Собор - Гончар Олександр Терентійович (читаем книги бесплатно .txt) 📗
- Не будьте ж мовчуном. Розкажіть, що там нового в нас: хто на гастролі прибув? Що танцюють?
Так наче закинуто її кудись у дику пустелю. І все сідає так, щоб ноги йому показати та вигідно виставити бюст.
Баглай не дуже з нею церемониться:
- Можна подумати, що ви десь на арктичній крижині, Талко, або в джунглях Калімантана. Не ускладнюйте ситуацію. Кілька годин доброї тряски в грузовику - і вже ви на проспекті під вечірнім неоном… Хоча й тут, у степах, я не бачу нічого страшного. Жити можна!
- Це вам так здається, бо ви тимчасово! А як мені… Все життя слухати оті нескінченні: «Здрастуйте!» Скільки йдеш по вулиці, тільки й чуєш: «Здрастуйте» та «Здрастуйте». В школу прийдеш, і там шум-гамір, діти не слухаються, з директором непорозуміння.
- Жаль, що не я ваш директор.
- Ви були б зі мною ласкавіші?
- Так. Замість нескінченних «здрастуйте», один раз сказав би: «Прощайте…»
- Нечема ви.
Скрушно, як у забутті, ламали соломинку пальці її з червоними нігтиками з напівоблізлим лаком.
- Талко, пробачте цей невдалий жарт. Я вас не хотів образити.
- Комусь, може, було б і легко тут, а я ж у місті виросла. Як не як - перед вами людина цивілізована.
«В тебе цивілізація, голубко, на кінчиках нігтів… Та й та облазить», - подумав Баглай. Одначе не хотів більше псувати їй настрій, сказав:
- Все залежить від вас. Ну та ще від сонця.
- Чому від сонця?
- А хіба невідомо вам, що самопочуття людини, навіть настрій її, залежить від вибухів на сонці?
- Я цього не знала. А кохання, як, по-вашому… воно теж пов'язане з сонцем?
- Безсумнівно. З усіх почуттів це - найсонячніше, запевняю вас!…
- Ні, я серйозно, а ви смієтесь…
Технократ, прочунявшись, з соломою в чубі, мимрив щось про те, які його «дрімки напали» (вислів однієї з токових молодиць), і після цього стали вони з'ясовувати з Талкою, як перекласти ці «дрімки» англійською мовою.
Баглай, розкинувшись на соломі, заплющив очі. «Оленця… Єльця… Єлена… Яке чудове ім'я! Ахейці за Єлену воювали з Троєю десять років… А я за тебе ладен воювати все життя!»
І під заплющеністю очей був із ним Єльчин образ. Як солодко було викликати її в уяві, бачити усмішку її, трепет вуст, чути голос грудний, ласкавий… То посміхнеться, то раптом тінню набіжить на неї незрозуміла засмута… Чого ти невесела? Як тобі зараз там ведеться на нашій Зачіплянці? Білими кіньми, колісницею золотою хотів би промчати тебе над степами, щоб тільки засмуту твою розвіяти… Вже бачив той день, коли, налитий любов'ю, без церемоній, без загсів приведе Єльку на старе баглаївське подвір’я. «Мамо, - гукне в садок, - можна вас на хвилинку?» - «Знов на хвилинку?» - усміхнеться мати, виходячи до них назустріч, витираючи руки об фартух. Син вкаже їй на Єльку зашарілу: «Мамо, оця дівчина буде в нас жити». -«Хто ж вона, така чорнобривка?» - «Вам - невістка, мені - дружина!» Мати обдивиться уважно: «Як полюбилися, то й живіть. Колись і мене так батько твій із Кодаків привів, та й у злагоді стільки літ прожили. Одначе, дівчино, ти цим Баглаям не дуже потурай… Цей ось добрий, добрий а тоді як утне що-небудь - тільки дивись… Ну що ж, гарну привів невісточку, сину, де ж ти її взяв? Мабуть, відбив у когось?» - «Мамо! Колись за женщину точилися війни. То було достойно. А зараз - за що воюють! Буває - за речі, варті презирства… Мені до душі звичай еллінів. Оце вона, мамо, моя Єлена Прекрасна! Оце та, що зробила вашого сина щасливим… Ніхто інший не міг би дати йому вищої радості, ніж вона. Ніхто, ніяка - з усіх жінок на землі!…»
Одного не знав Баглай: після того як попрощались вони коло автобуса, не повернулась Єлька більше на Зачіплянку. І Ягорові розшуки нічого не дали. Впав у зажуру старий, недобрі думки закрадалися в голову. В дівчат, кимось покривджених, не раз бувало: з мосту - та в воду… Тільки б не це. А від таких затятих та баламутних всього можна ждати - на Дніпрі високі мости…
Глава XX
Аж не віриться Іванові Баглаєві, що лише кілька днів тому лайнер проносив його над найвищими горами планети, сяяли снігові вершини та кряжі сліпучі без кінця, темніли внизу провалля-безодні, лайнер ішов на тих висотах, де в надпланетному супокої одвіку панує тільки сліпучий океан сяйва, океан піднебесної білої вічності.
