Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

Олесів номер виявився вільним:

— Альо!

— Тільки не кажи, що ти сьогодні зайнятий. Бо я хочу напитися.

— Щось сталося?

— Все сталося. І притому одночасно.

— Я теж хочу.

— У тебе теж одночасно?

Він зітхнув.

Зрозуміло. Наш поет знову закохався у якусь романтичну істоту. Добре мати таку натуру — знаходиш високі почуття там, де перебуваєш у теперішній момент. У лісі боготвориш мавку, в місті — водія тролейбуса, а у помічниках депутата — офісних дєвачок та повій.

— Тоді за півгодинки у Еріка?

— Тільки не в Еріка, — дещо істерично відрізав поет. — Я ненавиджу Еріка.

— А де? — уточнив я.

— Не знаю, — його голос тремтів. — Я не можу бачити ресторанів. І офіціанток.

Ага, значить це була офіціантка. Можливо, та, що на її ім’я ми закладалися? Але напитися треба було обов’язково, а оскільки офіціантки — невід’ємна частина закладів громадського харчування, я несподівано прийняв рішення:

— Тоді, може, у парку Слави?

— Годиться, — сказав Олесь.

Дніпровські схили — це не просто високий берег великої річки. І, не дай Боже, не скажіть на них «парк» чи «зона відпочинку». Дніпровські схили — справжнє серце Києва. Справжніше за Хрещатик, бо правдивий Хрещатик підірвали червоноармійці 41-го. Справжніше за Золоті ворота, бо це лише радянська бутафорія. Справжніше за Софію і Лавру, навіть за фундамент Десятинної церкви. Це — єдине, що залишилося у місті з часів первісних. Тут ходили Аскольд із Діром, Рюрик із Трувором, і Кий пиячив з дружиною, і Володимир, тоді ще не святий, спускався до води, як звичайний смертний. Мазепа, Сковорода, Шевченко — власне вся збірна, що вмістилася на гривневих купюрах, — бачила перед собою цю саму картину: вигин Дніпра, низький лівий берег, небо й сонце, які непідвладні змінам. Місто за спиною мінялося, горіло й будувалося, вимирало і розцвітало, а тут все лишалося тим самим — хіба кількість кісток глибоко в землі постійно збільшувалася.

Наступ на Дніпро так чи інакше вели усі окупанти мого міста — Київська фортеця, Лавра, Видубичі, неоновий Володимир позначили невиліковні виразки на зеленому тілі пагорбів. Не змогли залишитися осторонь і комуністи, поставивши над вічною річкою дебелу гранітну палицю і організувавши навколо парк Слави. Але вінцем наруги все-таки стала стометрова Баба з мечем. Брешуть, що навіть Брежнєв не погоджувався на її встановлення, аж поки підлабузник-скульптор надав потворі рис коханої дружини генсека. Особисто я не вірю в цю версію — чотиристатонна споруда насправді є настільки асексуальною, що важко уявити чоловіка, який би погодився позичити для неї обличчя своєї жінки. Хіба що остаточно її зненавидів.

І все-таки попри всі атаки Дніпровські схили залишаються єдиним справжнім, не бутафорським Києвом, місцем сили для кожного киянина, місцем, де можна торкнутися століть. Тому пляшка, випита тут, над Дніпром, стає кориснішою втричі, а поцілунок смакує як ніде і здатен по-справжньому пробрати зашкарубле чоловіче серце.

Сьогодні я цілуватися не збирався. Старий хитрий математик Ґедель надійно приховав ліки від своєї геніальної теореми. Але й ми не пальцем роблені — чоловічий організм сам знаходить вихід, коли суперечності нашого життя вкотре об’єктивно та невідворотно заганяють тебе у глухий кут. Гастрономи в центрі працюють до самісінької ночі, і там можна купити цілком пристойний кримський коньяк. Пляшку. А краще — дві. Можна навіть взяти пластикові скляночки, але я їх ненавиджу через присмак синтетики на губах — куди краще цмулити просто з горла, не засмічуючи світ пластмасою. Так, іще плитку чорного шоколаду на закуску. Це все.

Певно, смішно виглядає бізнесмен у дорогому світлому костюмі, який іде вулицею з двома пляшками коньяку та шоколадкою у руці. Але мені зараз було начхати на це.

Олесь вже чекав у парку під пам’ятником. Його постать здавалася зовсім мізерною на тлі гігантського чорного стовпа — багнету чи то колони, що символізував героїчну перемогу совєцького народу.

