Спаситель - Несбьо Ю (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Ні, на жаль, я не маю такої змоги. — Харрі дивився на налякане обличчя чоловіка, котрий стояв у одвірку. З квартири йшли пахощі обіду, було чутно, як розкладають столові прибори. Сімейна людина. Батько. Дотепер. Чоловік почісував передпліччя, дивлячись кудись повз голову Харрі, ніби хтось стояв за спиною, нахилившись над ним. Почухування лунало неприємно, як шарудіння.

Дзенькіт від столових приборів стих, як стихло шарпання за чоловіковою спиною, маленька рука лягла йому на плече, з-за якого показалося жіноче обличчя з великими наляканими очима.

— Що трапилось, Біргере?

— Поліцейський прийшов щось нам повідомити, — тихо відповів Біргер Голмен.

— Що скоїлось? — Жінка поглянула на Харрі. — Щось трапилось з нашим хлопчиком? З Пером?

— Так, пані Голмен, — відповів Харрі й зауважив, як її очі сповнились страхом, й знову він силкувався знайти слушні слова, котрих неможливо знайти. — Ми знайшли його дві години тому. Ваш син помер.

Він мимохіть відвів очі.

— Але він... він... де? — Тепер вона дивилася на чоловіка, котрий так само чухав руку.

Адже ж до крові розчухає, спало на думку Харрі.

— У контейнері, у Бйорвіку. Як ми й боялися. Він помер задовго до того, як ми приїхали.

Здавалося, що Біргер Голмен раптом втратив рівновагу, він позадкував у погано освітлений передпокій й схопився за стоячу вішалку. Жінка зробила крок у одвірок, й Харрі помітив, що чоловік за її спиною впав навколішки.

Харрі зітхнув, устромив руку у внутрішню кишеню пальта. Холодний метал фляжки пік пальці. Він вийняв кон­верта. Листа він не читав, адже й так чудово знав його зміст. Коротке офіційне повідомлення про смерть, безживні слова, ніякої зайвини. Бюрократична процедура.

— Мені дуже прикро, але я маю передати вам оце. Справа є справа.

— І в чому є ваша справа? — спитав коротун середнього віку французькою з підкреслено правильною вимовою, властивою не вищому товариству, а тим, хто прагнув стати його часткою. Візитер глянув на нього. Викапане фото у конверті, навіть туго зав’язана краватка й простора червона хатня сорочка такі самі.

Він гадки не мав, що саме скоїв цей чоловік. Навряд чи він фізично когось скривдив, позаяк, попри роздратоване обличчя, він став у захисну позу, був просто-таки наляканий, хоча стояв у одвірку власної оселі. Може, поцупив чи розтринькав гроші? За виглядом цілком ймовірно, що працює з цифрами. Але навряд щоб з великими сумами. Звісно, має красуню-дружину, але не скидається на того, хто розкрадає у великих розмірах. Може, стрибнув у гречку, переспав з чу­жою жінкою, а чоловік її виявився... Але ні. Низенькі чоловіки з можливостями заледве більшими за середні, які ма­ють набагато привабливіших за себе дружин, зазвичай більше переймаються тим, чи не зраджує їх дружина. Цей чоловік дратував його. Може, саме у цьому річ. Може, він просто когось дратував. Він встромив руку за пазуху.

— Справа моя... — мовив він, поклавши на міцний ланцю­жок на дверях дуло «Л’яма-мінімакс», якого придбав усього за три сотні доларів, — ось у цьому.

Він прицілився над глушником, простою металевою трубкою, накрученою на дуло, різьбу зробив слюсар у Загребі. Чорна обмотка з ізоляційної стрічки лише забезпечувала герметичність. Звісно, він міг придбати справжній глушник за сто з гаком євро, але яка потреба? Він все одно не заглушить свистіння кулі, що долає звуковий бар’єр, гуркіт гарячого газу, що стикається з холодним повітрям, брязкіт металевих деталей пістолета, що б’ються одна об одну. Це лише у голлівудському кіно постріли через глушник лунають ніби хлопання поп-корну, що лускається.

Постріл — як удар батогом, він припав обличчям до вузенької щілини.

Чоловік зі світлини упав горілиць. Без жодного звуку. У холі панувала напівтемрява, але у золотавому люстерку на стіні він помітив світло, яке падало з непричинених дверей, і власне око. Убитий лежав на товстому килимі кольору чер­воного вина. Чи він персидський? Може, він таки мав гроші.

А зараз усього лише маленький отвір у лобі.

