Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
Аби покарати не вельми старанного Димитрія, хан Тохтамиш 1382 року повів свої війська на Москву. Притому не чіпаючи ні Тверського, ні Рязанського, ні Володимирського великих князівств.
У тій ситуації князь Московський Димитрій, переможець Куликового поля, страшенно перелякався. Отож утік із Москви, покинувши напризволяще своїх підданих.
М. М. Карамзіну ніхто ніколи не дозволив би написати — злякався! Тому, опоганивши всіх князів — сусідів Москви, Карамзін, підлабузнюючись, в такий спосіб описує втечу Димитрія Московського:
«Пройшло близько року… Раптом почули в Москві, що Татари захопили всіх наших купців у землі Болгарській і взяли в них судна для перевозу війська Ханського через Волгу; що Тохтамипі іде на Росію (пробачимо М. М. Карамзіну звеличання Московії. — В. Б.)… і Великий Князь (уже, виявляється, зовсім не Монарх! — В. Б.), втративши бадьорість духу (не злякався, а лише «втративши бадьорість духу». — В. Б.), подумав, що краще оборонятися у фортецях, ніж шукати загибелі в полі. Він відійшов у Кострому із жінкою та дітьми, бажаючи зібрати там більше війська і сподіваючись, що бояри, залишені ним у столиці, зможуть довго боронитись» [1, том V, с. 45–46]. 220
Надалі в часи небезпеки втікатиме з Москви кожен московський князь, аж до Івана Грозного. Боягузтво в московських Рюриковичів хронічне. А ось те, що Димитрій втік у Кострому, «бажаючи зібрати там більше війська», звичайна брехня. Кострома була глухою, загубленою в лісах глибинкою Московського улусу. Цю думку незабаром простежимо і в М. М. Карамзіна. Але не може майбутній «помазаник» злякатися та втекти. Тому й намагається «писар історії» виправдати Димитрія Московського.
Карамзін із лакейською відданістю виправдовує князя, однак таврує за те ж діяння митрополита. Давня двоїста мірка, для своїх і для чужих!
«Сам Митрополит Кіпріан виїхав зі столиці в Твер, віддаючи перевагу власній безпеці перед обов'язком церковного Пастиря, він був іноплемінник! Хвилювання тривало, народ, залишений Государем і Митрополитом, втрачав час у голосних суперечках і не мав довіри до Бояр» [1, том V, с. 46].
Втекли обидва, і М. М. Карамзін в останньому реченні визнає цей факт, але, з презирством засудивши митрополита Кіпріана, який, до речі, не зобов'язаний займатися військовими справами (іноплемінник, присланий Константинополем! — В. Б.), виправдав свого князя-великороса, який, власне, і мусив очолити оборону Москви. Бачте — «князь відійшов», він чистий перед Богом і перед совістю! Як це не гірко, але у «великоросів» саме такий стандарт. Тут іншого не буває.
Хто, гадаєте, 1382 року очолив оборону Москви? Виявляється, «… з'явився гідний Воєвода, юний Князь Литовський на ім'я Остей, внук Ольгерда… Розумом своїм і великодушністю, такими важливими в момент небезпеки, він відновив порядок, заспокоїв серця, підбадьорив слабких» [1, том V, с. 46].
Поява на чолі оборони Москви Литовського князя розвіяла ще один міф російської історії — міф про єдність князя і «російського народу». Князь був сторонньою людиною. 1382 року він правив, тільки спираючись на монголо-татарський ярлик. Міг просто втекти у важку хвилину, як Димитрій Донський.
Варто також пам'ятати — Литва, на противагу Москві, ніколи не підкорялася Орді, навіть програючи окремі битви, не платила татаро-монголам данину, як це робили московити протягом сотень років. Через те Московія люто ненавиділа Литву та Україну, які не схилили голови перед Золотою Ордою. Велике Литовсько-Руське князівство, до якого входили народи Литви, України і Білорусії, було завжди тією скалкою в оці, яка нагадувала Московії про майже трьохсотлітнє приниження перед татаро-монгольськими зайдами.
На жаль, Москва і того разу була упокорена, знищена та спалена. Юний Литовський князь Остей загинув, захищаючи Москву. Князь Димитрій Донський відсидівся з родиною в далекій лісовій глухомані, очікуючи в страху, чи не розшукує його Тохтамиш.
Все-таки вижив! І навіть «святим» став згодом!
