Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
— Знаю, звичайно. Ми що, врізалися в цей хвіст? Але ж він мав бути зовсім розрідженим.
— Десять у мінус шостій, — відповів Координатор, — або щось близько цього, але ми летіли зі швидкістю понад сімдесят кілометрів за секунду, любий мій. Ми ніби в якийсь мур ударилися — це був той перший струс, пригадуєте?
— Так, — підхопив Інженер, — а коли ми ввійшли в стратосферу, швидкість була ще десять, якщо не дванадцять кілометрів за секунду. Вона повинна була взагалі розвалитися, і я просто дивуюсь, що вона витримала.
— Ракета?
— Вона розрахована на дванадцятикратне перевантаження, а тим часом, поки тріснув екран, я бачив на власні очі, як стрілка вискочила за шкалу. Резерв шкали до тридцяти.
— А ми?
— Що ми?
— Як могли витримати ми? Ти хочеш сказати, що постійне гальмування становило тридцять g?
— Ні, воно не було постійним. Але в піках — напевне, бо гальмівні двигуни витиснули з себе все, що могли. Через те й почалася ця вібрація.
— Але ж автомати все вирівняли, і якби не компресори… — уперто стояв на своєму Кібернетик.
У глибині корабля щось раптом покотилося з брязкотом, наче залізні колеса по металу. Потім знову все стихло.
— Чого ти хочеш від компресорів? — здивувався Інженер. — Коли прийдемо до машинного відділення, я тобі покажу, що вони зробили в п’ять разів більше, ніж могли. Адже це тільки допоміжні агрегати. Спочатку розхитало їхні підшипники, а коли почалася вібрація…
— Гадаєш, резонанс?
— Резонанс само собою. Щиро кажучи, ми повинні були розмазатись на протязі кількох кілометрів, як той вантажний корабель на Нептуні, зрозуміло? Ти сам у цьому пересвідчишся, коли побачиш машинне відділення. Якщо хочеш, я можу наперед тобі сказати, який там усе має вигляд.
— А я туди зовсім не рвуся. До дідька, що сталося, чому вони так довго не вертаються? Темно, аж очі болять.
— Світло ми матимемо, не бійся, — сказав Інженер. Він усе ще, ніби мимохіть, торкався кінчиками пальців
Координаторової ноги; той сидів не ворушачись і мовчав.
— А до машинного відділення ми зазирнемо просто так, з нудьги. Бо нам усе одно більше нічого робити.
— Ти серйозно думаєш, що нам звідси не вибратися?
— Ні, жартую. Я люблю такі жарти.
— Перестань, — урвав його Координатор. — По-перше, тут є запасний люк.
— Здоров був! Запасний люк якраз під нами. Корабель мусив добряче заорати носом, і я не певен; що навіть цей люк виступає над поверхнею Едема.
— Ну то й що з цього? В нас є інструменти, ми можемо викопати тунель.
— А вантажний? — запитав Кібернетик.
— Його залито водою, — коротко пояснив Інженер. — . Я заглядав у контрольний колодязь. Мабуть, лопнула одна з головних цистерн — там щонайменше два метри води. Найімовірніше, зіпсованої.
— А ти звідки знаєш?
— Просто так буває завжди. Охолодження реактора виходить з ладу в першу чергу. Для тебе це хіба новина? Краще забудь про вантажний люк. Ми повинні вийти через цей, якщо…
— Викопаємо тунель, — тихо докінчив Координатор.
— Теоретично це можливо, — несподівано погодився з ним Інженер.
Усі троє замовкли. Хтось наближався коридором. Унизу блиснуло світло, й вони примружили засліплені очі.
— Шинка, сухарі, язики чи що там іще є в цій коробці — все з аварійного запасу! Ось шоколад, а ось термоси. Підіймайтеся нагору! — сказав Лікар, обернувшись до решти, і першим видерся на кришку люка.
Він присвітив товаришам, поки вони входили в шлюзову камеру й розставляли бляшанки та алюмінієві тарілки.
Їли мовчки, при світлі ліхтарика.
— Термоси вціліли? — здивувався раптом Кібернетик, наливаючи собі в кухлик кави.
— Дивно, але факт. З консервами непогано. Зате морозилка, холодильники, хлібні печі, малий синтезатор, очисна апаратура, водяні фільтри — все на порох.
— Очисна апаратура теж? — стурбовано перепитав Кібернетик.
