Гастролі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать хорошую книгу .txt) 📗

Слухальникам по­за ти­на­ми, пев­но, за­хотілось спа­ти, бо вже бу­ла пізня до­ба: во­ни од­но по од­но­му зни­ка­ли в тем­ряві. В га­марні та в кузні згас­ли гор­на. Зга­са­ло й світло в вікнах за Рос­сю. Пташ­ки за­мовк­ли. Зорі ще ясніше за­ми­готіли на небі й у воді. Тільки з-за Росі долітав глу­хий стукіт снасті в млині та бу­ло чу­ти при­дав­ле­ний шум під ко­ле­са­ми та на спусті, не­на­че гу­ло десь поб­ли­зу під зем­лею.

Літошевський вий­шов по східцях на ґанок і сів на стільці од­по­чи­вать. Йо­го жінка веш­та­лась по кімна­тах, заг­ля­да­ла в пе­кар­ню, то з'явля­лась на хви­лин­ку на ґанку, то знов десь зни­ка­ла, хо­дя­чи нав­по­мац­ки в тем­них по­ко­ях. Ве­че­ря бу­ла ще не го­то­ва. Та во­ни й не ха­па­лись з ве­че­рею. Про­бу­ва­ючи в містах, Літо­шевський ве­че­ряв і ля­гав спа­ти в глу­пу ніч, в третій го­дині, й вранці спав дов­го, сли­ве до півдня. Жінка й собі му­си­ла приз­ви­ча­юваться до та­ко­го по­ряд­ку. І во­ни обоє навіть і влітку на волі в се­бе в гос­поді не мог­ли по­ки­нуть сво­го місько­го служ­бе­но­го зви­чаю - ля­га­ти в глу­пу ніч і спать до півдня.

Літошевського взя­ла нудьга на са­моті. Він взяв лам­пу й пе­рей­шов у світли­цю. Од при­хо­жої нап­ра­во був йо­го кабінет, ліво­руч - світли­ця, одділе­на од спо­чи­вальні тільки товс­тою завісою з ря­бої по­цяцько­ва­ної ма­терії до самісінької стелі. Літо­шевський пос­та­вив лам­пу на стіл ко­ло стіни побіч ту­рецької низької та ши­ро­кої со­фи з товс­ти­ми ка­чал­ка­ми по обид­ва бо­ки, а сам сів на м'якій софі й спер­ся пле­чи­ма на товс­ту ка­чал­ку, кот­рою бу­ла об­ра­мо­ва­на со­фа попід стіною.

Він пе­редніше співав кільки год в Тифлісі за Кав­ка­зом і там пе­рей­няв на­хильність і навіть впо­до­бу до східної обс­та­ви кімнат. І свої гор­ниці він обс­та­вив на східний зра­зець: ус­те­лив і світли­цю, і кабінет сли­ве суспіль перськи­ми ки­ли­ма­ми, на­ку­пу­вав­ши їх за Кав­ка­зом, де во­ни кош­ту­ва­ли вдвоє де­шев­ше, ніж у нас на Ук­раїні. Над низькою со­фою висів на стіні тро­хи не до са­мої стелі здо­ро­вецький ки­лим, по­цяцько­ва­ний яри­ми ла­па­ти­ми взор­ця­ми з зірок та хрес­тиків. Со­фа бу­ла зас­те­ле­на чу­до­вим перським ок­са­ми­то­вим стри­же­ним ки­лим­ком з дрібненьки­ми різки­ми чу­до­ви­ми взор­ця­ми. Ко­ло со­фи долі був прос­те­ле­ний здо­ро­вий простіший гла­денький ки­лим, тро­хи не до по­ро­га. Над вікна­ми висіли завіси з ук­раїнських ря­беньких кар­та­тих пла­хот. В обох кут­ках на сто­лич­ках ма­нячіли чу­дер­нацькі ви­сокі та вузькі, ря­бо по­мальовані гру­зинські ва­зи, котрі ски­ну­лись на давні грецькі ам­фо­ри. На стіні теліпа­лись довгі-пре­довгі ножі, а ко­ло їх висіла в по­цяцько­ваній піхві шаб­ля з чу­до­вим срібним дер­жал­ном з ко­ра­ло­ви­ми на­мис­ти­на­ми. Цю штуч­ку він завсігди брав з со­бою в мандрівку по го­рах та за­кав­казьких містах для без­печ­ності. При яс­но­му світлі лам­пи уся не­ве­лич­ка гор­ни­ця бу­ла ніби по­мальова­на пенз­лем в усякі ясні, різкі, але гарні взорці й зве­се­ля­ла очі, ніби чу­до­ва пи­сан­ка або гар­ний східний кіоск, по­мальова­ний якимсь перським май­ст­ром, ве­ли­ким мит­цем на це східне штуч­ницт­во.

