Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
XVII
Узявши капелюх на голову i легеньку паличку в руки, пiшов Герман долi Бориславом аж iд толоцi, де було робiтницьке зборище. Вiн iшов, немов нiчого не бачачи i нi о що не дбаючи, аж поки не дiйшов до робiтницької варти, що стояла на гостинцi.
— Гов, — скрикнули на нього вартовi, — куди йдете?
— Я? До вас iду! — вiдказав Герман.
— До кого, до нас?
— Хотiв би-м поговорити з вами по-добру.
— О чiм? i
— О тiм, що час би вам на роботу ставати — часу шкода, а ту стоячи та вартуючи, нiчого доброго не вистоїте.
— Ми то самi знаємо, що не вистоїмо, — вiдповiли деякi iз вартових, — але що робити, коли, з вами iнакше годi до ладу дiйти.
— Ну, ну, хто ще знає, чи годi. Ви нас не знаєте. Ви гадаєте, як жид, то вже не чоловiк. А ми також люди i знаємо, що кому належиться. Ну, що з вами довго говорити, скажу вам попросту, — адже ви знаєте, що я за один?
— Як же не знати, знаємо!
— Ну, то скажу вам попросту, що тутешнi жиди, видячи, що силою з вами не порадити, пiслали мене до вас, щоби зробити згоду, казали питатися попереду усього: чого хочете? чого жадаєте?
— Ну, так, то що iншого, так, то розумiємо! — радувалися робiтники. — От iдiть лишень до он тої хати, там зараз зiйдеся наша рада, то будете могли поговорити.
Один iз вартових як стiй попровадив Германа до Матiєвої хати, а другий побiг скликати побратимiв i прочих робiтникiв, щоб iшли робити згоду. Недовго прийшлось i ждати Германовi. Побратими посходилися, а за ними й цiла юрба святкуючих робiтникiв, котрi не тiльки наповнили тiсну Матiєву хатину, але густо обступили її довкола, цiкавi, яка то буде згода.
В хатi посаджено Германа на ослонi, а побратими i ще деякi старшi робiтники позасiдали коло столу, на тапчанi i на припiчку. Стасюра, найстарший вiком, засiв у старшiм кiнцi стола, а Сень Басараб, як звичайно, сидiв на порозi пiдо дверми.
— Скажiть же, пане Гольдкремер, усiй громадi, за чим ви прийшли, — сказав поважно Стасюра.
— Ну, чого я прийшов? — повторив Герман, встав з ослона i глянув по робiтниках. — Мене при-~ слали жиди: що ви гадаєте? Чому не хочете анi самi робити, анi другим не даєте?
— Не можна при такiй платi, пане Гольдкремер, — вiдказав Стасюра. — Замало нам платите. Люди з голоду мруть.
— Платимо, що можемо! — вiдповiв Герман. — Як маємо вам бiльше платити, коли не мож бiльше? Кепськi гешефти — вiдки взяти грошей? Ми самi швидко скапцанiємо, з торбами пiдемо.
— Ну, вже того ви нам не говорiть! А впрочiм, пане Гольдкремер, скажiть самi по щиростi, що нас то може обходити, що у вас кепськi гешефти, як кажете? Чи для того, що ви за сотнар воску берете не п'ятдесят, а тiлько сорок i дев'ять ринських, то я маю мерти з голоду? Як вам кiнцi докупи не сходяться при тiм гешефтi, то ви собi його покиньте, — може, на ваше мiсце прийде другий такий, котрому кiнцi зiйдуться докупи. А нi, то се буде знати, що цiлий той гешефт у нас зовсiм не виплачуеся i його треба покинути, а взятися до iншого. Але се вже ваша рiч! Робiтника се нiчо не обходить. Ви йому кажiть i лiд орати — воля ваша, а тiлько платiть йому так, щоб вiн мiг жити по-людськи!
— Добре ви то кажете i мудро ви то кажете, — вiдповiв Герман, — ну, i най буде по-вашому. Не будем о тiм говорити. Жиди й самi видять, що так далi бути не може, що треба кождому якось жити, — жиди також люди! Скажiть, чого ви собi жадаєте, щоби-сте стали знов на роботу.
— Ми також люди, пане Гольдкремер, — вiдказав Стасюра, — а не нiякi розбiйники, як вам, може, здаєся. Ми не для того робимо бунтацiю, щоби вас обдерти або що, але для того, що нам так уже прикро прийшлося, що годi було видержати далi. Тому-то й жадання нашi невеликi. Отже, вважайте, пане Гольдкремер, чого ми хочемо. По-перше, щоби робiтникам плата була висша, а то: тим, що в яму лiзуть, — по дванадцять шiсток, тим, що наверха, — по ринському, а дiтям — по вiсiм шiсток.
— Ну, — сказав Герман, — на се можна би згодитися. Що далi?
