Привид - Несбьо Ю (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Прибулець вписав у бланк своє ім’я та прізвище.
Дату народження.
Він писав дату свого народження, знаючи, що більше схожий зараз на сорокап’ятирічного чоловіка, а не на досить молодого каліку з численними хворобами старечого віку, який покинув Норвегію три роки тому. Він встановив собі суворий режим: фізичні вправи, здорова їжа, тривалий сон і, ясна річ, повна відмова від будь-яких шкідливих речовин. До того ж, нове життя йому сподобалося. Взагалі-то кажучи, йому завжди подобалися чітко розписані процедури, дисципліна та порядок. Чому ж тоді його життя перетворилося на такий хаос, таку саморуйнацію та цілу низку розірваних стосунків, які він встигав заводити в інтервалах між темними й моторошними періодами наркотичної інтоксикації? Порожні клітинки бланка запитально поглянули на нього. Але вони були надто малі, щоби вмістити в них усі необхідні відповіді.
Постійна адреса.
По правді кажучи, квартиру на Софійській вулиці продали щойно після того, як три роки тому він поїхав геть. Те ж саме стосувалося і будинку його батьків у місті Опссал. При його теперішній роботі мати офіційну адресу було б небезпечно. Тому він написав те, що писав завжди, коли влаштовувався в готелі: Особняк Чункін, Гонконг. Що було не далі від правди, ніж усе решта.
Професія.
Вбивства. Але цього він не написав, бо відповідна графа в бланку не була позначена.
Номер телефону.
Він записав вигаданий. Бо мобільні телефони прослуховуються, а їхнє місцезнаходження легко відстежується.
Телефонний номер найближчого родича.
Найближчого родича? Який же чоловік з власної волі даватиме номер своєї дружини, влаштовуючись в готель «Леон»? Це все ж таки бордель, як-не-як.
Портьє, вочевидь, прочитав його думки.
— Це на той випадок, коли ви занедужаєте і нам доведеться когось викликати.
Харрі кивнув. На випадок раптового інфаркту під час статевого акту.
— Можете нічого не писати, якщо ви не...
— Та ні, — задумливо мовив чоловік, вдивляючись у бланк. Найближчий родич. У нього була Сіс. Сестра, що мала, за її власним висловом, «легку форму дебільності», але життя своє влаштувала набагато краще, аніж її старший брат. Окрім Сіс, він не мав нікого. Абсолютно нікого. Тож, як не крути, а вона — найближчий родич.
Зробивши позначку «Готівка» у графі «Спосіб розрахунків», він поставив підпис і подав бланк молодому портьє. Той швидко проглянув його. І тоді Харрі, нарешті, побачив, як проглянуло оте. Недовіра й нещирість.
— Ви... ви, часом, не Харрі Холе?
Харрі Холе кивнув.
— А в чім проблема?
Хлопець похитав головою. І натужно ковтнув слину.
— От і прекрасно, — зазначив Харрі. — Маєте ключа від мого номера?
— Ой, вибачте, аякже! Ось. Номер 301.
Харрі взяв ключа і помітив, як розширилися зіниці хлопця, а голос став тихим і здавленим.
— Це... це мій дядько, — вичавив із себе портьє. — Він — завідувач готелю. А колись сидів ось тут, на моєму місці. Це він мені про вас розповідав.
— Сподіваюся, що ваш дядько розповідав вам про мене лише добрі речі, — сказав Харрі, беручи свою пласку брезентову валізу і рушаючи до сходів.
— У нас є ліфт...
— Не люблю ліфтів, — відказав Харрі, не повертаючи голови.