— Здоров, козаче! — я переклав до кишені одну з пляшок, щоб звільнити руку для привітання.

— Драстуйте.

— Згадаємо юність? — показав я у бік бетонного парапету, що оточував пам’ятник.

— Ой, а можна ми сядемо так, щоб не бачити цього фалоса? У мене алергія на секс.

Я посміхнувся:

— А хіба ти не знаєш, що фалос завжди означав перемогу? Історія перемог — це історія фалосів.

Олесь зміряв оком монумент і перевів погляд у бік Лаври.

— Ну а бабу тоді навіщо поставили? Що вона означає?

— Блін, хто з нас поет? — обурився я. — До пари. Де є фалос, має бути баба. Не простоювати ж дарма. Баби — це невідворотне.

— Я зараз блювону, — несподівано відказав Олесь і пішов доріжкою у напрямку урочища.

Наскільки реальною була ця погроза, сказати важко. Судячи з рухів та голосу, хлопець ще не набрався до такого ступеня, щоб блювати. Швидше за все, був озвучений своєрідний поетичний образ, тому я почимчикував слідом, видивляючись затишне місце. Ми пройшли ближче до лаврського паркану і врешті попри мої світлі, а значить вразливі до вуличного бруду штани примостилися просто на сумнівній парковій лаві боком до монументальної пропаганди і обличчям до Дніпра. Втім, так само роблять усі кияни, коли причащаються на схилах пивом та вином.

Я мовчки відкрив пляшку і заховав до кишені корок та упаковку від шоколаду. Смітника поруч не було, а кидати під ноги не дозволяла специфічна київська гордість.

Так само мовчки ковтнув не аж як витриманий, але принаймні гарантовано виноградний спирт і передав пляшку Олесеві. Він прийняв, не відповівши жодним словом, і теж приклався до горлечка. Знов-таки жестом я запропонував йому вкусити від шоколадної плитки — як у дитинстві. Тоді шоколад уперто відмовлявся ламатися на розкреслені квадратики, і ми кусали його по черзі, залишаючи на темній плитці чомусь майже білі сліди зубів.

— Ніколи не одружуйся, — видав я першу, розминочну сентенцію, коли пляшка закінчила друге коло. — Погана жінка зробить нещасним тебе, а хорошій ти сам зруйнуєш життя.

— Серйозно? — невесело підняв брови поет.

— Абсолютно. Жінки і чоловіки — контрастні речовини. їхній контакт між собою викликає екзотермічну реакцію і є нищівним для обох організмів.

— А що таке екзотермічна реакція?

Він був поетом, а не хіміком, і я упустив цей прикрий факт.

— Екзотермічна реакція — це реакція з великим виділеннями тепла, поту та інших біологічних речовин, властивих молодим сексуально спроможним організмам. Але нагадую — при тривалому контакті чоловік та жінка поступово анігілюють одне одного.

Не знаю, як інші чоловіки, але я не знаю більш ефективних ліків від життєвих загострень, ніж етиловий спирт концентрацією біля сорока відсотків за об’ємом. І навіть Пашин негативний приклад не переконає мене у зворотному. Бо ж передозування перетворює на отруту будь-які медикаменти у той час, коли вивірена кількість отрути лікує навіть від онкології. Часте вживання викликає залежність і від, наприклад, кави, тоді як своєчасне вливання алкоголю лікує від похмілля, і не тільки.

— Знаєш, інколи мені здається, що я — деміург. Якщо розмовляю з дружиною — можу передбачити розмову від початку до кінця. Як у театрі. А коли Паша починає гуляти — навіть кожну дію спрогнозую. Кожну репліку з залу.

При цих словах Олесь чомусь опустив очі, але я не став себе напружувати здогадками про причини цього.

— І врешті я втомився передбачати. Давай вип’ємо за позбавлення від цієї звички. Ну їх на фіг, ці передбачення!

Я випив, і хлопець простягнув руку за пляшкою.

— Будьмо! — сказав я. — Не знаю, як ти, а я налаштований сьогодні сильно напитися.

— Я теж, — пробубонів поет.

— Е, ні, — заперечив я. — Я маю право напитися. Я — майже двадцять років одружений. А ти одружений?

Він заперечливо помотав головою.

— Отож. Так поясни мені, яке право ти, парубок, маєш напиватися?

— Бо інакше я застрелюся, — відповів Олесь.

— Тоді законно, — я знову приклався до горлечка, відзначивши, що переходжу за половину пляшки. Гарна динаміка. В голові поступово утворювалася приємна порожнеча.