Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги без сокращений txt) 📗
Чумак сів у фотель і, глянувши на Юра, знову посміхнувся.
— Ось як роблять провокаторів! Кепська справа, друже мій...
— А зараз чим він займається?
— Стоян? Торгує кольоровими металами! Такий бізнесмен, що ого...
— То це він вам звістив, що мене убили?
— Ні... Леляна казала!
— Хто? — не зрозумів Юр.
— Ну, Леляна ж... — Чумак побачив його здивування й посміхнувся. — Леляна... котра фігурувала в цій справі! Ти що, забув?
Юр страшенно зблід.
— Не може бути! Вона ж померла в таборах!..
— Коли це?! — витріщився на нього Чумак.
— Наприкінці сімдесятих! — вигукнув Юр, атолі затинаючись, розповів, як його занесло вночі на отой цвинтар. Він розказав геть про все — тільки оту спробу вкоротити собі віка обминув мовчанням, тому що цей спогад і досі обпікав його соромом.
— Нічого не розумію! — стенув плечима Чумак, вислухавши його плутану розповідь. — Я з нею давно вже знайомий... ми разом працювали в Києві! Та й узагалі це якась нісенітниця... коли в’язень умирає в таборі, то його там же й ховають! Ніхто нікуди його не вивозить, ще чого... А ти дивився, що було написано під портретом?
— Ні... але на фото була вона, вона! Послухайте, може, ми говоримо про ріжних людей?
Чумак рішуче встав із-за столу і підійшов до шафи.
— Як же ж це ми маємо балакати про ріжних людей... Ось же вона видала збірку поезій! І тут її портрет... поглянь!
Юр узяв до рук тоненьку книжечку — і побачив фото: юне дівоче лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, й очі, що сяють мов дві зорі... Не тямлячи себе, він перевернув книжку — і прочитав: Леляна Стоян.
— Чому, — тихо спитався він, — чому її прізвище Стоян?!
Чумак застромив руки до кишень і понурив голову.
— Вона його дружина! — озвався він урешті. — А ти не знав, еге? Вона вийшла за нього заміж... Давно, іще десять років тому! У них троє дітей. І мешкають вони тут, у райцентрі.
Юр знеможено заплющив очі. Діткливий, фізично відчутний біль, який викликала в ньому ця звістка, раптом погас, і він побачив перед собою горбкувате осіннє поле, дерева понад шляхом, що нагинаються од вітру, і далеку риску овиду, над яким жене й жене буревієм розкошлані сірі хмари; й тоді йому подумалося, що пора збиратися додому. Він почувався таким змореним, що буквально не міг поворухнути ні ногою ні рукою; сягнувши до кишені, він помацки відшукав оту грудку і вирішив, що прийме дозу, нехай тільки розпрощається з Чумаком.
— Ви... бачитеся з нею?
— Ми розмовляли сьогодні вранці! — сухо відказав Чумак.
Юр знову замовк і якусь хвилю просто дивився перед собою, не бачачи нічого, крім картини осіннього поля, де на обрії летять і летять важкі олив’яні хмари.
— Який у неї телефон?
Чумак глянув на столі, а тоді підвівся з фотеля.
— Один момент... це в записнику!
Коли він вийшов у сусідній покій, Юр знову роззирнувся по кімнаті. Тут і справді нічого не змінилося... змінився він сам, його особистість, те, що Чумак назвав ідеалами! Він посміхнувся, згадавши це слово. Затим ще раз обвів поглядом кабінет — і посмішка завмерла на його вустах, а лице зробилося, мов крейда.
З темряви на нього дивився білий нав.
Юр заплющив очі, а тоді розплющився знову, та видіння не щезало: маленький лисий дідок дивився на нього, і його білина гостро й неприродно світилася у сутінках покою, насилу освітленого настольною лампою.
— Тримай! — сказав Чумак, заходячи до кабінету. — Чого це ти такий блідий?
Юр безтямно глянув на нього, а тоді перевів погляд на білу потвору, котра й не думала щезати.
— На що це ти дивишся? — поспитав Чумак, озираючись. — На оцього боввана, чи що?
— А ви... ви теж його бачите?!
Чумак зареготався.
— А чом би й ні! Ти що, друже, блекоти наївся? Це ж Ленін!
Юр вилаявся й, не кажучи більше ні слова, підвівся і підійшов до полиці.
Це був гіпсовий б’юст. Втямивши це, він хитнувся назад, а тоді простяг руку, помацав його — і смертельний холод обпік долоню, проникаючи у самісінький мозок. Він відсмикнув руку й, поволі відступаючи, повернувся на своє місце. Тепер йому стало зрозуміло, звідки узявся у його снах оцей білий нав — маленьким він десь побачив отаке гіпсове одоробало й воно так вразило його уяву, що цей образ ліг у самісіньку підсвідомість і став жахом цілісінького життя.