Літошевському так ба­жа­лось, щоб жінка всту­пи­ла в гор­ни­цю, сіла попліч з ним, по­ба­ла­ка­ла з ним лю­бенько, при­го­лу­би­ла йо­го. А во­на все десь ни­ка­ла по тем­них за­кут­ках по­лап­ки, не­на­че зу­мис­не од­ми­ку­ва­ла од йо­го й од світлиці.

- Софіє! А хо­ди ли­шень сю­ди на ча­со­чок! Щось маю в те­бе спи­тать! - гук­нув Фле­гонт Пет­ро­вич че­рез усі по­кої.

- А чо­го там тобі тре­ба? Та мені ніко­ли! Не­на­че не мо­жеш спи­тать зда­ле­ки, - за­бу­боніла низьким альтом Софія десь да­ле­ко, не­на­че десь в льоху або в приг­ре­биці.

В ос­танні ро­ки во­на вже не го­во­ри­ла, а бу­боніла, а то й бур­ча­ла не тільки в роз­мові з своїм чо­ловіком, але навіть з най­ми­та­ми й най­мич­ка­ми. Доб­рий на вда­чу та здат­ли­вий Фле­гонт Пет­ро­вич вже дав­ненько зап­римітив цю зміну в неї, але якось пот­ро­ху огов­тав­ся, а потім звик і не ду­же вва­жав на це завсідне бур­чан­ня. Софія Ле­онівна нес­подіва­но ввійшла в гор­ни­цю, не­на­че всту­пи­ла в ту­рецький кіоск, гар­на з ли­ця та пос­тав­на. По­цяцько­ва­на стіна та ус­те­ле­на ки­ли­мом підло­га на­че ки­ну­ли на неї од­лиск ярих, га­ря­чих кольорів. Її чорні бро­ви на ма­то­во­му чолі, сли­ве чорні блис­кучі очі, чорні товсті ко­си, що опо­ви­ва­ли го­ло­ву, надз­ви­чай­но підхо­ди­ли до та­кої східної обс­та­ви, до різких східних фарб. Фле­гон­тові Пет­ро­ви­чеві уяви­лось, що во­на вий­шла з-за де­ко­рацій на яс­ну сце­ну, і він не­са­мохіть за­ми­лу­вав­ся нею.

- Чого це най­мич­ка так дов­го дляється з ве­че­рею?

- От і дляється! Ва­ре ва­ре­ни­ки на ве­че­рю, - за­бу­боніла ніби сер­ди­то Софія Ле­онівна. - Ви­ка­чу­ва­ла коржі, а я різа­ла ва­ря­ниці, а оце во­на вже ліпить ва­ре­ни­ки.

- Я виспівав­ся так, що про­за взя­ла своє: за­ма­ну­лось мені ва­ре­ників, а най­мич­ка чо­гось зад­ля­лась.

- Тобі усе зад­ля­лась. Ось я під со­бою й ніг не чую, так на­туп­ця­лась ко­ло дітей, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й важ­ко сіла на со­фу, вгнізди­лась на ши­рокій софі, підібгав­ши но­ги, і об­пер­лась ліктем об ка­чал­ку.

