Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (е книги txt) 📗
Тією юшкою я вже не снідав, нею він відпоював мене, бо я горів, мене спалював внутрішній вогонь, і в голові кипіло, неначе в казані, що стоїть на жару. Відпоював він мене також всілякими травами й мастив мені в горлі квачиком — барсучим салом, бо ж з горла, сказав, усе й почалося. Я лежав у його кузі на примостку, а він сам спав надворі — ночі, сказав, тепер теплі, й спати там він звичний. Як став я одужувати, то почав думати про те, чи зміг би прожити отако, в безлюдді, на самому жалі небезпеки, не маючи ніякої віддяки й нічим не тішачи свого самолюбства. Я думав про те, що таке слава, хоробрість і що таке праведне життя. Я приглядався до цього нетяги, який майже не знає грамоти, який і слова молитви позабував, позамінював їх своїми, й на мою душу спадало щось таке, від чого хотілося плакати. Я не бачив у житті людини, яка б так вірно й безкорисливо служила Богові та вітчизні, я бачив відважних войовників, але їх підпирає слава, їх кличуть переможні погуки — яса, вона висить на кінчиках їхніх шабель, але, мабуть, справжня яса, яко світло побідне й незгасне во славу вітчизни, — отуто, сяє в степу над оцим чоловічком. Він служить не за шану від товариства, не за золоту зброю й хутори, а просто так, щирістю й нелукавством своїм, чистотою діянь і помислів.
Від тих думок у моїй душі щось засвітилося ясним світлом, і я зрозумів, що діткнувся до чогось ясного й великого, а до чого — не відаю.
Як ми прощалися, я став перед дозорцем на коліна й поцілував його руку, він неймовірно зніяковів, бо думав, що я так віддячую йому за кулешу та юшку, за трави та кугу. Але я сказав, може, трохи й велемовно, але щиро, що вклоняюся йому від усіх тих сиріт, які отамо, за нашими спинами, за всіх вдів з малими дітьми й за всіх тих, кого не вигубили татари та інші вороги. І тоді я не втримався, заплакав, а Сироватка погладив мене, неначе маленького, й раптом згорнув човником руки з лівої щоки сльозу та сказав, що в нього був син, який мав стати славним козаком, а чи є він зараз, невідомо, бо випала синові тяжка доля: він або порубаний турками, або потрапив у неволю, а може, блукає по світу, як оце блукаєш ти, бо ж нібито бачили його на якомусь хуторі. Я сказав, що молитимусь за його сина й що вірю — живий він, склалося йому так, багато тепер всілякого люду мандрує, ось і я: є в мене рід — плем’я — брати та сестра, а я заблукав аж на край нашої землі, на край горя нашого.
Сироватка провів мене ще трохи й показав, як пройти до Тавинської залоги.
З козаками Тавинської залоги я примандрував на Січ, і поселили вони мене в своєму курені.
Раніше в моїй уяві Січ поставала в дзвоні срібних сурм, громові тулумбасів, злютованих лавах козаків, які гарцюють на конях, погрозливому мовчанні чорних гарматних дул, а виявилося, що тут мовби величезне село, а біля нього ще одне, з тими ж турботами, що й скрізь, клопотами і роботою. Щоправда, жерла гармат на фортечних мурах я побачив, але й ті жерла були якісь мирні, а самі гармати мовби сонні, на них сідали горобці, й сорока чичекала на найбільшій гарматі, яка виглядала з надворітньої башти. А що клопоти, що робота — всім потрібно щось їсти, в щось одягтися та взутися. Отож і туляться біля Січі у всіляких коморах, прикомірках кравці, шевці, хлібопеки (декотрі розбагатіли, поставили зруби міцні, хати в наличниках), і ковалі, і шорники, й горщечники, і брагарники; декотрі козаки обшивають себе самі, деякі наймаються до тих — таки цехових майстрів, хоч і гребують ними, і кплять з них. Сюди везуть олію та солонину, пшоно й борошно, й пшеницю та просо в зерні, і вже тут мелють та обдирають — на горі вітряки, неначе збитошні хлопці, махають руками — крильми. І вози, з поприв’язуваними до драбини, задертими вгору голоблями та дишлями, замокають в роз’їждженому піскуватому заїзді чортомлицької затоки, й пахне тут дьогтем та галушками з часником, і півень кукурікає на перелазі в продавця дьогтю. Дьогтьових комірок тут кілька, дьоготь чорний, з запахом терпким, що забиває дух, і однак тямковиті запорожці довго вибирають, вмочують квача та дивляться, як збігає чорна цівка, нюхають, а то й пробують язиком. Чорніють кузні понад Чортомликом, повипинали свої викруглені пнища, на яких гнуть ободи, стельмашні; різник стоїть у воротях клуні—різницької та гострить ніж об ніж; пекарі збіглися докупи й щось показують один одному — чи сваряться, чи радяться. Здебільшого курінні кухарі мають наперед домову з певним пекарем, різником, олійником, а є й такі, що шастають по всьому базару, сподіваючись вигадати гріш.
