Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Старий мовчав.
— Та кажи ж, на свині б тобі їздити! Даси десять червоних?
— Десять раз плюну тобі в очі, бодай би сонце впало тобі на голову!
— Ой, не дурій, старий! — завищав товмач,— зараз скажу. Так тебе катуватимуть... викинуть тебе собакам... От скажу...
Голова в старого аж затряслася з пересердя.
— Кажи! — гукнув він,— та щоб не збрехав ти, скажу я: пропадете ви всі, бузувіри! Йде великий пророк, він розіб'є, поб'є, розкидає вас по полю, й трупи ваші обгризуть собаки!
Товмач ще гірш завищав і сказав Годжу:
— Ваша ясновельможність! Цей дурень не тільки що не каже, про що питає ваша 'ясновельможність, але лає вашу моць і всіх інглізів і королеву — так лає, що й не можна навіть сказати.
Компанія насупилася й глянула один на другого.
— Та ти скажи йому,— начав Суфлі,— що ми прийшли не різати їх та бити, а піднести їх, ширити просвіту та культуру.
— Слухаю мосць вашу... Ти, чортів діду, даєш гроші чи ні? Бач, як вони визвірились на твою голову паршиву!
Дід знову почав клясти й лаяти.
— Він не перестає, все лає, пророчить усякі напасті та лиха війську вельможності вашої,— оповідав товмач,— каже, що цей ланець Магді, нехай розіб'є Аллах його голову своїми ногами, прийде незабаром та й переб'є всіх, навіть візьме паню королеву і зробить зовсім неподобне...
— Як не хоче казати, то відведіть його, а завтра повісьте! —сказав Годж, наливаючи собі вина.
Товмач пішов з покою з арабом, щось кажучи йому на вухо й хижо скривившися.
— Оце то прикро, коли за все, що ми терпимо, працюємо, кров, піт ллємо,— оці дурні ще нас ненавидять, лають, кленуть... Чисті звірі! — розводив кореспондент.
— До цього мусимо бути готові: найвищі добродійства стрічано ненавистю або сміхом,— потішав капелян.
— Одна тільки втіха, що це минеться і вони потім самі будуть каятися й нам ще будуватимуть монументи,— знову почав кореспондент, набираючи рядки для газети. Грошики, по два пенси за рядок, стояли йому перед очима.
Тільки Годж уперто мовчав. Він не бачив ніякого дива, що араби його ненавидять, як він вішає їх. Йому прийшла на гадку остання вечеря в клубі, коли він частував офіцерів вином, і який тоді був добрий клярет. Таке думаючи, він і незчувся, як громада затихла й почала розходитись.
Тим часом, як стемніло, з потайних кутків повилазили джугурці, хто живим зостався, найбільше старі баби та діти. Змучені тим, що бачили, що чули, що діялось за день, жінки не мали вже сили духу, вони стали полохливі й боязкі. Потиху, аби не полошити інглізів, немов тіні, лазили вони по селу шукати рідних та милих між постріляними та порубаними, що й досі ще лежали неприбрані. Багато вже повмирало, але були деякі й живі ще. Жінки заходились коло них, напували, обмивали, в'язали їм рани. Все село стало одною «долиною плачу». Не одна мати, не одна жінка умлівала тут коло дорогого мерця, що тільки день тому, як був живий, жвавий, здоровий, а тепер лежав нерухомо, залитий кров'ю. Тихі, в грудях задавлені ридання, хрипучий плач, голосіння чути було під тихими пальмами. В холодку деякі з порубаних очуняли і стогнали, хрипіли... А ясні зорі, як завсіди, тихо дивились із безкрайого синього неба, обсипаючи блідим світлом бідне село; шамотіло листя, річка булькала під похилими вітами, і ця звичайна щоденна тиша, спокій, розкіш, що так радує щасливе серце, тепер разили й додавали смутку... Краще було б, якби сховалися ці тихі зірки, якби річка навіжено бурхала й ревла, якби грім торохтів щохвилини над самою головою, якби блискавка сліпила очі, вітер вив, лютував, рвав гілля, покрівлі, засипаючи все курявою...
Та бабуся, що плакала тоді під тином, знайшла теж свого сина. З пробитим животом він лежав десь у кутку, встромивши лице в якийсь черепок, і був ледве живий,— усього життя тільки й ставало на те, щоб раз у раз тихо стогнати. Мати поралась коло нього, повертала то на цей, то на той бік, бажаючи полегшити його муки; обмивала, перев'язувала йому рани, але нічого не помагало. Він ще гірш стогнав та сердився, гнав матір: муки в нього ставали все більші та більші... «Убийте, вбийте, відірвіть мені голову, не давайте мені мучитись!» — стогнав він. Мати з сердечного жалю аж ридала і гризла землю. Вона мучилася не менше від сина, не можучи йому помогти; вона глибоко прокусила собі руку, щоб відвести муку від серця, товкла головою об пальмові стовбури... «Тихо, тихо, серце,— шепотіла вона боязко, оглядаючись на світло у вікні близької хати,— тихо, тихо, тихо...» — без перестанку шепотіли її губи.
А в тій близькій хатині був Суфлі, і світло те блимало в його. Скинувши мундир і чоботи, поставивши босі ноги на поперечку стільця, він писав листа додому, до своєї нареченої. Перо швидко, не зупиняючись, бігло по паперу, зоставляючи рівні рядки. Раз по раз Суфлі переставав писати й, відхиливши голову назад, втупивши очі в стелю, фантазував про свою милу. Він бачив чималу кімнату в оселі пана Геджвуда, малого поміщика: старе розбите піаніно в кутку, столики під стіною, вкриті плетеними застілками — Саліна робота; великий камін і на йому пучок воскових квіток — також Саліна робота, квітки не воскові, а живі на вікнах — Саліного хову, й багато ще всього Саліного, Саліного... Сама Салі сидить коло стола й розглядає карту Судану, втикаючи прапорцями містечка, що забрали англійці. Ця карта та лист до Суфлі щодня забирають її вечір. Вона завзято читає такі чудні арабські назвиська містечок та міст і поправляє правицею неслухняну пасму золотого волосся, що все спадає на біленьку щоку, де чорніє невеличка малинка. Як добре знає Суфлі цю щоку і цю малинку! Скільки раз влучав він просто в неї, обхопивши Салін гнучкий стан, а та билась та випручалась, поки, зачервонів-шися, не вертала назад його поцілунків!.. А от і сам містер Геджвуд сидить перед каміном, задерши на камінові грати товсті ноги у виступцях з рудими рожами — розуміється, та-кож Саліної роботи. Примруживши очі, мов кіт, дивився він на веселе полум'я.
— Папо, він, певно, тепер коло Хартума? (Хто той він — це розумілося саме собою). Господи, що то з ним? Оця клята війна,— хто тільки її видумав?!
— Гм, дивно й мені... Чого б їм бунтувати, воювати? Га, ти скажи, хіба прийде мені в голову воювати? На якого біса я буду воювати? І ніякий розумний чоловік не буде воювати... Га? Хіба буде? Що ж ти не кажеш? — містер Геджвуд замахав руками.
— Та звісно, не буде, ви й самі добре знаєте, що ні... все оці гидкі араби...
— Ну, от-то-то-ж!—заспокоївся містер Геджвуд та й знову повернувся до каміна, щоб, прижмуривши очі, дивитися на огонь.
Таке бачив у своїй уяві Суфлі в невеличкій хатині в Бех-аль-Джугурі. Пофантазував та й знову взявся писати:
«Ти питаєш мене, моє серце, чи дуже важко мені тут у поході? Ні, серце, не дуже важко, бо як згадаю тебе — а згадую тебе я щохвилини,— то де й дінеться усяке лихо, всякий клопіт... Коли б тільки звів скоріше нас біг милосердний! Але не журися, ми б'ємо арабів і незабаром певно зведе нас біг разом. Молися тільки, щоб не піднялися знову ці розбишаки-араби, бо як піде знову війна, то дай біг тоді, щоб через три роки побачились... Підтримує тільки мене ще та думка, що ми — так казав сьогодні один мій товариш — тут проводирі просвіти та культури, що наша праця — праця для всього світу...»
Тут стогін слабого на дворі стало дуже чути в хаті. Суфлі не всидів і вийшов на двір. Там було так ясно від зір, що він добре бачив, що діялось в кутку. Син, очевидячки, вже доходив, але стогін його не стихав. Мати від жалю, від злості, що не може помогти синові, наче збожеволіла і, припавши до землі, нелюдськи кричала. Часом бажалось їй кинутись до сина й задушити його тими самими руками, якими колисала колись, щоб тільки більше не мучився сам і її серце не рвав... Суфлі постояв, подивився, зітхнув, вернувся і в листі до милої приписав:
«Але тяжко бачити, як ненавидять нас ті араби. Вони раді вмерти, всі муки стерпіти, аби нам не піддатись, аби не прийняти того скарбу культурного, що ми несемо їм. От тепер на дворі вмирає якийсь арабисько, стогоном своїм не даючи мені навіть писати. Уперті оці араби, ще довго мусимо з ними вовтузитись, ще довго стояти будуть вони на дорозі нашому щастю... Прощай, серце! Цілую оцей лист паперу, щоб він доніс тобі поцілунок мій...»
