Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Добре, хай буде по-вашому, Ладики могли дати їй у придане щось з меблі й білизни. А столове срібло, клейноди, золото, шуби, килими — то теж вона дістала від своїх опікунів?
— А ви бачили їхні клейноди та золото? — допитувався подібний до дяка у відставці чоловік, що боронив Річинських.
Жінка, в чорній шалі, з довгим, як у дятла, носом, не знайшла потрібним відповідати на це питання. Обтираючи раз по раз рота хустиною, вона вигукувала далі:
— Тільки не здавайтесь, люди добрі. Тільки нічого не даруйте паразитці! Я навіть і процентів не збираюся дарувати! Я так і сказала панні! Я, ого-го, — не дурна! Я не мовчала так, як ви! Я увірвалась у квартиру… А що ви собі гадаєте, буду їм дарувати свою кервавицю? Гарний інтерес! Це так кожний хотів би: обікрасти людей, понакуповувати всього жінці і дітям, взяти собі і вмерти, а по смерті оголосити себе банкротом! Ви не зважайте на те, що проголосив нотаріус, а подавайте на суд! Суд вище нотаріуса. Тільки не будьте дурні й не даруйте нічого тій паразитці! А то файний інтерес! Та на таке не один пішов би!
Орестові Білинському не важко було здогадатися, в чому справа. Тим більше, що про співучасть Річинського у банкротстві фірми Лінде чув він серед адвокатів уже раніше.
Подумав про Річинську, яку ніяк не міг в уяві пов'язати з вихованкою Ладиків, як про одну з своїх клієнток: повинна зайти до мене й порадитись, бо інакше заклюють її ті горласті баби.
У браму організованим порядком з вінками увійшла група селян різного віку. Дівчата, бурякові від спеки, попритуляли вінки до огорожі, а самі повтікали у тінь горіха, хустками розмазуючи пил по пітних обличчях. Чоловіки й хлопці збились у купку, щоб закурити.
Орестові Білинському мимовільно довелося бути свідком їх розмов. Селяни радились між собою, яким би то чином отримати від їмосці Річинської по двадцять грошів надвишки з особи. Потульніші були за те, щоб лише злегка натякнути: мовляв, спека така надворі, а вишнянський парох хоч обіцяв дати підводу під вінки, але слова не дотримав, і от довелося їх самим двигати. Може би, так, з ласки панської, накинути ще по двадцять грошів за піт. І вінків мали замовлених п'ять, а принесли аж сім.
Більш войовничі стояли на тому, щоб зараз-таки заявити комусь з їмосциної фамілії, що або дають по злотому, або вони повертають з вінками у ворота — й гайда додому! Як їм шкода по двадцять грошів на особу, то хай їм буде сором перед усім народом, хай всі люди бачать, як вишняни завернулися з вінками додому.
Остаточно погодилися на тому, що треба когось послати делегатом до їмосці або до когось з фамілії, хто дає облад цілому похоронові.
Орест Білинський просунувся під саму огорожу. Був сповнений почуттям огиди і до тих, що найнялися на похорон, і до тих, що організували цю принизливу справу.
«І яке б свинство у нас не робилося, завжди прикривається воно патріотизмом. А потім ще стаємо на диби, коли нам закидають, що українська інтелігенція живе з експлуатації української національної ідеї, тобто промишляє політичним та літературним руїнництвом… А завтра ж з'явиться у газеті згадка про похорон Річинського, що перетворився в національну маніфестацію, зрозуміло, за співучастю патріотично настроєного довколишнього селянства… І що воно твориться, і куди це заведе?»
З відчинених вікон долинуло жалібне «вічная пам'ять». На порозі з'явився низький, із зморшкуватим обличчям, але якось на дитячий манер підстрижений чоловік з хрестом.
— А ви не знаєте, чому його ховають не з церкви? Священиків же переважно ховають з церкви? — спитала Ореста Білинського якась дівчина-підліток з ротом, забрудненим чорним соняшником.
— Не знаю.
Хор ревонув «Со святыми», і процесія рушила до брами. Орест Білинський, за старою звичкою, приєднався до хористів. Перед самою церквою хор порівнявся з ріднею покійника.
За домовиною йшли двома рядами шість жінок, від голови до п'ят оповитих траурним серпанком.
Коли, зосереджені, начеб непричетні до того, що діється, ступили вони по церковних східцях, молитовні бабки почали вгадувати, котра з них — дружина покійного, їх вкрай схвилювало, що жінок не супроводить жодний мужчина.
Олена, найнижча серед цього ансамблю, ішла, як годиться, в середині першого ряду.
Єдине, що відрізняло її від дочок, — це не зовсім струнка вже лінія плечей.
Промови над могилою були нудні і затягнулися. Люди відходили і ставали купками збоку, де-небудь у тіні, чекаючи на останнє «вічная пам'ять».
Чоловіки з родини покійного осторонь радилися відносно візників: котрим уже заплачено, котрим ще треба заплатити, хто з похоронних гостей піде пішки, а кого треба буде відвезти…
Олена, прошептавши молитву, закинула серпанок на голову, щоб востаннє поцілувати плиту на гробниці.
Нахиляючись, мимоволі глянула на людей. Топтали траву на чужих могилках та з гамором продиралися до воріт.
Орестові Білинському здалося, що Річинська, незважаючи на присутність дочок і маси родичів, які товпилися біля неї, почуває себе не тільки самотньою, але й покинутою. Це й було причиною того, що він став у чергу з іншими, щоб висловити їй своє співчуття з приводу понесеної нею втрати.
І нема нічого дивного, що Олена не впізнала його. Орест Білинський був тепер з бородою, яка майже до очей закривала його обличчя. До того ж і облисів ганебно. Олена зблизька справила на нього враження овоча, що постарів, не дозрівши. Пізніше впевнився, що перше враження було вірне.
— А це — мої діти, — широко повела вона рукою В чорній рукавичці.
П'ятеро дорослих дівчат кивнули Орестові Білинському головами. Орест Білинський, хоч і раніше вже знав, що в Олени стільки дітей, тепер якось по-новому дивувався, що вона, така тендітна, така крихка, вродила аж п'ятеро отаких здоровенних істот.
В його пам'яті відтворилася картина весілля в Зеленій Невже ж ця бліда, з жовтавим відтінком шкіри і змученими очима жінка — та сама дівчина в білій пірнастій сукенці, така неймовірно вузька в талії, така скромна, що, коли сміялася, відвертала голову вбік, наче соромилася своєї неучтивості?
Олена не так дивувалась, як докоряла, невідомо тільки — собі чи йому:
— Вже три місяці пан меценас у Нашому, а мені ніхто нічого не говорив…
Білинський зрозумів так, що у пережиті нею важкі години їй бракувало вірного приятеля.
Зустріч ця, незважаючи на сумні обставини, оживила Олену. Це, мабуть, помітили й дочки. Напевно, згадались Олені Ладики, Ліски, лісництво. Олена, не подумавши, запросила Ореста Білинського на тризну. Але він чемно відмовив їй. Зауважив, що на неї чекають священики, а якийсь добродій у старомодному сурдуті не дозволяє їм розходитись.
— Цілую ручки. Бачу — чекають на вас. До побачення!
Олена, ніби звіряючи секрет, приклала до вуст долоню.
— Але я все ж таки прошу зайти колись, бо… — вона запнулась, але довірливо закінчила, — є справа спадщини… Вони тут таке наробили, а я хотіла б, щоб усе чесно… мені страшно, що хтось міг би потерпіти, — пан меценас розуміють? Тому я хотіла б мати когось з свого боку…
— Будь ласка, будь ласка! — погодився Орест без вагання, хоч те «з свого боку» розсмішило його. Легкість, з якою Олена пов'язала час, свідчила лише про те, як мало була вона пристосована до життя.
«Таке виховання, — подумав Орест Білинський, але тут же згадав, що її майже дитиною видали заміж за якогось теолога. — Ах, правда, та це ж той самий рудий Річинський!» І він задумався, поринувши в спогади.
Знову бачив Олену на лісництві у Лісках і думав, якою б вона могла бути за інших обставин і умов.
З кладовища всі родичі й близькі друзі подалися до будинку по вулиці Куліша «дещо перекусити й розважити сиріт». Такими словами запрошував на тризну Зенко, двоюрідний брат покійного. Високий, з довгою шиєю, на якій голова виглядала, немов капелюх на палиці, в старомодному сюртуку, простоволосий, запобігливий, він підходив до кожного з намічених на тризну гостей, брав за руку чи лацкан піджака і просив, таки дуже просив не відмовитись «дещо перекусити».