Флегонт Пет­ро­вич рап­том підвівсь і одійшов до две­рей. Йо­му за­ма­ну­лось по­ди­виться од­далік на свою ко­ха­ну Софію се­ред но­веньких квітчас­тих ки­лимів. Ки­ли­ми бу­ли новісінькі, не­дав­неч­ко при­ве­зені з Кав­ка­зу. Чи­ма­ла жінчи­на пос­тать бу­ла ніби на­мальова­на на квітчас­то­му полі на кар­тині. Софія Ле­онівна на то­му квітчас­то­му різко­му фоні на­га­ду­ва­ла східну Па­ри­за­ду в каз­ча­но­му па­лаці або ви­пе­ще­ну кра­су­ню чер­ке­шен­ку в роз­мальова­но­му сул­тансько­му кіоскові. Він дов­генько ми­лу­вавсь нею зда­ле­ки.

- Чого це ти ви­лу­пив баньки, не­на­че й досі не на­ди­вивсь на ці дурні перські ки­ли­ми? - обізва­лась Софія з бу­бонінням, але з сутінком за­до­во­лен­ня в го­лосі, навіть з ма­леньким осміхом на тем­но-чер­во­них ус­тах.

Їй по­до­ба­лось, що во­на й досі не втра­ти­ла своєї ча­ру­ючої си­ли і впли­ву і на чо­ловіка та й… на інших чо­ловіків.

- Милуюсь то­бою зда­ле­ки. Ти на тій цяцько­ваній софі ду­же ски­ну­лась на перську ца­ри­цю або на ту­рецьку одаліску, - про­мо­вив Літо­шевський.

- Ну, не ве­ли­ка по­ша­на мені, ко­ли я ски­ну­лась з ли­ця на якусь ту­рецьку ду­рин­ду одаліску.

Літошевський по­хап­цем поп­рос­ту­вав до со­фи й ніби впав на со­фу попліч з Софією Ле­онівною, об­хо­пив­ши її м'якеньке пов­не пле­че до­ло­нею.

- В те­бе усе жар­ти та за­ли­цян­ня: це те­бе ота сце­на так нап­рав­ляє; а в ме­не «діла, аж го­ло­ва біла», як ка­же на­ша най­мич­ка: ніко­ли мені роз­во­дить пес­тощі та за­ли­цян­ня.

- Чого це тобі так заніко­ли­лось? Не­хай най­мич­ка са­ма по­рається ко­ло печі. Пам'ятаєш, як співа­ють у пісні: «Ой най­му я най­мич­ку, са­ма ся­ду в запічку». От і ти сядь та й си­ди, згор­нув­ши ру­ки, та й паній собі хоч і з ран­ку до ве­чо­ра, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич, при­гор­нув­шись щільно до жінки й цмок­нув­ши її в цуп­ку що­ку.

Софії Ле­онівні бу­ли неп­риємні ті пес­тощі та поцілун­ки. Во­на пильно гля­ну­ла на чо­ловіка, на йо­го білий пух­кий вид, на делікатні, сли­ве па­нянські рум'янці на що­ках - і йо­го ду­же білий, спанілий вид, і рум'янці, і пухкі ус­та ста­ли їй чо­гось неп­риємні.

«Істинно са­хар­ний ве­ли­код­ний хе­ру­вим, що став­ля­ють на сто­лах ко­ло па­сок та баб на пос­вя­чен­ня на ве­лик­день, - май­ну­ла в неї на од­ну мить дум­ка. - Як був він худіший та простіший і ніби тро­хи за­те­ле­пу­ва­тий, не та­кий тілис­тий та пух­кий, він мені більше по­до­бав­ся. А те­пер зам'яки­нивсь, і як тісто на дріжчах роз­ла­зиться та роз­ли­вається, так і він на­че розлізся…»

Софія Ле­онівна по­ма­леньку вип­ру­ча­лась з йо­го обнімку й навіть трош­ки од­су­ну­лась од йо­го. «Не дай бо­же, як він оце поч­не ситішать і глад­ша­ти та ста­не пу­за­нем, мов вго­до­ва­ний, та ще ски­неться на на­шо­го сусіда, су­до­во­го слідчо­го!.. Я йо­го зне­на­вид­жу…» - ду­ма­ла по­таємці Софія Ле­онівна.