Дотик - Маккалоу Колін (читать полностью бесплатно хорошие книги .TXT) 📗
— А Александр йому пише? — здивовано спитала Елеонора.
— Значно частіше, ніж я, — відповіла Рубі. — Він — Александр Кінрос, власник найпродуктивнішої золотої копальні у світі, тому його репутація як дописувача є бездоганною. Не знаю чому, але йому дуже сподобався мій маленький котик, коли вони вперше зустрілися в Гілл-Енді.
— Продовжуй, — попросила Елізабет.
— «Моє життя у школі є легким завдяки золоту. Я можу без остраху та заздрощів дивитися в очі своїх співучнів, бо я так само, як і вони, можу дозволити собі дорогий костюм або придбати квиток до опери в Лондоні, куди нас інколи водять наші наставники. Мамо, я дуже хотів би мати твоє фото, особливо зараз, коли на тобі стільки коштовностей, що ти скидаєшся на російську царицю. А ще — фотографію тата, будь ласка».
— Сподіваюсь, що ти виконаєш його прохання, — мовила Елізабет.
— Так, неодмінно. Сунь почувається дещо нервово від думки, що йому доведеться позувати ще одному мандрівному фотографові у своєму найкращому вбранні.
— Давай повернемося до листа, Рубі. Як же ж гарно пише твій хлопець!
— «Мої успіхи в математиці такі великі, що я вже отримую консультації разом з хлопцями, які готуються до навчання в Кембриджі. Містер Метьюз каже, що в мене ньютонівський всеохопний хист до математики, але я підозрюю, що таким чином він просто хоче мене спонукати до кар’єри викладача. Але мені не надто хочеться рухатися в тому напрямку. Інженерна справа є набагато цікавішою. Я хочу будувати речі з металу… Моїми найліпшими друзями залишаються Алі та Хусейн, сини шаха Насреддіна з Персії. Життя там дуже небезпечне та сповнене несподіванок: якісь люди постійно намагаються убити шаха, але він не збирається помирати саме в такий спосіб і тому має сильну охорону. Не кажучи вже про те, що невдах убивць страчують привселюдно, бо це слугує запобіжником, пояснюють мені Алі та Хусейн». — Рубі поклала листа. — Оце і все, що тут може бути тобі цікавого, Елізабет. Решта — це чисто материнське чтиво, і коли я читаю його, то не можу стримати сліз. — Вона вмить причепурилася і поправила зачіску. — Як ти гадаєш — я зможу видати себе за російську царицю, га? Особливо у тому новому платті від Соваж. Та з усіма моїми діамантами та рубінами.
— Я дам тобі поносити оту кумедну брильянтову тіару, яку мені щойно придбав Александр. Лишень вдумайся, Рубі! Тіара! Де ж я її носитиму, га?
— Ти її надягнеш тоді, коли до колоній приїде якийсь королівський принц, — діловито зазначила Рубі. — А Александра запросять з усіма іншими великими цабе поцілувати того принца в сраку.
— Де ти набралася таких, з дозволу сказати, метафоричних виразів?
— Під парканом, моя люба Елізабет, під парканом. Бо саме там я зростала.
Жорстокі тортури відновилися через півроку після народження Елеонори, і Елізабет навіть не намагалася вдати, що їй це доставляє хоч якесь задоволення. Найбільше її бісило те, що Александр знову став приходити до неї в ліжко, прекрасно знаючи, що це їй не подобається. І він наполягав на виконанні подружнього обов’язку, хоч якою б позбавленою кохання та задоволення справою не було це заняття. Інстинктивно відчуваючи, що Александр оскаженіє, якщо дізнається, що вона обговорює їхні стосунки з його коханкою, Елізабет вирішила поговорити з ним самим.
— Ти кажеш, що я холодна, що немає для тебе задоволення в «акті», бо немає в ньому задоволення для мене. Однак ти досі приходиш до мого ліжка і вивергаєш своє… е-е-е… сім’я. Як ти так можеш, Александре?
Він розсміявся і знизав плечима.
— Так уже влаштовані чоловіки, моя люба. Якщо перед чоловіком з’являється оголене жіноче тіло, він неодмінно на нього зреагує.
— А що як оголене жіноче тіло виявиться відштовхуюче огидним?
— Я не знаю, що на це відповісти, Елізабет. Досі мені не траплялося жодного відштовхуюче огидного жіночого тіла. Мабуть тому, що я таких не шукав, вони мені й не траплялися.
— Тебе ніколи не переговориш!
— А навіщо тоді намагатися?
— Тому що ти такий самовдоволений!
