Молодий місяць - Майер Стефани Морган (электронные книги бесплатно txt) 📗

Зграя з п’яти неймовірно великих, страшних вовкулак, які проскочили повз мене на галявині Едварда…

Раптом я почала поспіхом збиратися. Я глянула на годинник – ще дуже рано, та мені було байдуже. Я повинна їхати в Ла-Пуш просто зараз. Я повинна побачити Джейкоба, щоб він переконав мене, що я ще при здоровому глузді.

Я натягнула перше-ліпше, що потрапило під руку, й побігла вниз, перескакуючи через сходинки. В коридорі я ледь не наскочила на Чарлі, намагаючись пробратися до дверей.

– Куди ти? – запитав він; здається, побачивши мене, він здивувався не менше, ніж я. – Ти знаєш, котра зараз година?

– Так. Я повинна побачити Джейкоба.

– Я думав, що всі ці події, пов’язані з Семом…

– Тепер це не має ніякого значення. Мені треба негайно поговорити з Джейкобом.

– Ще дуже рано, – Чарлі насупився, оскільки вираз мого обличчя зовсім не змінився. – Може, спочатку поснідаєш?

– Я не голодна, – слова зірвалися з моїх уст. Чарлі загородив мені вихід. Я почала міркувати, як би мені викрутитися й утекти, хоча я й знала, що згодом мені доведеться все йому пояснити. – Я скоро повернуся, гаразд?

Чарлі насупився.

– Їдь прямо до будинку Джейкоба, добре? Ніяких зупинок дорогою.

– Звісно, ніяких, навіщо мені зупинятися? – поспіхом випалила я.

– Не знаю, – визнав він. – Просто… гаразд, відбувся ще один напад – знову вовки. Все сталося дуже близько від пляжу – цього разу є свідок. Жертва була всього за кілька кроків від дороги, а тоді зникла. Через пару хвилин дружина, шукаючи чоловіка, побачила велетенського сірого вовка й покликала на допомогу.

Мій шлунок скрутило, наче я рухалася по спіралі на американських гірках.

– На чоловіка напав вовк?

– Немає ніяких слідів – тільки трохи крові, – обличчя Чарлі перекосилося від болю. – Рейнджери озброєні, і їм потрібні волонтери зі зброєю. Багато мисливців охочі взяти в цьому участь – за тушу вовка призначено винагороду. А це означає, що в лісі багато стрілятимуть, саме це мене й непокоїть, – він похитав головою. – Коли люди занадто збуджені, трапляються нещасні випадки…

– Ти також збираєшся в ліс стріляти вовків? – мій голос підвищився на три октави.

– Що ще ми можемо вдіяти?… Що з тобою? – вигукнув він, позираючи на мене. Мені стало зле; мабуть, я страшенно зблідла. – Ти ж не хвилюватимешся за мене, правда?

Я не могла відповісти. Якби він не дивився на мене, я би затиснула голову між колінами. Я зовсім забула про зниклих безвісти туристів, про криваві відбитки лап… Я не поєднала цих фактів зі своїм відкриттям.

– Послухай, люба, нехай тебе це не лякає. Просто залишайся в місті та не з’їжджай із шосе: без зупинок, гаразд?

– Гаразд, – повторила я тихо.

– Мені час іти.

Я вперше уважно глянула на Чарлі й побачила пістолет, прикріплений до пояса, та гірські черевики.

– Ти ж не збираєшся відстрілювати вовків, правда, тату?

– Я повинен допомогти, Білко. Люди зникають безвісти. Голос мій знову підвищився – майже до істеричного.

– Ні! Ні, не йди. Це надто небезпечно!

– Я мушу виконувати свої обов’язки, маленька моя. Не будь такою песимісткою – зі мною все буде гаразд, – він обернувся до дверей і притримав їх відчиненими. – Ти йдеш?

Я вагалася, мій шлунок досі бунтував. Що мені сказати, щоб зупинити його? Голова йшла обертом, і я не могла вирішити.

– Білко?

– Можливо, ще зарано, щоб їхати в Ла-Пуш, – прошепотіла я.

– Я з тобою згідний, – сказав він і вийшов на дощ, зачинивши по собі двері.

Щойно він зник із поля зору, я впала на підлогу й затиснула голову між колінами.

Може, мені варто наздогнати Чарлі? Та що я йому скажу?

