Мотря - Лепкий Богдан (читать книги без регистрации TXT) 📗
Гетьман, слідуючи за царем, повторяв у душі: «Слухай, що Меншиков скаже». Ці слова чимраз глибше всвердловувалися йому у серце і — боліли… Наліво від входових дверей, на майдані, стояв почетний відділ сердюків, хлоп в хлопа вибраний і вимуштруваний, — стояли, як витесані з мармору. Старшина підняв шаблю вгору, і роздалась команда: честь!
Цар глянув і нахмурив брови; нараз, ніби ним трясця затрясла, заперечив рукою: не треба!
Перед сходи під'їхала гетьманська парадна карета. Від дверей двірця до дверцят карети простелено грубе червоне сукно. Карета темно-синя, з золоченими прикрасами, велика й вигідна, запряжена шестернею білих арабських коней. На борозних сиділи гайдуки, двох їх стояло на лавочці ззаду. Перед каретою передня, за нею задня сторожа. За цим «ридваном», призначеним для царя, поза задньою сторожею, ще декілька повозів для царських людей, а дальше тупцювали осідлані коні козацьких старшин. На вулиці відділ царського війська не допускав, щоб тиснулася товпа. З усіх вікон придорожніх хат визирали голови цікавих. Хлопці повилазили на криші, а навіть на дерева в садах.
Гетьман хотів відпровадити царя, але цар не дозволив.
— Не треба! — сказав коротко.
— Як же так? Що собі погадають люди? Скажуть: попав Мазепа в неласку у царя.
— Нехай гадають що хочуть, а тобі треба спочити: втомлений і недужий. Остаєшся. Я приказую. І карети не треба було. Невже ж до Дніпра далеко?
Зігнувся і ледви вліз у дверці. Повіз на сталевих пружинах і на шкіряних пасах перехилився набік під вагою царя.
— Садовись! — гукнув на Меншикова цар, показуючи місце біля себе. — Бачиш, що віз перехилився; треба тебе для рівноваги… Якор вгору!
Візник рушив віжками, гайдуки заколисалися, коні помчали вділ. Цар любив скору їзду.
За ним пустилася задня сторожа, за нею повози з царськими людьми, один, другий, десятий, за повозами дехто з козацьких старшин на гарно вбраних конях.
Гомін, тупіт, шум, і тільки по великій куряві знати було, куди переїхав цар.
— Перешуміла буря, — сказав Данило Апостол до гетьмана, оглядаючись, чи їх хто не чує.
— Боюся, пане полковнику, чи вона щолиш не надтягає, — відповів гетьман.
— Відверни її, Господи милосердний, від нас та поверни на дебри і яруги, — зітхав Апостол.
— Бога взивай, а руки прикладай, — сказав гетьман і увірвав, бо надходили старшини.
Дехто прощався з господарем, кажучи, що приїхав до Києва з сім'єю і треба йому до неї поспішати, дехто від'їздив до полку, бо часи були вельми неспокійні. Народ хвилювався, як перед бурею море.
— Що ж там у вашому полку нового та доброго чувати? — питався гетьман чернігівського полковника Павла Полуботка, прощаючись з ним.
— У його полку чорт має толку, — відповів, жартуючи, Скоропадський.
А на те йому Павло:
— На чужий коровай очей не піднімай, лиці про свій дбай.
Розійшлися у добрій злагоді, кланяючись гетьманові в пояс.
Розпрощався і генеральний суддя Кочубей, бо казав, що у Ковалівці в його новому дворі чимало всілякої роботи. Там порядкує Любов Федорівна, і йому спішно туди, щоб дати деякі розпорядки.
— Йому так спішно, що аж на серці млісно, — сказав генеральний хорунжий Іван Судима, коли вже Кочубей сидів у повозі.
— Чому ж то так? — питався Сулими Кожухівський.
— Відома річ, не рада курка на вечорниці, так несуть. Не рад наш суддя у Ковалівку, та мусить, бо жінка жде. Новин визирає, не його.
— А чому ж тоді з мужем до Кивва не приїхала? Була б їх скорше почула.
— Питаєте? Як же так? У Києві цар і Кочубеїха, і не їли вкупі обіду.
— Ага…?!
НЕ ЛИШ МОЛОТОМ, АЛЕ Й МЕЧЕМ
Біля гетьмана осталися самі близькі до нього: миргородський полковник Данило Апостол, лубенський — Зе-ленський, компанійські полковники Кожухівський і Андріяш, генеральний хорунжий Іван Сулима і найближчі з усіх Орлик і Войнаровський.