— Так. Може, її ще вдалося б полагодити, якби було чим. Але це зачароване коло: щоб привести в рух хоча б найпростіший ремонтний напівавтомат, потрібен струм, щоб мати струм, треба полагодити агрегат, а для цього, в свою чергу, потрібен напівавтомат.
— Ви тут без нас порадилися, зубри техніки? І що? Де промінь надії? — запитав Лікар, намащуючи товстий шар масла на сухарі й накладаючи зверху скибки шинки. Не чекаючи відповіді, він провадив далі: — Ще малим хлопцем я прочитав, мабуть, більше книжок про космонавтику, ніж важить наша небіжчиця, однак не знайшов там жодного оповідання чи історії, ба навіть жодного анекдоту про щось подібне до того, що спіткало нас. Чому — й сам не збагну!
— Тому що це нудно, — ущипливо зауважив Кібернетик.
— Так, це щось нове — міжпланетний Робінзон, — зауважив Лікар, загвинчуючи кришку термоса. — Коли я звідси повернуся на Землю, то постараюся це описати, якщо дозволить талант.
У каюті раптом запала тиша. Коли всі мовчки заходилися збирати бляшанки, Фізик зметикував, що їх можна заховати в шафу зі скафандрами. Щоб відчинити дверцята в підлозі, усім довелося відступити під стіну.
— А знаєте, коли ми вовтузилися на складі, то чули якісь дивні звуки, — повідомив Хімік.
— Які звуки?
— Якісь стогони й потріскування, немовби ракету здавлювало щось.
— Ти гадаєш, нас привалило якоюсь скелею? — звів брови Кібернетик.
— Ні, причина тут зовсім інша, — втрутився Інженер. — Зовнішня обшивка корабля при вторгненні в атмосферу планети нагрілася до дуже високої температури, ніс його, можливо, навіть оплавився, а тепер частини конструкції остигають, зміщуються, виникають внутрішні напруги, й звідси ці звуки. О, зараз теж чути, послухайте…
Усі принишкли в світлі ліхтарика, який лежав на пласкому крузі над люком. Усередині корабля почувся протяжний стогін, серія коротких, слабких потріскувань, після чого знову запала тиша.
— А може, це якийсь автомат? — з надією в голосі запитав Кібернетик.
— Ти ж сам бачив.
— Так, але ми не заглядали до відсіку резерву.
Кібернетик висунувся в темряву коридора й, стоячи на самісінькому краю кришки люка, крикнув:
— Автомати резерву!!
Голос його луною прокотився в замкнутому приміщенні. Йому відповіла тільки тиша.
— Ходи сюди, оглянемо як слід люк, — запропонував Інженер.
Опустившись навколішки перед плавно ввігнутою плитою й наблизивши очі аж до її ребра, він освітлював її сантиметр за сантиметром, водячи плямою світла вздовж ущільнень, які прокреслила дрібненька сітка тріщин.
— Всередині ніщо не розплавилося. А втім, нічого дивного — кераміт дуже погано проводить тепло.
— Може, спробуємо ще раз? — запропонував Лікар, поклавши долоню на ручку.
— Це ні до чого, — запротестував Хімік.
Інженер приклав долоню до кришки люка й підхопився з місця:
— Друзі, потрібна вода! Багато холодної води!
— Навіщо?
— Помацайте кришку — гаряча, правда ж?
До кришки доторкнулося кілька одночасно простягнених рук.
— Майже обпікає, — зауважив хтось.
— Це наше щастя!
— Тобто як?
— Корпус ракети розігрітий, він розширився, і кришка теж. Якщо її охолоджувати, то вона стиснеться і, може, її вдасться відкрити.
— Вода — це мало. Може, є лід. Він повинен бути в морозилках, — сказав Координатор.
Фізик, Хімік, Кібернетик і Лікар один за одним позіскакували в коридор, який загув під вагою їхніх кроків. Координатор й Інженер залишилися біля люка.
— Піддасться, — мовив він тихо, ніби сам до себе.
— Якщо тільки не заплавилася, — буркнув Інженер. Розчепіривши руки, він водив ними по краю люка, перевіряючи його температуру. — Кераміт починає плавитися’ при температурі понад три тисячі сімсот градусів. Ти не помітив, скільки було на обшивці під кінець польоту?
— Під кінець польоту всі прилади показували дані минулого року. Коли ми ввімкнули гальмівні двигуни, було понад дві з половиною тисячі градусів, якщо я не помиляюся.
— Дві з половиною тисячі градусів — це ще не страшно!
— Так, але потім!
