Диво - Загребельный Павел Архипович (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
Але щоб отакий дивний і сумний фінал, безглуздо-трагічний фінал?
I no мудрому чорт катається. Стара, на жаль, вічно актуальна пересторога…
Шнурре примчав до гестапо сам. Він не покладався на тих запопадливих телепнів, які те й знають, що хапати людей без розбору та запаковувати їх до в'язниці. На ньому був сірий цивільний костюм, сіре ворсисте пальто, м'який капелюх, який він скинув, убігши поперед зондерфюрера до кімнати, до півтем-ної кімнати, де Гордій Отава ще й крізь сутінки намагався розгледіти внутрішню гестапівську в'язницю й снував свої невеселі думи. Може, професор Шнурре скинув свого м'якого капелюха (аж диво бере, як він довіз незім'ятим з самої Німеччини такого м'якого капелюха!) з пошани до свого колеги професора Отави, а може, через те, що спітнів, поки вибігав на четвертий поверх, бо він не міг спокійно підійматися по сходах, знаючи, що тут жде його гер професор, жде чи не жде, може, він і не сподівався на підтримку, цілком випадково, ймовірно, згадавши його ім'я, але серед людей науки мають існувати певні норми поводження, має бути, як то кажуть, солідарність, старі професори ще за його юності вчили, що між ученими має бути солідарність навіть у помилках, як між святими й жінками - в гріхах, хоча це можна було б віднести й на карб державних діячів, які то а незрозумілою прискіпливістю вишукують щонайменші похибки один в одного, то раптом заплющують очі навіть на цілком відвертий розбій, але, хвала богу, з цим буде назавжди покінчено, як тільки в Європі, а там і в.цілому світі запанує новий лад, встановлений доблесними німецькими військами під мудрим проводом фюрера, бо німецька нація віддавна вважається найсправедливішою на землі, її великі мислителі, поети, музиканти заклали, як ніхто інший, підвалини для гармонійного правопорядку в світі, лишається тепер зробити ще одне зусилля і…
Він говорив безугавно весь той час, поки вони спускалися по сходах, великодушно поступився Отаві місцем коло поручнів, бо ж однаково той не міг кинутися вниз, у вузьку кам'яну шахту, передбачливо загороджену міцною дротяною сіткою, опріч того, кидатися вниз головою для професора Отави тепер, коли його так вчасно й благородно рятували (і вже вдруге, а якщо лічити ще й випадок з сином, то втретє!), не було ні причин, ні тім більше сенсу, якщо взагалі можна відшукати будь-який сенс у тому, щоб добровільно розбивати голову, яку ще нікому не вдавалося заново склеїти, так, ха-ха!… - на жаль, не вдавалося, хоч іноді така потреба й відчувалася; історія наводить нам безліч прикладів, і в даному випадку голова професора Отави теж належить історії, так як належать історії обличчя всіх великих державних мужів, вони якраз проходили вестибюль, прикрашений (професор Отава вранці й не помітив тої «прикраси») великим портретом Гітлера з українським написом внизу: «Гітлер-визволитель», - зеленаво-брунатні відтіння, військовий плащ з настовбурченим коміром, високий офіцерський кашкет, звіряче поличчя між зеленавістю картуза й плаща, розмахані штрихи, всезагальна колючість, враження таке, що портрет ось-ось загарчить на тебе по-тигрячому; бідна історія! - невже їй нічого більше привласнювати, окрім таких мармиз?
Але Гордій Отава мовчав. Міг би багато дечого сказати балакучому геру Шнурре, та, бач, ролі в них були такі, що в одного не затулявся рот від захвату своїми успіхами, своєю переможністю, а інший мав тільки мовчати або ж відповідати на запитання, які може поставити йому будь-хто з переможців, запитання найнесподіваніші, найбезглуздіші, найобразливіші, найобурливіші, однаково, його обов'язок тепер полягав тільки в тому, щоб задовольняти цікавість переможців, вволювати їхні примхи, підтверджувати їхні припущення, і все то без жодної спроби опору, бо з огляду на військовий час він може бути віднесений до людей, що становлять небезпеку для нового ладу, як це вже мало й не сталося через непотрібну запопадливість функціонерів гестапо, і якби тільки він так вчасно не згадав про свого великодушного і, хвала богу, впливового колегу, то невідомо, чим би все скінчилося, і чи…
Професор Отава відчував себе в ролі приреченого задовольняти забаганки переможців навіть тоді, коли вони покинули сірий будинок гестапо, і коли вони вечеряли в ресторані з написом на вхідних дверях: «Тільки для німців», і коли по вечері Адальберт Шнурре запропонував йому невеличкий шпацірганг, тобто прогулянку до площі Богдана і навколо Софії, вважаючи, що буде добре трохи розносити неприємний настрій цього не зовсім щасливого, точніше кажучи, просто таки фатально нещасливого дня, відкинути від себе рештки незгод, як відкидають непотрібні спогади, а що може ліпше надаватися до цього, аніж нічна прогулянка навколо тисячолітньої святині слов'янського світу.
