів тощо.
Якщо ходити тверезому й нікуди не поспішати, можне помітити, що картинки ці є в кожній крамничці. Тільки от це був не Дімин випадок. Діма, варто йому було заманитися в перший магазинчик, відразу панічно запав на яскраво-червоне видовище з тьотями в сарі і дядями на слонах, що кудись поспішали, комусь молилися, когось любили і про щось думали під стінами своїх домівок і пальмами, в компаніях із демонами й малими дітьми.
— Хав мач? — запитав Діма.
— О, зис ван вері експенсів! Файв хандред долар! — продавець сказав, як відрубав.
— Ніхуя собі, — подумав Діма.
— Карочє, отдал он мне єйо за тріста. Я так рад бил. Крута патаргавался. Думал, прівєзу в Маскву старую картіну, ана же ващє дафіга у нас стоіт, а тут такой падарак каму-та.
Потім Діма поторгувався ще за одну картину, потім ще за одну… І вже на виході побачив щось нереальне — за сюжетом тонкого, душевиймального за своїми кольорами розпису на "старовинному" бересті — "іт із антік, вері олд!" — всі ці жінки, чоловіки, слони, коні, сарі, чалми, намиста, діти і собаки велетенським ходом направлялися в султанський палац, аби зникнути в його таємничих зажерливих арках…
— Хау мач із зис ван?! — перелякався Діма.
— О… — скрушно похитав головою продавець "антикваріату". — Зис ван із вері біг. Вері олд. Таузанд доларс.
У Діми починалася паніка. Ба, навіть Паніка з великої букви — залишилося ж то всього-на-всього шістсот доларів, а картину ой як хотілося.
— Карочє, продал он мнє і ту картіну… — каже Діма вже в Рішикеші, розжовуючи чіз-парату.[7] — Аставіл я у нєво палтарушку і паєхал в Маскву. І так те все картінкі у мєня на шкафу і валяются.
— Бо на другий ранок допетрав, що то все повна лажа, що антикваріат цей штампується в задній кімнаті лавки, а робота ця — тупо серійна?
— Да нєт, работа на картінках тонкая, всьо очєнь аккуратно, докопаться нє к чему… ТОЛЬКО ВОТ ОНИ МНЕ НАФИГ НЕ НУЖНЬІ!
* * *
Ми з Сашою і Дімою стояли навпроти ашраму Нікетан, щасливі, дурні і босі. Сонце ще не заходило, Ганг уже шумів. Корови тусували за парканчиком і на нас не звертали уваги. А люди звертали. На трьох дятлів, що практикують на бетоні збірну солянку з тай-чі, ци-гуна і шіва-зна якої йоги.
