Польовий командир - Батурин Сергій (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Не те, щоби Петренчиха була геть байдужою до чоловіка. Навпаки, ревниво помічала, як стріляли очима убік її хороброго прикордонника інші жінки — стерви хтиві, одне на думці! Не сказати, що нехтувала ним, зневажала та не боялася втратити. Ще й як цінувала та неабияк страшилася! Видний, якщо не сказати — завидний, чолов’яга. Не гульвіса, не бабій, вживає — помірно, руки — золоті. На селі, як привозила його до батьків знайомитись, дівки від заздрощів тічними суками мало не завили: «І де вона собі такого сокола знайшла?»

А таки справді — сокіл: ставний, лицем чистий, чуприна хвацька… І форма військова пасує… Жити б та тихо радіти. Та от біда — нелюб… А що було робити, як їй було тоді вже двадцять п’ять, а всі подруги давно заміж повиходили? Пішла за того, хто кликав, хвалити Бога, що не бридкий трапився… Перемелеться, мовляв, — злюбиться. Таки перемололося, та щось не злюбилося…

Усупереч передбаченням пані прапорщиці, друзяки її благовірного ввечері не перебрали, не горлали «Ой, чий то кінь стоїть» та «Маруся, раз-два-три-калина», не обговорювали пристрасно, як усі мужчини напідпитку, свою роботу. Культурненько посиділи та й розійшлися. Лише наостанок, прощаючись, старшина застави Вонсович сказав господареві слова, що закарбувалися в душі Валентини надовго: «Твій-то „хрещеник“ он якою зіркою став. По телевізору щодня показують… Тобі, Петю, за нього не те що грамота — медаль належала».

Провівши друзів до дверей, прапорщик перехилив ще чарку, загриз її маринованим хрустким огірком та, збираючи посуд, клацнув пультом — для годиться.

…З екрану його «похресник» Шульженко сипав сумішшю українських та російських слів у якомусь ток-шоу. Що він говорив, було неважливо. Його подавали як зірку, а тим (хто не знає!) необов’язково виголошувати пророцтва чи глибини філософської думки, головне — світити фейсом по всіх каналах та впевнено віщати, бажано — ще й зв’язно. А от свої віщі передбачення вголос ректи нікому взагалі не варто: пророкам у власній хаті ніколи не вірять, а на чужині для них роботи за фахом немає, є одна лише — підлоги мити. Отож мовчи, навіть якщо ти — перший провидець і щось таке особливе знаєш; а якщо клепка є, то спробуй скористатися своїм знаттям собі ж на користь…

Той, хто не так давно стояв перед Петром Петренком переляканий, брудний та зачуханий, тепер із задоволенням красувався перед камерами, а на лацкані в нього хвалькувато виблискував високий державний орден.

«Медаль, кажеш, належала», — гмикнув прикордонник і поніс тарілки на кухню.

Розділ 5. Миколчині дороги

(задовго до основних подій)

…Микола Шульженко радісно пізнавав забуті, здавалося, назавжди українські слова, чувані лише в дитинстві від бабусі, намагався їх запам’ятовувати й частіше вживати. Мовою тоді в їхній Переяславці, що у Хабаровському краї, послуговувалися лише дуже старі люди, діти тих, хто переїхав колись до Зеленого Клину з Полтавщини, Київщини та Катеринославщини; вже покоління Миколиних батьків говорило російською, котра, втім, рясно пістрявіла українськими словами. Шульженкові ж однолітки й ті слова розгубили. Та й то: де б навчилися, як ані школи тобі української, ані газети, а радіо та ТБ акали та ґекали суціль по-московському? Проте далекосхідні переяславці — Шульженки, Лученки, Лаєнки, Пастушенки, Бабенки, Завгородні, Орленки та навіть Москаленки — не забули, звідкіля вони вийшли, й народу свого не зреклися. По сусідніх же селах та селищах колишніх українців аж так добряче розбавили й перемішали з іншими переселенцями, що вони й самі стали вважати себе росіянами: «А вот так ето: батя с мамашей, те — да, хохли, а я нєт, я — русскій, і ето факт!» Сусіди — з колишніх рязанських чи калузьких — цей факт охоче визнавали під час переписів населення, а от, збираючи врожай, заздрісно косували за межу на ділянки «фактічєскіх русскіх»: «У мєня нє растєть, а у него вона кака картоха! І то: йон же хахол!»