Найлютіший ворог не вигадав би тяжчої кари для Гордія Отави, аніж пропонована йому після всього прогулянка навколо Софії: в мертвому, сплюндрованому, потоптаному, збезчещеному місті, серед темної ночі мав він ходити туди й сюди коло собору, вивченню якого присвятив життя, ходити поміж фашистських вартових, що стовбичили там і там і сито відмурку-валися на паролі, проказувані їм штурмбанфюрером Шнурре, ходити лиш для того, щоб усвідомити з трагічною остаточністю жорстоку істину війни: місто не твоє, собор не твій, святині не твої, нічого твого тут немає, а отже, немає й тебе, бо існуєш ти, тільки допоки володієш своєю землею, своїми містами, своїми святинями, своєю батьківщиною й дідизною.
- Я не піду туди, - сказав твердо Отава, вже коли вони пройшли дзвіницю і під ногами в них почулися кам'яні плити софійського подвір'я.
- Але? К чому? - здивувався Шнурре. - Це так романтично! Це…
Отава мовчки повернувся й пішов назад. Вартові пропустили його без паролів. Шнурре теж не гнався відразу, дав Отаві відійти трохи від собору, тільки тоді наблизився до нього, достосувався до знервованого кроку професорового, промовив:
- Я намагаюся зрозуміти вас, професоре Отава, і, здається, мені стає зрозумілим. Але… життя йде своїм шляхом, попри наші настроєвості, наші переживання, наші симпатії й антипатії… Життя вимагає- Воно завжди вимагає від людини. Людина й народжується на світ лише для того, щоб виконати якісь обов'язки, і значення людини в світі визначається вагою обов'язків, покладених на неї і виконуваних нею. Історія поклала на нас особливо тяжку місію. Але… Ми гордо несемо її. Великі небесні тіла в своєму навальному русі завжди затягують тіла менші, дрібніші, все, що потрапляє в сферу їхнього впливу, повинно або ж рухатися в тому самому напрямку, або ж згоряти, зникати безслідно… Тому я… Мені не хочеться… Ви вже мали нагоду переконатися, що я роблю все можливе, аби… Ім'я професора Отави знане цілій Європі… Воно не повинне… Ви розумієте, що я хочу сказати. Але для цього…
Отава міг би полегшити справу для Шнурре. Не квапливою згодою виконувати всі його забаганки, а бодай коротеньким запитанням, бодай спробою поцікавитися, чого треба Адальберту Шнурре, якого викупу вимагає він за свої доброчинства, якою ціною доведеться платити за всі ті рятувальні акції, що їх проробив штурмбанфюрер Шнурре по відношенню до радянського професора Отави. Але Гордій Отава мовчав.
- Звичайно, така розмова не для вулиці, - зітхнув Шнурре, - але вже так склалося… Я міг би зайти до вас, міг би запросити вас до себе («Так, так, - думав Отава, - ти все можеш, тобі все дозволено, ти сам собі пан, сам собі свиня, а от хто я тепер, і що, і навіщо?»), але… Нам треба для цього обрати нейтральну територію («Так ніби існує нині де-небудь нейтральна територія!» - думав Отава), щоб жодна з сторін не мала морального опертя і підтримки («Ти певний, що я зламаний остаточно, що мені ждати підтримки нізвідки, що обставини притисли мене, знищили мене», - подумав Отава), тому я пропоную завтра вранці зустрітися просто в соборі, в цій вашій Софії, яку ви так добре знаєте, яку ви любите, в якій… Я хотів сказати, в якій вам і стіни помагатимуть, але вчасно згадав, що віднині ці стіни, як і стіни всього Києва, вам не належать, а належать все ж таки нам, отже, в Софії ми з вами будемо в більш-менш однакових умовах і зможемо поговорити про діло, я маю для вас вельми цікаву пропозицію і просив би дуже не відкладати цю розмову… Згода?