Підвівши очі, він перехопив погляд його дружини. Якщо то його дружина. Вона стояла на порозі у кімнаті. За її спиною висіла лампа у великому солом’яному абажурі. Притуливши руку до рота, вона дивилася на нього. Він швидко кивнув їй. Потім поволі зачинив двері, встромив пістолет у наплічну кобуру й зійшов униз сходами. На зворотному шляху він ні­коли не користувався ліфтами, як не послуговувався винайнятими автівками, мотоциклами чи будь-якими іншими за­собами, що можуть застрягнути. І не біг. Не розмовляв і не кричав, адже голос — додаткова прикмета під час пошуків.

Відхід — найважливіша частина роботи, але саме її він полюбляв найбільше. То було ніби ширяння у хмарах, безвість без сновидінь.

На першому поверсі стояла консьєржка, спантеличено спо­стерігаючи за ним. Він прошепотів: «До побачення», але вона лише мовчки дивилася на чоловіка, і по всьому. За годину її допитуватиме поліція, попросять описати його. Й вона дасть опис. Середнього зросту чоловік, пересічної зовнішності. Років двадцяти. Чи, можливо, тридцяти. Але принаймні не сорока. Як на неї.

Він вийшов надвір. Париж тихо клекотав, наче гроза, що близько не підступала, але й ніколи не вщухала. Зброю викинув у сміттєвий контейнер, який зауважив загодя. Два но­вісіньких пістолети такої ж марки чекали на нього у Загребі. Він придбав відразу кілька, зі знижкою.

Коли за півгодини автобус, що прямував з Парижа в аеро­порт Шарля де Голля, проїжджав Порт-де-ля-Шапель, у по­вітрі заметушилися сніжинки, падаючи на блідо-жовту со­лом’яну стерню, що стирчала до неба.

Пройшовши реєстрацію та контроль безпеки, він по­простував у чоловічий туалет. Став наприкінці довгого ряду пісуарів, розстебнув штани — цівка вдарила просто по дезодорованих таблетках на дні. Заплющився, зосереджуючись на солодкуватих пахощах парадихлорбензолу та лимонного ароматизатора фірми «Джей та Джей кеміклз». Синій відтинок до свободи мав ще одну зупинку. Він посмакував на язиці слово: «Ос-ло».

Розділ 3. Неділя, 13 грудня. Укус

Відхилившись на спинку стільця, Харрі сидів у кімнаті 605 у червоній зоні на шостому поверсі Поліцейського управління, величної скляно-бетонної споруди, осередку найбільш численного штату поліцей­ських у Норвегії. Цю кімнату Халворсен — молодий поліцейський, з яким Харрі розділяв десять квадратних метрів, — називав Коміркою розкритих справ, а Харрі, щоб охолодити запал Халворсена, — Учнівською коміркою.

Але наразі Харрі наодинці свердлив поглядом стіну, де напевно мало б розташовуватись вікно, якби таке було у комірці.

Неділя. Він написав звіт й, отже, мав змогу піти додому. Але чому ж не йшов? За уявним вікном він бачив огоро­джену пустку біля затоки Бйорвік, де сніжинки, мов конфеті, падали на зелені, червоні та сині контейнери. Справу закрито. Перові Голмену, молодику, що сидів на героїні, остогидло життя, тож він, залізши у контейнер, прийняв останню дозу. Свинцеву. З пістолета. Жодних свідчень наглої смерті. Зброя лежала поряд. За агентурними даними, Пер Голмен не був боржником. Та й наркоторговці, вчиняючи розправу з боржниками, не маскували розстріл, видаючи його, приміром, за самогубство. Й нащо тоді дармувати вечір, обшукуючи на шпаркому вітрові непривітний контейнерний склад, де знайдеш хіба ще більше нещастя та безнадії?

Харрі глянув на вовняне пальто на вішалці. І кишенькова фляжка повна вщерть. Відколи у жовтні він придбав пляшку «Джима Біма», найлютішого свого ворога, він не торкався до неї — налив фляжку вщерть, а рештки напою вилив у мий­ку. Ось і носить з жовтня у кишені трунок, як нацист­ські керманичі носили пігулки ціаніду в підметках своїх черевиків. І до чого носитися з такою дурною думкою? Він гадки не мав. Та й несуттєво. Головне, що це діє.

Харрі глянув на годинник. Безмаль одинадцята. Вдома є гарна кавоварка з ужитку й небачений DVD, який він залишив саме для такого вечора. «Все про Єву» — стрічка знята у 1950 році, шедевральна робота Манкевича, з Бетт Девіс та Джорджем Сандерсом.