…Нічого цікавого в Шульженковому житті перші п’ятнадцять років не відбувалося: закінчив восьмирічку в рідному селищі досить добре, у футбола грав, батькам допомагав, по тайзі шастав із друзяками. Словом, усе як у всіх. Так би й скнів у тій Переяславці, якби не наважився документи в Хабаровськ до технаря подати. На іспити поїхав без особливих сподівань — так, думав, спробую, а там видно буде. За тими городянами не протовпишся.

Хоч як дивно, але юний Коля пристойно склав іспити, вступив на перший курс і навіть отримав стипендію. Отоді-то й почалося все привабливе, принадливе та навіть манливе.

По-перше, в технікумі видавали залізничну форму. Це було неабиякою вигодою, бо в своєму одязі хлопець вже першого ж дня відчув себе дрімучим провінціалом. А коли хабаровські пацани поскидали козирні американські «Ренґлери», «Супер Райфли» та «Лівайси» й повбиралися в однакові сині строї, вони геть нічим від нього не відрізнялися.

По-друге, Шульженка поселили в гуртожитку. Нівроку, що кімната була на чотирьох, це навіть краще: парубки підібралися — ще пошукати: один — з Бікіна, другий — з Бурліта, а третій — з самого Уссурійська [5]. Поміркувавши, можливість мати друзів Микола зарахував до переваг.

По-третє, в пацанів була гітара і вони пообіцяли навчити на ній грати.

І, зрештою, на третьому поверсі жили дівчата. Колян, як негайно почали називати його нові кореші, по-справжньому діла з ніжною статтю ще не мав, але підсвідомо відчував, що присутність в одній з хлопцями будівлі дівуль, дівиць, дівах та різних панянок, пацанок і мадемуазелей — таки теж неабиякий плюс. Інтуїція його не обдурила: вже на другому курсі він, назбиравши майже дві сотні кревних радянських рублів на американські «Леві Страусс» та вивчивши з десяток акордів, бренчав усіма шістьма струнами й виводив своїм височенним тенором такі рулади, що дівки збігалися з усієї «общаги». Претенденток на нього не бракувало, і Микола крутив з ними романи й «давав джазу», хоча цей музичний стиль не розумів і, справжній шанувальник року, ніколи не слухав. Правди ніде діти: вчитись він таки не забував, принаймні, без стипендії не сидів жодного семестру. Та рано чи пізно все хороше закінчується: не встиг Шульженко захистити диплом, як принесли йому повістку — чи не бажаєте, мовляв, шановний громадянине, виконати почесний обов’язок? Відмовлятися в ті часи було не заведено та й ризиковано, і Колян, відгулявши як порядний пацан проводи, з’явився до призовного пункту, оточений почтом з дружбанів та палких прихильниць його бельканто.

Залізний принцип Радянської Армії: «З вікон своєї казарми солдат не повинний бачити вікна своєї хати», що свято сповідувався роками, із Шульженковим призовом чомусь не спрацював: команда його не поїхала ані до Німеччини, ані до Середньої Азії. Натомість місцевих юнаків запхали на пересилку на Червоній Річці під Хабаровськом, а потім розкидали по частинах славетного Далекосхідного округа. Думаєте, велике щастя служити в якійсь занюханій, з трьох боків затиснутій вкритими тайгою сопками, Розенґартівці, якій і з четвертого боку затісно, бо там залізниця, застава й Уссурі з кордоном по фарватеру? Невеликі розкіш, благодать і блаженство, скажу я вам. Особливо — перші шість місяців. Хто служив — зрозуміє. «Старайся, чіжик, будь прілєжен, і помні: дємбєль нєізбєжен!», — так би мовити… А тим, в кого не склалося із поверненням священного боргу, тим і пояснювати марно.

Але талант — він і в гарнізоні талант, а солдати строкової служби його завжди помітять і зацінять. На третій день після карантину [6] Микола вже заспівував у своїй батареї, а невдовзі — і в казармі. «Діди» ладні були дати йому будь-якої потачки, аби тільки співав під гітару улюбленої: