Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
Згадалися її слова: «Я простудіювала багато літератури». Якраз! Вона все про самогубства дізналася від свого лікаря. Я звернув також увагу, що в нього в книжковій шафі повно японців.
— Так, я давав їй читати, коли вона в мене лежала. Просто я не мав нічого іншого, що б міг їй запропонувати… Від них вона очевидно почерпнула й ідею «сіндзю». Але попри те вона конче хоче виглядати не менш привабливо, як і за життя. У неї надто сильна манія самогубства. Настільки сильна, що ледве чи від неї відмовиться. Однак мені дуже хотілося б відвернути її від цього наміру, якось перешкодити. Я віруюча людина і вважаю, що має діятися воля Божа. Ви мене розумієте?.. Я дам їй снодійне, але пообіцяйте мені, що не відмовитеся від того сценарію, який вона уклала. Підете з нею на той острів, вип’єте пігулки. Але перед тим ви приймете іншу пігулку, яка нейтралізує снодійне. Коли вона засне, зателефонуєте мені і ми її заберемо. Іншого способу переламати її спробу самогубства і покласти до лікарні я не знаю. Хоча, як по правді, то таких, як вона, кладуть до психіатричної лічниці.
— Але ви ж цього не зробите?
— Ні, я їй занадто симпатизую.
— Я не знаю, чи зможу те все зробити… і не видати себе…
— Мусите. Якщо я їй рішуче відмовлю і не дам «отрути», вона все одно щось роздобуде. Але якщо ви покинете її зараз… Я не можу врятувати її тіло, але хочу врятувати душу. Якщо Мар’яна вам не байдужа, то поможіть мені.
— Як будуть виглядати ті пігулки?
Ростислав вийняв з шафи прозорий флакон із пігулками голубого кольору і покалатав ними.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
«Земляна оса аммофіла полює на гусінь з однією метою: затягнути її до своєї нірки і відкласти в гусеницю яєчко. Але перед тим вона мусить її паралізувати. Тіло гусениці складається з дванадцяти кілець і голови. Центральна нервова система складається з черевного ланцюжка з нервовими вузлами в кожному кільці; в голові міститься великий головний вузол, який можна порівняти з мозком. Замість одного чи трьох нервових осередків гусениця має дванадцять. І всі вони віддалені один від одного. Кожен вузол керує рухами свого кільця, і пошкодження сусіднього кільця відобразяться на його діяльності дуже скоро. Якщо одне кільце гусениці втратить чутливість і здатність рухатися, то інші кільця, які залишаться незачепленими, іще довго будуть зберігати рухливість. Очевидно, двома-трьома заштриками гусеницю не паралізуєш.
На початку моїх дослідів мені здалось, що жало оси спрямовувалось усього один раз: на п’яте або на шосте кільце жертви. Таким чином, аби гусеницю знерухомити, аммофіла робила один заштрик у центральну точку, звідки викликане отрутою заціпеніння може поширитись і на решту кілець.
Аммофіла хапає щелепами гусеницю за загривок. Конвульсивно скручуючись і розкручуючись, гусениця намагається відбитися. Проте це осу не відлякує. Вона тримається збоку, щоб уберегтися від штурханців, і коле гусеницю жалом. Воно потрапляє в місце з’єднання першого грудного кільця з головою. Пронизавши, жало залишається деякий час в рані. Мабуть, це важливий удар, який мусить підкорити гусеницю.
Далі оса хапає гусеницю за шкіру на спині, трохи далі від голови, і коле жалом друге кільце. Після цього вона поступово пересувається по гусениці, хапаючи її щелепами чимраз далі й далі від голови. І щоразу вона занурює жало в наступне кільце. Вона проробляє це так спокійно й акуратно, мовби знімає мірку зі своєї здобичі. Всього дев'ять заштриків. Операція протікає гладко: після першого заштрику гусениця майже не борониться.
Робота хірурга завершена. Після цього оса затягує паралізовану, але живу жертву до своєї нори і відкладає в ній яйце, з якого вилупиться личинка, а гусениця їй служитиме і лігвом, і харчами».