В їх товаристві гетьман пішов на вал, щоб подивитися, як буде відпливати цар.
Дивилися хто голим оком, а хто крізь далекогляд.
Бачили, як цар вискочив з повозу, мов перун із хмари, і влетів на галеру.
— Починається царська забава, — сказав Сулима, що, як про нього люди балакали, крізь стіну бачив, такі мав добрі очі. — Цар сердиться на залогу галери. Ось один з офіцерів схопився за щоку, ніби його зуб дуже розболів, ось другий вже лежить на чердаку, добре, що в воду не скотився… Цар прикази дає, сам за стерно вхопив, відчалили…
— Хай їх Бог провадить, — сказав гетьман, а Данило Апостол пошепки додав, ніби боявся, щоб цар не зачув його слів:
— А чорт нехай їх пхає.
Вже легкий вечірній туман, що після гарячої днини серпанком мерехтливим послався по Дніпру, закрив перед очима наших видців царську галеру, а вони ще стояли на валі й дивилися перед себе. Чи хотіли впевнитися, що цар дійсно від'їхав і вже більше не верне, чи причарував їх Дніпро?
Бачили його не раз, не могли досить налюбуватися його красою, та нині він їм чомусь ще кращим здавався і ще дорожчим серцю, ніби хтось близький, з ким прийдеться їм розлучитися надовго, може, навіки…
В заходячому сонці мерехтіли золочені хрести на куполах церков, а їх фасади, то мохом старим покриті, то свіжістю блискучі, знімалися поверх зелених садів, у котрих потопав цей старий прегарний город.
— Гетьмана ніби хтось заворожив, так задивився, — озвався до Орлика Зеленський.
— Наш гетьман дуже любить Київ, — відповів стиха Орлик.
Нараз Мазепа, ніби зачув ці слова, повернувся до них і промовив:
— Багато їздив я по світі й чимало всякої краси надивився, але садів таких, як наші київські, і другої такої ріки, як наш Дніпро, я ніде більше не бачив. Гарний та нещасливий город.
— Чому ж то нещасливий? — спитав котрийсь.
— Ви ще питаєте? Від Андрея Боголюбського донині немає йому спокійного життя, щоби він міг розгорнути всі свої сили і розкинутися широко й далеко на славу собі і цілій нашій країні. Що одне покоління збудує, то друге руйнує, і навіть свої не вміють свого пощадити, не знаючи ціни йому. Погадайте, скільки праці українського ума даром пропало, скільки мистецьких творів змарнувалося або на чужину пішло. Пригадайте собі тільки, що року 1554 перевезено з Києва до Москви знамениту бібліотеку Ярослава Мудрого. Між дорогоцінними книгами була, як кажуть, одинока рукопись Гомера. За книгами потягли на північ і наші вчені і тягнуть тим шляхом до нинішньої днини. Коли ж цей відліт скінчиться, коли настане весна, щоб наші птиці назад до нас вернули?
Товариство, заслухане в гетьманську мову, що звеніла, ніби пісня туги, мовчало, а він говорив дальше:
— В нашій лаврі Печорській, у Святій Софії і в других церквах є ще й нині чимало цінного. В Лаврі, як знавці говорять, є навіть образи божественного Рафаеля Санті з Урбіно. Дрижу за них. Дорогоцінним образам іншого світла, крім сонішного, і то, як воно на них згори, крізь прислонені вікна паде, не видати. А в наших церквах воскові свічки горять. Коли Господь дозволить мені ще декілька літ прожити, то збудую в Києві камінну бібліотеку і галерею, безпечну від огня і злодіїв… Але Київ будувати нам треба не лиш молотом, а й мечем.
Полковники і решта старшин, почувши останнє слово, мимохідь шукали руками своїх щабель.
Їх не було.
Відпоясали, сідаючи з царем Петром до обіду.
НЕЗНАЙОМІЇ
Смеркалося, як гетьман зі своїми вернувся до двора. Тут стрінув його молодий Чуйкевич.
— Маю сміливість доложити ясновельможному пану гетьманові, що його величество цар щасливо доїхав до Дніпра, ступив на свою галеру і відплив у дальшу дорогу.
Гетьман вислухав звіту і сказав, що відплив галери бачив з валів, але йому цікаво знати, як царя стрічав по дорозі народ.