— По-друге, щоби касiєрного вiд робiтникiв нiхто нiякого не брав.
— I се не велика рiч, касiєрам закажеться, та й не будуть брати.
— По-третє, щоби в разi, як якому робiтниковi при роботi лучиться нещастя: смерть, калiцтво чи що, то щоби властивець обов'язаний був платити за шпиталь i лiки, а також ратувати осиротiлу родину нещасливого хоч через пiвроку.
— Гм, i се ще, може би, далося деяк зробити. Ну, i конець?
— Та нiби конець, а нiби не конець, — сказав Стасюра, — властиво, ще саме найголовнiше лишилося: щоби ми мали вiд вас поруку, що як раз зробимо згоду, то ви на другий день не зломите її.
— Поруку? — повторив здивований Герман. — А яку ж вам маємо поруку дати?
— I се також не така страшна рiч, як на око видався. Ми хочемо заложити собi касу, з котрої би був для нас порятунок у всякiй потребi. Отже, ми жадаємо, щоби тепер, заки маємо стати на роботу, кождий властивець вiд кождої кошари вплатив до тої каси десять ринських, а вiдтак щоб обов'язався так само вiд кождої кошари давати тижнево по ринському. Та й на тiм конепь.
Герман стояв, витрiщивши очi, i не бачив нiчого. Се послiднє жадання заїхало йому мов довбнею в тiм'я. Досi, чуючи скромнi i дрiбнi жадання робiтницькi, вiн в душi починав уже смiятися з робiтникiв, що задля такої марницi зачинали аж цiлу бунтацiю. Але тепер почало йому прояснюватися. Вiн вiдразу побачив, до чого воно йде з тим жаданням.
— Але, що ж вам се за порука? — допитував вiн, чинячися, що не розумiє цiлої ваги робiтницького жадання.
— Се вже наша рiч, — вiдповiв Стасюра. — Впрочiм. як самi бачите, порука невелика, але що ж дiяти, така вже наша бiдна доля, що й поруки лiпшої матiї не можемо.
«Ще й кпить, бестiя!» — думав собi Герман i сам не знав, що дiяти з тим жаданням: чи торгуватися, чи просто вiдтяти. Але одно i друге видавалось йому однако небезпечним. Швидко вiн надумався.
— Нi, не можна сього, — сказав вiн рiшуче, — такого жадання й не ставляйте, бо не дiстанете! Вигадуйте яку iншу для себе поруку!
— Яку ж вигадувати? Досить нам сеї одної. Коли ви гадаєте, що сього не можна, то пригадайте ви що iншого, але такого, щоби нам направду ручило.
— Я би гадав, що вам повинно вистачити наше чесне слово.
— Еге-ге, чесне слово! Знаємо ми такi чеснi слова! Нi, вже чесне слово iншим разом, а тепер зробiть так, як ми жадаємо. Чесне слово хiба вдодатку, так буде наилiпше.
— Але, люди добрi, — почав уговорювати Герман, — що ви собi гадаєте з такими жаданнями? Ви думаєте, що ви ту якiсь царi чи самовладники! Не виставляйтеся на смiх! Жадаєте много, а не дiстанете нiчого — то весь Борислав вас висмiє!
— Весь Борислав нас висмiє? А хто ж то такий той Борислав? Борислав, паночку, то ми! I на нас тепер прийшла пора посмiятися над вами! Чи ми дiстанемо що, чи не дiстанемо, се вже потому покажеся, але на тепер вiд своїх жадань не вiдступимо, будь-що-будь!
— Як ваша воля, — сказав Герман, — я скажу властивцям о ваших жаданнях i принесу вам вiдповiдь! Бувайте здоровiї
I вiн кивнув їм гордо головою i вийшов,
— А що, самi видите, — сказав по його виходi Бенедьо, — що добре ми втрафили, жадаючи вiд жидiв вкладок до нашої каси. Все вони дадуть нам тепер, як притиск на них, — але се їм найтяжше прийдеся. А се повинно нас навчити, що iменно на тiм ми повиннi найтвердше стояти. Будь-що-будь, довго вони не можуть опиратися, треба нам тiлько твердо постояти за своїм! Вони добре знають, що як нам тепер дадуть з кожної кошари по десятцi, то ми зараз на другий тиждень зможемо їм знов таку саму бунтацiю пiд носом зробити!
Мiж тим Герман в тяжкiй задумi йшов бориславською улицею. «Чи чорт який нарозумив тих людей, чи що такого сталося? Адже ж як їм вiдразу згори тiлько грошей скинути, то се винесе кiлька тисяч, i вони на тоту суму в кождiй хвилi зможуть нам зробити ще лiпшу коломийку. А так їх задурити, щоби вiдступили вiд того жадання, то також не вдасться. Чорт би побрав таку штуку!»