А Джейкоб? Джейкоб був моїм найкращим другом; треба його застерегти. Якщо він і справді – я мимоволі напружилася й змусила себе вимовити це слово волос – вовкулака (я знала, що це правда, я це відчувала), тоді люди стрілятимуть у нього! Я повинна попередити його та його друзів, що люди стрілятимуть у них, якщо вони розгулюватимуть у подобі велетенських вовків. Я повинна їх зупинити.

Вони мусять припинити! Зараз Чарлі в лісі. Цікаво, чи послухаються вовкулаки мене?… Дотепер зникали тільки чужинці. Може, це щось означає – чи це просто випадковість?

Я вірила в те, що принаймні Джейкобу не байдуже.

Так чи інак, я повинна його попередити.

Чи… не повинна?

Джейкоб мій найкращий друг – але ж він і справді чудовисько? Справжнє? Зловісне? Чи мушу я попередити його, якщо він та його друзі… вбивці? Якщо вони холоднокровно вбивали безневинних туристів? Якби вони були справжніми чудовиськами з фільму жахів, то чи було б правильним захищати їх?

Я неминуче порівнювала Джейкоба та його друзів із Калленами. Я обхопила себе руками, намагаючись побороти біль, коли думала про них.

Я не знала нічого про вовкулак. Очікувала чогось схожого на кінофільми – величезних волохатих істот-напівлюдей чи щось у цьому роді – якщо я взагалі чогось очікувала. Я навіть не знала, що змушує їх полювати, – голод, спрага чи просто бажання вбивати. Було важко судити їх, не знаючи геть нічого.

Та ніщо не могло бути гіршим за те, що терпіли Каллени, аби бути добрими вампірами. Я подумала про Есме – на очах виступили сльози, коли я уявила її гарне лагідне обличчя, – й про те, як по-материнському та любляче вона затискала носа й присоромлено втікала, коли в мене текла кров. Що могло бути важчим за це? Я подумала про Карлайла – століття у століття він намагався привчити себе ігнорувати запах крові, щоб мати можливість рятувати людські життя як лікар. Ніщо не могло бути важчим, ніж це.

Вовкулаки обрали інший шлях. То як тепер вчинити мені?

Розділ 13

Вбивця

Хто завгодно, тільки не Джейкоб, – хитала я головою, прямуючи зусібіч оточеною лісом дорогою в Ла-Пуш.

Я досі не була впевнена, чи правильно чиню, але все-таки знайшла компроміс зі своєю совістю.

Я не могла проігнорувати те, що робив Джейкоб та його друзі, чи радше його зграя. Тепер я зрозуміла, щo він мав на увазі минулої ночі – коли казав, що, може, я не захочу знову його бачити; я б могла подзвонити йому, як він і просив, та це було б підло з мого боку. Я заборгувала йому відверту розмову наодинці. Я б сказала йому просто в очі, що не можу спокійно дивитися на те, що відбувається довкола. Не можу товаришувати з убивцею й заплющуватися на те, що вбивства тривають… Тоді я була б нічим не кращою за чудовиськ.

Але я також не могла його не попередити. Я повинна зробити все, що мені до снаги, аби захистити його.

Міцно зціпивши зуби, я зупинилася біля будинку Блеків. Досить із мене того, що мій друг виявився вовкулакою. Невже він обов’язково повинен бути ще й чудовиськом?

Будинок був дуже темний, у вікнах не горіло світло, та мене не хвилювало, що, можливо, я збуджу весь дім. Я почала злісно калатати кулаком у двері; цей звук віддався в стінах.

– Заходьте, – відповів Біллі через хвилину, й у вікні спалахнуло світло.

Я покрутила ручку, двері були відчинені. Біллі спирався на лутку дверей, що вели до маленької кухні, накинувши на плечі банний халат. Він іще не встиг сісти в свій інвалідний візок. Коли він побачив, хто прийшов, його очі здивовано округлилися, а тоді набрали незворушного виразу.

– Що ж, доброго ранку, Белло. Що ти робиш тут у таку рань?

– Добридень, Біллі. Мені треба поговорити з Джейком – де він?

– Гм… Я й не знаю, – збрехав він, навіть не почервонівши.

– Знаєте, що робить Чарлі сьогодні вранці? – запитала я, втомившись від його спроб ввести мене в оману.

– А я повинен це знати?

– Він і ще половина чоловіків нашого містечка зараз у лісі, вони озброєні й полюють на гігантських вовків.

На якусь мить в очах Біллі щось блиснуло, але він одразу ж узяв себе в руки.

– Я б хотіла поговорити про це з Джейком, якщо ви не заперечуєте, – провадила я.

Біллі прикусив товсту нижню губу й подумав якусь мить.