Третя карта - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать TXT) 📗
Скоропадський забороняв собі думати про те, що він, саме він, гетьман Скоропадський, винен у загибелі Петлюри. Він-бо знав, як усе робиться. Він тому єврею, який Симона пристрелив, нагана до рук не тицяв і на очі не бачив його, а попадися в добрий час — закатував би нагаями. Ні, занапастив він Петлюру інакше, занапастив, дозволивши друкувати про нього правду; дозволив, розповівши про звірства Петлюри в тому колі, звідкіля йдуть канали до преси — як би там не було, гетьман повинен бути вище за всіх добротою, повинен уміти прощати, — але він уперто мовчав, а коли різні спритники казали, що Петлюра ганьбить самостійний рух, Скоропадський не заперечував, як воно годилося б, а зітхав і журно розводив руками.
Уперше після довгих років мстивої радості Скоропадський злякано подумав водночас про себе, про Петлюру, який уже згнив у масній і сирій паризькій землі, про своїх німецьких хазяїв і покровителів. Колись Гітлер, Гіммлер і Герінг розстріляли своїх найближчих друзів — Ернста Рема і Штрассера, а ад'ютант Рема днював і ночував у Скоропадського, і гетьман пишався цією дружбою. Довідавшись про розстріл Рема, гетьман хильнув для хоробрості чарчину горілки та й подався до секретаря рейхсмаршала. Той мовив сухо, підкреслено сухо:
— Боротьба є боротьба.
А нещодавно, у Шелленберга, коли острах минув, але виникла гнітюча втома, Скоропадський втратив контроль над собою, сказавши:
— Я вирішив був, що помічник рейхсмаршала не хоче говорити зі мною через Данила, — двічі до нього дзвонив. Я був подумав, що Данилові заманулося в самостійність пограти…
— Ну, ми йому цього не порадили б, — зауважив Шелленберг і, чогось розлютившись, додав — Не дали б ми йому, гетьмане. Отож спокійно дзвоніть до секретаря рейхсмаршала: зараз у нас багато справ.
«Що ж ти мені про справи правди не кажеш, голубе? — подумав Скоропадський. — Про ці ваші справи Бандера з Мельником знають, а гетьман нібито і зайвий?!»
… Омельченко знову зиркнув на телефонний апарат, і Скоропадський слухняно набрав номер, знов-таки пояснивши собі, що зробив він це, згадавши вчорашні слова Шелленберга «про справи». Він подумав, що всі людські діяння й мислі схожі на ту іграшку з тіста, що пекли у дідовому домі на святвечір для дітей, — понанизувані на паличку кружальця із здобного тіста.
«Усе одне за друге чіпляється, одне другим породжується, — подумав гетьман, — через те у монахи і йдуть, що стомлюються від марної суєти. Коли сам, то й стіни білі, і спілкування з іншими — у молитві або за мовчазною трапезою, — тоді лише буде і спокій і думка».
— Тут гетьман Скоропадський, — сказав він, відкашлявшись у трубку й досадуючи на себе за це: адже гуркоче у вусі маршальського секретаря.
— Я пам'ятаю про вас, — відповів секретар іншим, як здалося Скоропадському, голосом. — Я прийму вас завтра о дев'ятій годині вечора у Карінхаллі.
«Бач, як воно машина в них працює, — забувши враз учорашнє, свої кривди і страхи, подумав Скоропадський. — Шелленберг — Гіммлеру, той — Герінгу, от і в секретаря мед у голосі».
Як людина маленька, Скоропадський помилявся, оскільки у своїх міркуваннях він виходив із схиляння перед великим. Бувши іменитим, але емігрантом, не міг збагнути структуру держави, що надала йому притулок, тож і ставився до цієї держави як до якогось фетишу, абсолюту. Шелленберг ні про що не говорив з Гіммлером, бо не мав права інформувати рейхсфюрера, аж поки не навідає свого безпосереднього шефа, керівника РСХА Гейдріха. Гіммлер, отже, не міг розмовляти про Скоропадського з рейхсмаршалом, та й імені його до пуття не знав: надто малий і непомітний для нього був цей емігрант в еполетах.
Усе було і складніше і простіше. Відомства Герінга, що відповідали у майбутній кампанії не тільки за авіацію, але й за економіку рейху, уважно аналізували розбіжності, що виникли між апаратом Розенберга, уже затвердженого рейхсміністром східних територій, офіцерами Гіммлера, яким фюрер віддав усю поліцейську владу в майбутніх імперських колоніях, і канцеляристами Бормана, котрі мали право призначати партійних гауляйтерів на «нових землях».