Така доля Москви 1382 року, через два роки після Куликовської битви.
«… Якими словами, — мовлять Літописці, — зобразимо тодішній вигляд Москви? Ця багатолюдна столиця була колись багата і славна, за один день загинула її краса, залишилися тільки дим, попіл, земля закривавлена, трупи і порожні, обгорілі церкви. Жахливе мовчання смерті переривалося тільки глухим стогоном поодиноких страждальців, посічених шаблями Татар, але ще не позбавлених життя…».
«Військо Тохтамиша пройшло по всьому Великому Князівству (про монархію, виявляється, і гадки нема! — В. Б.). Володимир, Звенигород, Юр'єв, Можайськ, Дмитрів пізнали долю Москви» [1, том V, с. 48–49].
На сцені з'являється й князь Димитрій. Татари ж бо пішли!
«Тохтамиш покинув нарешті Росію (автор веде мову про Московію. — В. Б.)…
З якою скорботою Димитрій і Князь Володимир Андрійович, приїхавши зі своїми Боярами в Москву, побачили її холодне попелище і звідали всі нещастя, які пережила батьківщина, такі неочікуваніпісля щасливої Донської битви!
«Батьки наші, — говорили зони, проливаючи сльози, — не перемагали Татар, але були щасливіші, ніж ми» [1, том V, с. 49].
Зібрати військо Димитрій забув. Та й звідки б воно взялося в лісовій глухомані. Прибув тільки зі своїми боярами. Де вже тут до війська, коли, за М. М. Карамзіним, лише в Москві «погребли мертвих» на «300 рублів» — 24 тисячі людей, не враховуючи тих, що заживо згоріли, потонули або були забрані Тохтамишем в рабство. За мінімальними підрахунками, зруйноване князівство втратило 1382 року понад 100 тисяч людей. Величезні втрати на ті далекі часи!
Цікаво, що татари не пробачили Мамаєві Куликовської поразки: вбили його. А боягуз, який втік від підданих і спричинив на свою землю страшну навалу, згодом був прозваний «Донським» та приєднаний до святих!
Князь Димитрій Іванович і далі випрошував у Золотої Орди «ярлик» на московське князювання. Коло замкнулося.
Аби завершити розмову про цього московського князя, подам такі слова М. М. Карамзіна, які підсумували служіння Димитрія Московії:
«Таким чином Літописці… не звинувачують його (князя Димитрія. — В. Б.) в тому, що він дозволив Тохтамишу розорити Велике Князівство (коли ганьба, тоді це не Русь, не Держава, а тільки — «Велике Князівство». Ось так! — В. Б.)… і цим продовжив рабство батьківщини до часів свого правнука.
Димитрій зробив, здається, іншу помилку: мав нагоду приєднати Рязань і Твер до Москви, але не скористався з неї…» [1. том V, с. 59–60].
Логіка великороса вражаюче проста: все можна простити Московському князеві — і загибель сотень тисяч побратимів, і боягузтво, і зрадництво, не можна тільки упускати можливість приєднати до Московії ще один шматок «землі російської». Тут потрібно хапати, не замислюючись.
Шановні читачі, даруйте авторові, — я втомлююся розгрібати цей історичний бруд і вигадки. Мені хочеться кинути дослідження, доторкнутися до чогось світлого, чистого. І я залишаю матеріал на місяці, оминаю його, щоб не ятрити душу. Але в історії великоросів нічого не змінюється понині. Хвилі шовінізму і плач за втраченими «землями руськими» знову й знову звалюються на людей із телебачення, радіо, з газет. І авторові нічого не залишається, як брати в руки «писання великоросів» і знову шукати правду, відсіваючи полову і брехню.
Після смерті Димитрія, про яку М. М. Карамзін сказав: «він не мав знань, почерпнутих у книгах, але знав Росію та науку правління», на князювання в Москві був посаджений Золотою Ордою його син Василь, який правив із 1389 до 1425 року.
«Димитрій покинув Росію… юний син його, Василь, відклав до часу думки (а чи були ці думки — нікому не відомо. Великоросам лише так хочеться думати! — В. Б.) про незалежність і був возведений на престол (Карамзін так і воліє півидше мати царя й престол! — В. Б.) у Володимирі Послом Царським (золотоординським Царем! — В. Б.), Шахматом» [1, том V, с. 68].
Не варто гадати, що в успадкуванні князівського престолу перевагу одразу мав Василь. Ні!