Кімната була такою ж, як і раніш. Маленька, непоказна і більш-менш чиста. Але ж ні, дещо нове все-таки з’явилося: штори. Зелені. Жорсткі. Мабуть, з тканини, яка не потребувала віджимання й прасування. «До речі», — подумав він і, повісивши свій костюм у ванній, увімкнув гарячу воду, щоби пара розгладила загини й зморшки. Цей костюм обійшовся йому у вісімсот гонконзьких доларів у знаменитій кравецькій майстерні «Пенджаб-хаус» на вулиці Натан-роуд, але з такою роботою, як у нього, це було важливе й необхідне придбання, бо ніхто не поважає людину, вбрану в лахміття. Харрі став під душ. Гаряча вода приємно пощипувала шкіру. Потім він пройшовся голяка до вікна й розчинив його. Другий поверх. Внутрішній двір. Крізь розчинене вікно долетіли фальшиві стогони симульованого оргазму. Взявшись за карниз штори, він висунувся надвір. Поглянув униз на відкритий візок для сміття і відчув солодкуватий запах гниючих відходів, що піднімався догори. Плюнув — і почув, як його плювок упав на папір у візку. Але шерехтіння, яке почулося одразу ж по тому, не було шерехтінням паперу. Трісь — і жорсткі зелені штори упали додолу по обидва боки від нього. От зараза! Він витягнув тонкий держак з підшитого краю тканини. То був карниз старого типу — з двома загостреними кульками на кінцях. Хтось уже зламав його раніше і просто скрутив обидва кінці липкою плівкою. Харрі сів на ліжко і витягнув шухляду тумбочки, що стояла поруч. Там лежала Біблія в тонкій синій суперобкладинці зі штучної шкіри та набір для шиття: чорна нитка, намотана на картонку, простромлену голкою. Поміркувавши, Харрі вирішив, що це — не така вже й погана ідея: тримати в шухляді Біблію та голку з ниткою. Постоялець зможе ґудзик відірваний пришити, а потім — почитати про відпущення гріхів. Харрі ліг на ліжко і втупився поглядом у стелю. Все стало новим. Усе... Він заплющив очі. Під час польоту він ані разу очей не склепив, тому зараз він спатиме, і чхати йому на часовий зсув та зламаний карниз. І йому наснився той самий сон, який він бачив кожної ночі впродовж останніх трьох років: він мчить коридором, втікаючи від ревучої лавини, яка висмоктувала геть усе повітря, позбавляючи його можливості дихати.
Проблема полягала в тім, щоби бігти, не зупиняючись і не розплющуючи очей. Хоча б іще кільканадцять метрів.
Харрі втратив контроль над своїми думками, і вони стали поволі покидати його.
Найближчий родич.
Родич. Знайомий.
Близький родич.
Ось хто він такий. Ось чому він сюди повернувся.
Сергій їхав автострадою Е6 до Осло. Йому страшенно хотілося якомога швидше впасти на ліжко у своїй квартирі в районі Фурусет. Він тримав швидкість у межах 120 кілометрів на годину, хоча в таку пізню годину автострада була практично порожня. Озвався його телефон. Мобільний телефон. Розмова з Андрієм була стислою. Андрій уже розмовляв із Сергієвим дядьком, або «отаманом», як він його називав. Коли вони вимкнули телефони, Сергій уже більше не міг стримуватися — і натиснув на газ, верескнувши від захвату. Той чоловік нарешті прибув. Сьогодні увечері. Він уже тут! Наразі Сергієві нічого не треба було робити, бо ситуація могла розв’язатися сама по собі, як сказав Андрій. Але він має зараз подвоїти свою готовність — як ментальну, так і психологічну. Має вправлятися з ножем, добре спати і завжди бути насторожі. На той випадок, коли необхідне стане неминучим.
4
Торд Шульц ледь почув, як угорі прогуркотів літак. Важко дихаючи, сів на софу. Його оголений торс укривав тонкий шар поту, а об голі стіни кімнати й досі билася луна від брязкоту металевих дисків тренажера. Оббита дерматином лавка тренажера теж блищала від його поту. З телеекрана Дональд Дрейпер позирав крізь дим своєї цигарки, сьорбаючи зі склянки віскі. Іще один літак оглушливо прогуркотів над дахами будинків. То був телесеріал «Схиблений» про шістдесяті роки минулого століття у Сполучених Штатах. Жінки в пристойному вбранні. Пристойне спиртне у пристойних келихах. Пристойні цигарки без ментолу та фільтра. То були часи, коли те, що тебе не вбивало, робило тебе дужчим. Торд Шульц навмисне придбав лише серії першого сезону і передивлявся їх знову і знову. Бо не був упевнений, що йому сподобаються наступні серії.
Торд Шульц поглянув на білу лінію на скляному кавовому столику і досуха витер край своєї картки посвідчення особи. Цією карткою він зазвичай ділив дози. Він ділив їх карткою, яку кріпив до кишені своєї командирської уніформи, карткою, яка забезпечувала йому доступ на борт літака, до пілотської кабіни, до неба, до зарплатні. Карткою, яка робила його тим, ким він був. Карткою, яку — разом зі свободою — у нього відберуть, якщо застукають на гарячому. Саме тому Торд Шульц і вважав доречним та правильним використовувати для поділу доз картку посвідчення особи. При всій його нечесності в цьому, принаймні, була хоч якась чесність.