До вчорашнього дня Скоропадським не цікавилося відомство Герінга: як ніхто інший, помічник Герінга знав позицію свого шефа — ні про які васальні слов'янські держави не може бути й мови. Водночас розвідці люфтваффе було відомо, що абвер тренує особливий батальйон «Нахтігаль», який складався з оунівців. Канаріса в цьому підтримували чиновники Розенберга. РСХА, Гейдріх, навпаки, вважали цю витівку непотрібною: навіщо «поганитися з неповноцінними людьми…»? Через те помічник Герінга вирішив запросити Скоропадського для бесіди — хоч який уже є, а все ж українець! Люфтваффе потрібно було вирішувати, щоб зайняти позицію, єдино правильну в очах фюрера.
А втім, наскільки корисною ця позиція могла стати для інтересів рейху, його, як і всіх у гітлерівській державі, не дуже турбувало: нацистський режим передбачав примат персональної відданості фюрерові та його ідеям, усе інше — вторинне.
… А ось Канаріс недарма ухилився від зустрічі з гетьманом, бо належав до кола тих, для кого доля Великої Німецької імперії стояла набагато вище за долю параноїка Шікльгрубера, який приховався під сумнівним — з погляду його ж таки расової теорії — псевдонімом «Гітлер».
Серйозний розвідник, Канаріс відзначався обачною жорстокістю, гнучкою лагідністю, суто жіночою вразливістю і дивовижною за своєю підступністю хитрістю і сентиментальністю. Такі суперечливі якості, стосовно до поняття «розвідник», здаються неможливими й аж надто вже діаметрально протилежними тільки людям недосвідченим. Навертаючи за рубежем у лоно «друзів імперії» тих, кому стратегія націонал-соціалізму приготувала страшну долю, Канаріс виразно уявляв собі майбутнє людей, яких він патетично називав своїми «вірними помічниками». Він розумів, що ці люди, прислужившись його справі, потім вийдуть із гри («Двом тузам, — частенько говорив Канаріс, — третя карта заважає»), будуть ізольовані (в кращому випадку), але, знаючи механіку нацистської держави, яка жила за законами банди: «не залишай свідків», — він розумів, що найімовірніше «вірні помічники» будуть ліквідовані гестапо. Тож, залучаючи до співробітництва ту чи ту людину за межами рейху, Канаріс намагався робити для неї геть усе, що міг. Певна річ, смішно стверджувати, що тільки внутрішня лагідність, здатна моментально пристосуватися до співрозмовника, жіноча вразливість, яка давала змогу відчувати слово контрагента за мить до того, як воно було вимовлене, сентиментальність, жорстокість, різкість, розум — смішно, певна річ, стверджувати, що саме ці якості зробили його керівником імперської воєнної розвідки. Кожна людина — якщо тільки доля приготувала їй покликання і вона змогла відчути це своє покликання й підкоритися йому аж до останку, навічно, як балерина чи піаніст, — зобов'язана бути людиною головної, основоположної ідеї. Тільки в тому випадку інструменти, цебто лагідність, жорстокість, гумор, доброта, холоднокровність, виявляться необхідними у справі, якій людина покликана служити.
Ідеєю, що вимагала від адмірала Канаріса розвитку закладених у ньому якостей, була ідея расова, ідея агресивна, великонімецька. На відміну од Гітлера, адмірал не був зоологічним расистом; він не здригався, коли сідав за стіл із слов'янином, євреєм, латинянином. На відміну од Гітлера, одержимого маніакальною ідеєю ненависті до євреїв, слов'ян, французів, Канаріс будував свою концепцію інакше. Він, як і Бісмарк, гадав, що Німеччина має стати головною, визначальною силою Європи. Він, як і Гітлер, вважав, що життєвий простір обмежує розвиток великої німецької нації. Він згодився служити Гітлерові тільки через те, що той указав німцям шлях на Схід. Прихильник Бісмарка, адмірал, здавалося б, виявився відступником, бо залізний канцлер заповідав Німеччині дружбу з Росією. Але Гітлер закликав до походу на Схід, якісно новий, на Росію, яка стала комуністичною, і, таким чином, Канаріс свято вірив, що служив він аж ніяк не Гітлерові, а тільки сучасній європейській ідеї, яку той — завдяки безглуздому, але вельми поширеному в історії випадку — висловлював цілеспрямованіше, твердіше і безкомпромісніше, ніж усі інші лідери.