Я не вмію ні молоти, ні м’яти глину, ні терти порох, ні продавати дьоготь, ні різати бичків, отож запропонував свої послуги ієромонахові в церкві, і він доручив мені переписати канонік, псалтир та цвітну тріоду, і я не тільки мав що кинути в курінну карнавку, а й заробив за два тижні єфимок, алтин і два гроші.
Отож усі запорожці тут займаються хто чим може, одначе не побачив я розгардіяшу — закони і звичаї січові суворі, й допильновують їх строгі січові діди. Кошового отамана обирають щороку й курінних також, і ще двічі на рік вони складають звіти перед кошем та куренями, і тоді кожен може виказати своєму отаману кривду, й можуть прогнати негожих отаманів, а приховати від товариства — бодай дещицю — того зась. Та й куди ти її подінеш, хіба що заховаєш у матню. Адже ні кошовий, ні курінні не мають такого привілею, щоб їсти окремо від козаків, мусять снідати, обідати та вечеряти в тому курені, сидіти на тому місці, з якого вивершилися в отамани, і спати мають також на своєму козацькому місці в курені (маленький привілей має отаман Сірко: він мешкає в курінному прикомірку, позаяк має великі заслуги перед товариством та й літами не молодий), і не мають вони права приймати наодинці послів, а також гостей, і кожному скрізь козацькою регулою визначено місце й ту межу, до якої може доступити. В запорожці безборонно йти буть — кому, але тому, хто має двадцять пар волів, чого сюди йти? Нужда, кривда жене на Січ людину, се здебільшого бідаки одвіку та люди, покривджені панами і старшинами. Землі тут неміряно, вся вона дика й родюча — ломовий чорнозем, — це вочевидь навіть мені, але ж вона вся до решти в громадському січовому володінні, й ще ніхто не отримав жодного її сажня на довічне користування, гніздюки, сидні арендують угіддя за ярликами. Є арендатори й зі сторони, вони випасають скот, коні. Й приорюють трохи землі, але над кожним вдень і вночі висить загроза татарських розорень або й полону, отож посидів, трохи розжився й втікай.
Запорожці, як і всі інші жителі, люди всілякі — щирі й лукаві, правдиві й хитрі, роботящі й ліниві, богомільні і байдужі до церковної служби, хоч є серед них чимало таких людей, яких немає деінде: служать Богові молитвою й шаблею, Богові та вітчизні, і в тому все їхнє життя й сутність їхня. Строгі се діди й справедливі, і подобаються вони мені більше за чернечих схимників.
Але є й люди безпечні, які живуть одним днем, можуть прогайнувати, прогуляти все до останнього гроша. Проте чимало є таких, які сподіваються стулити гріш до гроша, купити якесь обійстя, стати господарями, хоч і приховують ті свої бажання та надії, й також вдають із себе безжурних гультяїв. Гроші свої вони ховають на островах, у скарбних місцях, понад річкою Скарбною, куди ходити просто так зась. Я бачив одного такого, впійманого з лопатою, свердлом та сокирою, — довбав дуби та осокори, копав луговину, шукав чужі гроші й був спійманий на тому вчинку та тяжко покараний киями. Так само суворо карають тут зрадників або тих, хто вступає в таємні перемови поза Січчю, всі перетрактації з іноземними державами провадяться тільки на великому крузі. Запорожці поклялися не вести таємних зносин за спиною Москви, і в Москві їм пообіцяли не вести без них ніяких перемов таємних з татарами, турками та поляками, й коли торік посольство малоросійського приказу, яке правувало в Крим, не одкрилося з своїми намірами, його пустили під лід. Те саме чинили й зі своїми, хто вів таємні домови з турками або татарами.
Їздив я на дніпрові пороги, вони приголомшили мене своєю величчю, своїм вічним гомоном і оселилися в моїх грудях навічно, без них, мабуть, наша земля втратила б крихту величі і тієї високості, якою нагородив її Бог. На той час в тамтешній паланці помер значний козак Сова, він заповів, щоб поховали його на старому козацькому цвинтарі; й доправляли його домовину велетенським дубом; пливли ми півдня й ніч, козаки сиділи мовчазні, а посередині стояла домовина, на вікові якої було намальовано, як рубається козак Сова з басурманами. Човен плинув легко й швидко, а здавалося, що то біжать ліси та горби, біжать і зникають у нас за плечима. Я тихо читав канон, читав псальми і молився. Молоді чубаті козаки понесли на крутих плечах домовину до церкви, там ще раз відспівали старого козака, й велетенські, як гори, воли димани повезли Сову на дніпровські кручі, на старий цвинтар, з якого видно й Дніпро, і плавні, і весь Великий Луг. На поминальні гроші козаки справили вечерю, й ніхто не плакав, а тільки співали сумовитих та печальних, як осіння ніч, пісень. Знаю я різнії мови, знаю грецьку, й латинську, і московську, і трохи польську та німецьку, але таких печальних пісень, либонь, немає ніде. Й таких широких, таких голубливих, та мрійливих, і легких, як ластівчине крило. Пісня тримає Січ і народ мій і триматиме, поки й світу сього.