Жан-Анрі Фабр, «Життя комах»
Восьме серпня нічим не відрізнялося від інших днів літа. Вранці я вийшов на балкон і уважно подивився в небо, але не помітив там нічого схожого на «вікно», яке, за словами Мар’яни, мало відчинитися для нас. Вона приїхала до мене ополудні, і я помітив її дещо скутий настрій, і хоч як вона намагалася приховати свої нерви, це їй погано вдавалося. Вона не могла довше ніж на дві-три секунди втримати усмішку, але справно засвічувала її, як тільки мій погляд падав у її бік. Рухи її були нескоординовані: вона не знала, що робити зі своїми руками, то заплітаючи їх на грудях, то розплітаючи, то закладаючи за спину, не могла дати ради ногам, коли сідала. Перше, що вона запитала — чи я готовий, я кивнув, тоді вона поцікавилася, чи я не обдурю її, чи готовий іти до кінця, я сказав, що вже все вирішив для себе і відступати не збираюся, однак вона дивилася на мене з підозрою: мабуть, я мало скидався на людину, що зібралася померти. Трагічний актор з мене, вочевидь, нездалий.
— Я хочу випити, — сказала вона.
— На таку святкову подію, як наша смерть, я придбав мартіні, шампан і грузинське вино.
— Для тебе це свято? — здивувалася Мар’яна.
— Якщо день народження свято, то день смерті й поготів.
— У тебе й справді святковий настрій, — промовила вона з сарказмом. — Таке враження, що смерть для тебе забава.
— Прогулянка. Цитую твої слова. Коли я собі це повністю усвідомив, я заспокоївся і перестав нервуватися.
Вона все ще дивилася на мене з деякою недовірою, врешті поцікавилася, чи написав я поему про самогубство.
— Ні. Я вирішив бути банальним. Я написав звичайного примітивного передсмертного листа.
— Чи можу я на нього глянути?
— Взагалі він призначений для читання після моєї смерті. Але, враховуючи той сумний факт, що ти не зможеш з ним ознайомитися, я дозволю тобі його прочитати.
Я простягнув їй картку паперу, яку набазґрав нині вранці. «Дорогі друзі! — писалося там. — Хочу вам сповістити, що я вирішив з усіма вами попрощатися і піти у засвіти, не чекаючи, коли настане той день, який мені призначено. Я сам собі вирішив вибрати цей день. Це велика перевага людини, що вона може сама собі встановити день смерті. Цим вона стає могутнішою за Бога, який є вічним.
Я йду не тому, що мені зле, не тому, що мені щось не вдалося, не тому, що я в депресії. Я йду тому, що я на вершині щастя. Я там, де рідко кому судилося побувати. Я досяг усього, чого прагнув, я мав усе, що хотів, я взяв від життя стільки, що декому вистачило б на кілька життів.
Я не йду від вас сам. Товариство мені складає прекрасна панна, панна моїх снів, та, про яку я мріяв усе життя, ми йдемо разом. Коли хтось із вас забажає колись провідати нас, то знайте — наш дім за третьою зорею».
У Мар’яни тремтіли пальчики, коли вона читала цього шедевра епістолярії. Я простягнув їй ручку:
— Напиши кілька слів від себе. Що, мовляв, і ти чиниш це добровільно. А то хтозна, чи не подумають, що я тебе змусив.
— Ніхто так не подумає, — буркнула вона і ручки не взяла. — Нічого я не хочу писати. І так ясно, що ми це зробили добровільно…
— Може, тобі і ясно, але знайдуться люди, які у всьому звинуватять мене, що я тебе намовив, а то й змусив або просто отруїв без твого відома, щоб ти вже нікому не дісталася. Такі випадки були. Тому я й прошу тебе написати кілька слів.
— Той, хто так подумає, — дебіл. Нічого писати для дебілів я не буду.
Ну, що ж, я мав рацію. Я не помилився, що вона вирішила мною прикритися.
Я налив їй мартіні, і після другого келиха її настрій покращився, принаймні вона трохи розслабилася і зручно вмостилася на канапі, хвильку посиділа в замріяному стані і попросила, щоб я напустив ванну. Купалася вона довго, щось наспівуючи, а я цмулив сухе вино, змішане з мартіні, й відчував, як у мені закипає образа, я ледве стримував себе, щоб не висловити все, що передумав за ці кілька днів, коли дізнався про справжню причину її суїцидального комплексу. Проте я мусив зважити на прохання Ростислава і, зрештою, я жалів її, я не міг собі уявити, що це чудове тіло за лічені тижні буде гнити в землі. Я злився на неї, що вона не призналася мені в усьому, бо тоді б я був із нею до останку, як у класичних мелодрамах, я б скрасив її останні дні, і це теж коштувало б оспівування, і це теж стало б історією вічності. І тут-таки спадала мені інша думка: чи певен ти, що тоді б вона вибрала тебе? Ні, вона мене вибрала не для того, щоб я зі сльозами на очах відпровадив її у небуття, а для того, щоб забрати мене з собою, як потопельниця, що затягує на дно ріки пливака, який припав їй до серця.