І от знову під ногами тверді бакаї рідного призаводдя, зустрічають тебе акації, обважнілі під сажею та пилюкою, виникає назустріч чавунний Титан із своїм чавунним світильником у випростаній руці. З сяючих висот повертаєшся в усталену звичність, у грякоти та грюкоти цехів. Побував щойно в дирекції, у парткомі, з усіма перездоровкався, повідповідав на оті численні: «Ну як там?» - вдома, одне слово. Ще в Індії вирішив був, що як тільки повернеться, бере одразу Віруньку і гайда з нею на курорт, на Чорноморське узбережжя абощо. А життя вносить свої корективи. В цеху гарячка, металу не додають, директор кривиться:
- Ось трохи розчухаємось з планом, тоді візьмеш відгул…
А зараз чи не міг би він, Баглай, з понеділка й до мартена стати? Бо з людьми скрута, майстрів недобір, одне слово, дуже вчасно тебе Індія відпустила. Так що бери, Баглаю, свої рукавиці-вачаги, знову надівай з понеділка свій крислатий повстяний капелюх із синіми окулярами і - до діла… То хіба ж відмовиш? Треба виручати.
Впорався з справами, пооформлявся де слід і тепер чекає на Віруньку, - вона ще затрималася в цеху. Умовились, що ждатиме її тут, у заводському парrу, «біля Филимона». Нема вже Филимона-сталінградця, замість нього пивні автомати стоять. Пофарбовані червоно, як бензоколонки компанії «Шелл». Пішла вперед автоматизація за час Баглаєвої відсутності. Та все ж із Филимоном було веселіше. Филимона сюди робітничий контроль був поставив, чесну людину треба було підшукати на такий ковзкуватий пост. І дарма, що руку втратив на фронті, але й з однією робота, було, в нього аж кипить: сам качає, сам наливає, тому здачу дає, з тим жартом перекинеться, а на іншого оком уже накинув, чи не перебрав, чи не пора тобі, друже, закруглятись? Позаштатним дружинником вважали Филимона в штабі. Баглай щиро його шанував, бо хоч інвалід і здоров'ям не дев'ятисил який-небудь, а найзапекліiі пияки та п'янчуки перед ким смирнішали одразу. Що то, як совість в людини на місці, скільки вона сили й авторитету додає! Кому було з пиворізів скаже Филимон: «Годі», - то кухля більше не підставляй, а густо балакатимеш, то свої ж металурги ще й вийти допоможуть. І ніхто на нього не ображався, бо свій, заводський, не з тих він, що на піні заробляють.
Тепер замість віртуозної Филимонової праці «Жигулівським» заряджає роботяг автоматика. Тільки зміна кінчилась, а коло автоматів уже товпляться заводчани, точать, та присолюють, та царів лають:
- Прокляті тирани! Триста років царювали, не могли й для нас тарані насушити! Хоч димом закушуй!…
Тільки зібрався Баглай і собі жагу погамувати, як знайомий голос десь із-за спини:
- Кого я бачу! Індійський гість!
Володька Лобода, сяючи привітністю, розмахнув руки для обіймів. Чубчик мітлицею, на яблуках щік - дитячий рум'янець, ніяких слідів утоми, закирпатів ще дужче, молоде черевце з'явилось. Трясе Баглая в обіймах, все ж таки ровесник і кум, проте Баглаєві й при цьому бурхливому вияві почуттів не зовсім до речі згадується, що мати чомусь недолюблює Володьки. Здається, після того випадку… Коли вони були ще підлітками і Володька, повернувшись з Уралу, з евакуації, вперше прийшов провідати Івана, пожартував тоді: «Ну, як тут воювалось на печі з окупантами»? І крізь жарт пробилася зверхність: «Чим займався, що робив для народу?» Неприємно стало Іванові тоді. «Жорна робив», - прогув у відповідь. «Які жорна?» - «А ті, що гудуть, аж у Берліні чуть», - сказала мати ображено, і вже згодом Іван показав йому ті маленькі кам'яні жорна, горьовитий винахід окупації. Факт незначний, але мати Баглаєва й досі часом згадує ту розмову, ті жорна, варто їй розсердитись чого-небудь на Володьку. «Оце він такий тобі друг… Спробував би сам він тих жорен, тих лютих зим, коли люд крізь завірюхи з останнім своїм нажитком пробивався на села, рятуючись від голодної смерті…» Та, зрештою, це не повинно затьмарювати стосунки. Адже Володьці не відмовиш у тому, що він уміє бути компанійським, цінує приятелювання, він з такою непідробною радістю розглядає давнього свого товариша: ану-бо, чи не дуже пересох знатний наш металург на індійських харчах? І, видно, вдоволений оглядинами: не змінили й тропіки сухорлявого зачіплянського сталевара, такий же витрішкуватий, з кучмою мідного дроту на голові, з твердим, маслакуватим обличчям. Але в чомусь невловимому все ж таки не той, з'явилась якась культурна стриманість, самоповага, шляхетність, так би мовити…