— Навіщо... навіщо ви поставили його тут?
— Нехай стоїть... нагадує про молодість! Він хліба не просить Колись же ж і я був комуністом... — Чумак зареготався. — Аж дивно часом, як згадаю!
Юр криво посміхнувся Виходить, сни були пророчі — цілісіньке життя він воював із цим вічно живим небіжчиком, і спочатку це було щось, наче гра з вогнем, а далі вийшло так, що біла потвора звоювала його — й відібрала геть усе: кохання, свободу, Батьківщину, а небавом забере і життя... Що ж, думав Юр, дивлячись на гіпсову личину примруженого татаркуватого чоловіка, — ти переміг, Білий Наве! Ти прийшов до мене із чорної Отхлані, й я став із тобою на герць, бо так судилося мені на віку... але тепер наш двобій скінчився! Коло мого життя замкнулося, я стою на березі чорної ріки, твої поплічники знову окупували нашу землю, моя кохана віддалася за мого ворога, нащадка зрадників та убивць, — так що радій... радій, потворо, твоя взяла! Тільки пам’ятай: тобі не вдалося зламати мене; я не скорився і, навіть будучи переможеним, не вивісив білого прапора ганьби й поразки; і може, після мене прийдуть інші, справжні бійці, які заллють цю землю кров’ю наших ворогів...
— Послухай, — заклопотано сказав Чумак, — може, я перший зателефоную Леляні?
— Навіщо? — поспитався він, отямившись од задуми.
— Вона ж і досі вважає, що ти провокатор! Хтось повинен розповісти їй правду...
— А вона хоче її знати?
— Друже, — тихо сказав Чумак, — усі ми змінилися! Ти. Я. Однак вона лишилася такою ж твердою і несхитною...
Юр утомлено підвівся з фотеля.
— Робіть, як хочете... — махнув він рукою. — Все одно це нічогісінько не зможе змінити!..
— Ти помиляєшся, друже! Повернути добре ім’я — це все-таки неабищо...
Юр подумки посміхнувся. Що значить добре ім’я, коли ти утратив усе, що можна було втратить, — навіть людину, котру тобі послало самісіньке небо! Й у цю мить перед ним знову постало гоже обличчя Леляни, юне-юне, яким воно було двадцять років тому, — й він відчув такий біль, що мало не застогнав уголос...
— Гаразд, — озвався він, простягаючи Чумакові руку. — Піду я... Добре, що ми з вами зустрілися!
— Які в тебе плани на майбутнє? — поспитався Чумак, проводячи його до дверей.
Юр голосно зареготався.
— От чого не знаю, того не знаю... — нарешті озвався він. — Тут хоч убийте мене, а за плани я навіть не думав!..
У середмісті він зайшов до телефонної будки і щільно причинив двері. Тоді набрав номер.
У слухавці задзуміли короткі сигнали.
Він вилаявся і, смикнувши за важіль, набрав номер ще раз, а потім ще і ще, — та щоразу лінія була зайнята. Чумак, напевне, балакає, подумалося йому, коли за цим заняттям збігло хвилин із десять.
— Слухаю, — раптом озвалося в телефоні. — Гало?
Серце його немов би провалилося. Він хтів було щось промовити, але не зміг.
— Слухаю... та говоріть же! — повторив тихий мелодійний голос. — Це хто?
— Леляно... — прошепотів він. І голосніше: — Леляно, це я! На тому боці мовчали.
— Я... я живий, Леляно!
На тому боці мовчали. Але він прислухався — і почув, як у мембранах відлунює схвильований гарячковий подих; й тоді він зібрав усю свою волю в кулак і заговорив, насилу промовляючи слова:
— Леляно, ми вже ніколи не зустрінемося з тобою. Просто я подзвонив, щоб сказати... щоб сказати тобі... — він перевів подих почуваючи, як шалено гамселить серце, і з відчаєм прошепотів: — ... прости, прости, що все отак склалося!..
Він ішов через поле, і стерня шурхала й ламалася під його ногами, а вітер завивав у вухах на сто голосів. Довкруги стояла ніч; вона була така чорна й непроглядна, що в ній потонули усі орієнтири, які мали вказувати шлях до села; однак він ішов, керуючись у цій пітьмі самою інтуїцією, — і згадував, якою теплою і погожою була ота далека осінь, коли він ще студентом приїхав із Києва і пішки простував через поля. Цілий день вони з Леляною гуляли містом, а на прощання вона поцілувала його і прошепотіла: «Вертайся, бо я не можу без тебе й одного дня... не можу, Юру!»; й коли він поночі приїхав у містечко, і вийшов з автобуса, і вже простував серед піль, над якими сходив круглий червоний місяць, то зненацька йому спали на думку слова, які він повторював іще школярем:
