Фарс-мажор - Стельмах Дмитро (бесплатные полные книги .TXT) 📗
Ввімкнув телевізора. Ексклюзивні міжнародні новини! Прорив у відносинах з новим українським партнером!
Леонід Кучма з дружиною Людмилою зустрілися з султаном Брунею і його дружиною в рамках шестиденного візиту до країн Азії. Хаджі Хассанал Болкіах Муіззаддін Ваддаула отримав з рук Кучми орден Ярослава Мудрого І ступеня, а його дружина Раджі Істері – орден Княгині Ольги І ступеня. У відповідь Леонід Кучма став кавалером ордена Дарджа Керабат Лайла Утама І ступеня, а Людмила Кучма отримала орден Дарджа Керабат Сере Утама І ступеня. Зустріч пройшла в теплій, дружній обстановці.
Який я щасливий бути свідком заслуженого визнання України на міжнародній арені! Хіба не про це ми мріяли тринадцять років тому? Значить, відбулося!
Хай міцнішає у віках українсько-брунейська дружба!
Слава Україні!
Брунею слава!
12 березня, п'ятниця
Приїхав додому пізно, стомився, думки плутались, вірші не писались. Та й не дивно після усього того галасу з нашою Спілкою. Ввімкнув телевізора, саме давали «Золотого гусака». Оголосили грошовий приз за найкращу рекламу горілки «Луга-Нова» Луганського лікерно-горілчаного заводу, спонсора передачі. Що ж, зайві гроші не зашкодять. Треба буде завтра спокійно посидіти за столом, попрацювати, так щоб написати достойну квінтьєму на конкурс.
Ліг спочивати, і наснився мені мій ідеал України, де кожний живе в своїй хатці у вишневому садочку. І бачу я своє рідне село Забуччя, де минало моє нелегке босоноге дитинство, коли ще не знав я, в якій руці виделку тримати, коли ще не вилетів я з родинного гнізда у цей широкий світ, що поманив мене оманливим неоном великого міста.
А в селі моєму – аби ви знали, яка благодать! І озера з карасями (скільки ж я чужих ятерів повибирав – не передати словами), і городина яка хочете колгоспна (скільки ж я її додому приніс!). І верболоз над озерцями вмиває свої віти у кришталевих водах, і голі дівки купаються, і я за ними підглядаю хтивим оком, і травиченька зеленесенька, і качечки білесенькі, і лелеки в небі, і гриби у лісі, і комори повні, і люди веселі. Хмарки у високості біжать, бджілки гудуть, груші в сусідських садах манять до себе місячної ночі, ну просто як у раю.
І от бачу я себе погожої днини за столом з другом Василем у холодочку, і Інга хутесенько на стіл нам ставить макітру молоденької димучої картопельки, притрушеної золотавою цибулькою, підсмаженою на салі, а поруч гарячі варенички з сметанкою, кров'яночка, солоні огірочки, мариновані грибочки, редисочка, ну і запітніла сулійка, як годиться. Я ще не знав тоді, що все це колись стане образами моїх поетичних рядків. Василь розпитує про мої здобутки на ниві лірики, я цікавлюсь його працею тракториста. Хіба погано? І час неквапом спливає, і бесіда легко переходить від екзистенціалізму Жана-Поля Сартра до плутаних стежок Джека Керуака.
13 березня, субота
Відразу ж уранці сів за стіл, з'явились думки, образи мого сільського життя в Забуччі. Я згадав свого друга юності Василя, хильнув червоного домашнього для натхнення, і рядки рвонули розбурханим потоком:
Здається, що приз у мене в кишені, якщо вони ще в стані зрозуміти весь ретро-ностальжі мого сільського життя. А як не в стані, то мені їх жаль і я їм щиро співчуваю.
15 березня, понеділок
Подзвонили з кіностудії «Укртелефільм», сказали, що зніматимуть кіно про Приірпіння, хочуть і мене зняти. Я сказав, що залюбки, але хотів би, щоб і мою Мотрю зняли, вона теж майбутня відома приірпінська поетеса.
Відповіли, що Мотрю знімуть потім. Попросили номер її мобільного.
20 березня, субота
Зайшов Емік, півгодини розводився про давні добрі часи, коли за три рублі можна було врятувати вечір.
От і сьогодні вся та ж відпрацьована тема: мало платять, на горілку не вистачає. Всі тільки іноземні електротовари нині купують, а вони, на жаль, ламаються не так часто, як наше фуфло. Хотів двоплитник «Саймон енд Гарфанкел» на Петрівці купити, та грошей пожалів. А всі родичі вже давно в Ізраїлі, їм там добре. Там тепло, там апельсини. Не імпортні, а свої, просто з садочка.
– Так чого ж до рідні не переїхати? – поцікавився я. – Там і тир легше було б відкрити, скажімо, імені Моше Даяна.
– Батьківщину не кидають у скрутний час, – відрубав Емік, витяг пляшку «Вінницької» і консервовану кошерну яловичину з Єрусалима.
Оце вам, браття, справжня відповідь патріота України. Це справжня громадянська позиція, це приклад для всіх нас. На цьому стояла і стоятиме земля українська. І ніщо нас не здолає. Шануймося, бо ми, українці, того варті.
Яловичину я нарізав своїм улюбленим червоним швейцарським ножиком, що завжди висить у мене на поясі. Еміку він спокійно спати не дає і він уже два роки канючить, щоб я йому його подарував. Нормальна тема? Кажу Еміку, що гострі предмети не дарують – погана прикмета. Емік каже, що він вищий за ці міщанські забобони і що радість від дарування завжди більша за радість отримування. Я пояснюю, що це сімейна реліквія, а той усе ніяк не вгамується.
Емік сказав, що всі його родичі родом із Вінниці. Ми випили за Вінницю і Єрусалим.
– Хай їм там добре тикнеться, – побажав Емік.
Чого це я маю з доброго дива дарувати свого улюбленого ножика, навіть якщо на нього поклав око мій найкращий друг? Я за нього 70 гривень заплатив.
21 березня, неділя
Подзвонив Еміку, попросив більше ніколи не вживати слова «фуфло» в моєму домі. Для українського поета-лірика це як швейцарським ножем по серцю. Невже за стільки років дружби зі мною не можна було зрозуміти, з якою ніжною натурою ти спілкуєшся?
Емік пообіцяв, що «фуфла» більше не видасть, просив пробачення.
Я сказав, що спробую знайти якусь нішу в своїй душі, щоб вибачити його.
25 березня, четвер
Подзвонила Мотря, спитала, що таке коїтус.
Сказав, що це подальший важливий крок у житті після дефлорації.