— Насправді це не так. Я лише здаюся тобі таким через ті стосунки, які між нами склалися. Ти кинула рукавичку — і я її підібрав, Елізабет. Не я хотів між нами війни. Усе, що я хотів, — це люблячої дружини. Я не ображав тебе і ніколи не ображу. Але мені потрібні діти — нащадки.
— За скільки мій батько продав мене тобі?
— П’ять тисяч фунтів плюс те, що лишилося від тієї тисячі, яку я прислав на твій переїзд.
— У нього лишилося тоді дев’ятсот двадцять фунтів.
Він нахилився і поцілував її в лоб.
— Бідолашна Елізабет! Тобі не поталанило з чоловіками — ні з батьком, ні зі старим йолопом Маррі, ні зі мною. — Він сів у ліжку і схрестив ноги, як турецький паша. — А кого б ти обрала своїм чоловіком, якби мала можливість вибрати?
— Нікого, — пробурмотіла вона. — Зовсім нікого. Я краще була б Теодорою Дженкінс, аніж Рубі.
— Так, звучить переконливо. Ти була б старою дівою. — Він простягнув руку. — Що ж, Елізабет, визнаймо, що те, чим займаємося ми в ліжку, не дає задоволення ні мені, ні тобі, і спробуймо вживатися тоді, коли ми не в ліжку. Я не заборонив тобі водити дружбу з Рубі, я взагалі ні з ким не забороняю тобі водитися. Хоча повз мою увагу не проминув той факт, що відтоді, як у місті з’явилася пресвітеріанська церква зі священиком, ти і досі жодного разу не побувала на службі. Чому, дозволь спитати?
— Твоє безбожництво, як його називає місіс Самерс, перекинулося й на мене, — відповіла вона, неначе не помічаючи простягненої руки. — Якщо чесно, то я більше не хочу ходити до церкви. А який сенс? Ти й Елеонору виховаєш у пресвітеріанському дусі? Чи в якому?
— Звісно, що ні. Якщо в ній проявиться релігійна жилка, то вона сама знайде дорогу до Бога. Якщо ж вона вдасться в мене, то цього не станеться ніколи. Але я не буду навмисне піддавати її забобонам, лицемірству та обмеженості тієї чи іншої релігії. Я помітив, що відтоді, як у нас народилася донька, ти взяла за звичку читати сіднейські газети, тож ти, напевне, вже встигла помітити, наскільки сильно роз’їденою релігійними чварами є не лише наш штат, а й уся Австралія. Так, може, я і безбожник, але я, принаймні, стою вище за всі ці чвари. І хочу, щоб такою була й Елеонора. Я найму для неї вчителів з філософії, а не з теології. На такому фундаменті вона потім сама зможе вибрати те, що їй найбільше підходить.
— Я згодна, — мовила Елізабет.
— Невже?
— Авжеж. Я вже достатньо подорослішала, щоб зрозуміти, що широкі знання набагато більше сприяють свободі, аніж вузька обмеженість. Я хочу, щоб моя донька була вільною від тих забобонів та упередженості, які заважали мені жити. Я хочу, щоб вона стала непересічною людиною і сама до всього додумалася. Щоб вона була здатною говорити з тобою про геологію та механіку, про поезію — з поетами та письменниками, про історію — зі справжніми істориками, а також про географію — з тими, хто багато подорожував.
Александр радісно розсміявся і пригорнув її до себе.
— Елізабет, Елізабет! Як добре, що я дожив до того дня, коли нарешті почув від тебе оце!
Але недовгими були обійми; Елізабет вивільнилася, повернулася на другий бік і вдала, що спить.
Швидкий розвиток Елеонори підтвердив небезпідставність батьківських сподівань на те, що дитина буде розумнішою за своїх однолітків. У дев’ять місяців дівчинка почала розбірливо розмовляти, і це буквально заворожило її батька, який став час від часу ненадовго навідуватися до дитячої кімнати протягом дня, коли Елеонора не спала. Вона просто обожнювала його, і це було видно з того, як мала тягнула до Александра рученята в ту ж мить, коли він входив до кімнати, обіймала його, коли він брав її на руки, і щось радісно белькотіла. Найбільш вражаючою рисою були її очі — широко розставлені, великі і сині-сині, як волошки; вона подовгу і уважно розглядала татка, уся така радісна через його прихід. «Невдовзі, — подумав він, — їй захочеться мати кошенятко чи цуценятко; я не допущу, щоб моя дитина зростала без домашньої тваринки, як я. Через смерть улюблених істот вона мусить зрозуміти, що смерть — це частина життя, і це буде набагато краще, аніж дізнатися про смерть через втрату когось із батьків».
