Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Так завжди починались їхні примирення.
— Він тобі все про мене набрехав. — Марія дивилась мокрими очима на змережаний знаками поганського Дажбога сволок. — Бо я тут сама-одненька, зовсім сама... Юний князь поволі зняв руку, відвернувши очі й втупившись у вже ясне вікно.
«Якщо подумати добре, — нараз майнуло йому, — то я серед вас усіх найсамотніший».
Це вразило його.
Він принишк і спробував зважити несподівану думку, але думка вислизала й перетворювалась на невимовлений звук. Поки жила стара княгиня Ольга, вона завжди й усім тлумачила ці невиразні думки — просто вміла тлумачити, а тепер він таки справді сам, хоч сидить у начебто своїм городі серед нібито своєї землі.
Тоді він згадав про Марію, яка й досі схлипувала біля його плеча.
— Він не говорив про тебе. Ти боїшся його? — Марія шморгнула й закивала. — І я боюсь... — раптово й для самого себе сказав князь і сам собі став огидним. Але принаймні одне вже добре знав: що в цих страхах він не самотній. Хоч Марія й жона, сказав собі князь і знов обережно поклав руку на персо.
...Ранок у вікнах знову немовби згас. Ярополк не зразу згадав про світлого князя, його охопила приємна лоскітна млість, якою поволі наливалося все тіло. Вони лежали поверх перини й ледь торкались одне одного пальцями, байдужі до всіх на світі простих і світлих князів. Марія перша стямилася й жахнулась. Накинувшись Ярополковим корзном абияк через одне плече, вона побігла до дверей і защипнулася. Тепер уже можна було не стерегтись. Марія пустила корзно, й цупка грецька витканка впала їй до ніг, ярою плямою розпливаючись на мостинах.
Ярополк дивився на неї крізь прорізь ледве стулених повік.
— Сцось маю сказати тобі, княже, — раптом напружилася княгиня й глянула кудись поверх його голови. Місяць тому в ній нарешті прокинулася справжня жінка. Марія спочатку не знала причини цього, але, розпитавши ключницю Леоніду, робітницю-грекиню на Ольжиному дворі, була дуже втішена, хоч Ярополкові довго не зважувалася сказати про це. Святослав привіз Марію з полоном ще дитиною, грецька бояришня була послушницею в Айтоському монастирі — в горах поблизу Руського моря. Святослав підвів її до свого старшого сина й сказав: «Як виростете обоє — візьмеш її собі. Великий князь київський мусить мати красних наложниць».
Їм тоді минав десятий рік, і Марія вже й дитям була вельми красива — мов розмальована лялька з божниці діднього кутка.
Святослав помилився тільки в одній дрібниці, хоча він до цього вже не дожив: Марія стала не любовницею Ярополка, а княгинею на київському столі. Так побажав сам син Святослава, й цьому не зміг стати на перешкоді навіть Свейнальдр (хоч насправді світлий князь був задоволений).
Але тоді Марії та Ярополкові минав лише тринадцятий рік. Обурена природа довго мстилася, зглянулась над Марією тільки тепер. Вона поділилась радістю з князем, та той розчаровано відвернувся до вікна.
— А я думав, — сказав він, — що ти матимеш дитину.
— Буде й се! — запевнила Марія. — Буде й се. Дитина в зінки — береться від крові. — Княгиня часом і досі шепелявила на грецький лад. — Тільки треба молитися богородиці, — зітхнула вона, — а я всі молитви позабувала...
Ярополк уже нічого не чув. Швидко вбравшись, хлюпнувши на себе з миси води, він неквапом пішов до красної світлиці, де на нього й досі чекав перестарілий світлий князь. Ярополкові стало вільно й весело. По-княжому спершись обіруч на руків'я меча, він мовчки дивився поперед себе. Свейнальдр і собі мовчав.
— Я вже тобі мовив про Мусія Хазарина, — врешті ображено проказав він. У теремному хоромі Свейнальдр говорив рідною мовою, по-руському ж звертався тільки до русинів-киян. — Повернувся з Іскоростеня.
Ярополк поважно кивнув, навіть спробував грубіле кахикнути, але кахикання вийшло нікчемне й тонке.
— Це той Мусій Хазарин, що сидить у Гончарах?
Свейнальдр не схотів пояснювати, сказав головне:
— Твій брат Ольг вельми запишався. Бороду й голову поголив, носить лише вуса та пучок коси на маківці. Наче Святослав! — насмішкувато докинув він і зневажливо мгукнув.
— Ольг — деревлянський князь. — Ярополк не міг уторопати, що так розхвилювало старого щура. Збоку Свейнальдрове обличчя справді здавалося щурячим. У цю мить Ярополк зовсім не боявся його, йому навіть стало смішно з власного порівняння, він хихикнув і вдавано кашлянув, а тоді перевів усе на середульшого брата, Ольга: — Хіба в нього вуса вже ростуть? Йому ж тільки шістнадцять.
Ярополк знав, що Свейнальдр покликав його не для того, аби повідомити, де середульший Святославович голиться, а де ні, й напружено сміявся, щоб якнайдалі відтягти неприємну мить. Але це не могло тривати безконечно — світлий князь міцно стулив синюваті вуста, й то було лихим знаком. Ярополк зблід і принишк. Мовчанка ще дужче нагнітала в ньому острах, і коли юний князь утратив терпець, старий Ольгович заговорив потойбічним голосом:
— Не про вуса речу, праправнуче Ольгів! Про деревлян. Твій брат Ольг забуває, чий він правнук і онук. Уподібнився тому колоднику Малкові. Як і Малко, голить бороду й носить довгого в'юна на маківці.
— Так само носив Святослав, — зважився Ярополк нагадати вдруге.
— Святослав... — То була велика помилка Свейнальдра — дався сестрі Ользі вмовити себе, повівсь по жіночому розуму. Уголос він цього не сказав — пригнітив у серці каменем. Відповів юному князеві так: — А що з того вийшло? Де та голова, з котрої в'юнилося поза вухо пасмо?
Ярополк добре пам'ятав те літо, коли з Порогів повернулись рештки Святославових полків. На щиті до хорому внесли бороню й шолом великого князя, які тепер висіли в красному куті. Ярополк Святославович, уникаючи дивитися в той кут, спробував і сьогодні уявити, як дикий степовик п'є з великокняжого черепа вино. Два роки тому ця подія настирливо снилася йому мало не щоночі. Ярополк і досі побоювався заходити до красної світлиці сам.
Свейнальдр відчув плин його думки, але вирішив кувати крицю до кінця, доки не охолола:
— Поглянь он туди! Бачиш? Твій батько розірвав землю Руську на три шматки, а той колодник тепер підбурює твого брата.
— В того колодника є свій онук, мав би його підбурювати, а не Ольга чи мене. — На таке Ярополк зважився проти Свейнальдра.
Увійшов поварний робітник Закур, косоокий печеніг з вусами ниточкою, й нагадав, що княгиня Марія понесла Ярополкові снідання до одрини.
Свейнальдр люто замахнувся на робітника, бо Ярополк був радий утекти з такої нагоди, й печеніг зник.
— Не до лиця князеві снідати з жоною, — мовив Свейнальдр. Він ще хотів сказати щось про грецьку підступність, але роздумав і перевів на те, що стільки часу вже стояло між ним і цим Святославовим сином: — Якщо Людвік і Мстислав трохи поскубуть деревлянські села та городи, то буде тільки на користь.
— Кому?
— Всім на користь. І тобі, княже київський, — наставницьким голосом проказав Свейнальдр. — Матимеш чим платити витязям. — Ярополк мовчав, хоч мав би оборонити брата Ольга. Він удруге відчув себе самотнім і беззахисним серед цих стін. — Який князь на Русі найстарший? — раптом кинув Свейнальдр. Такого не слід було казати, але старий Ольгович зрозумів це тільки тепер. Ярополк несильно грюкнув мечем об підлогу;
— Святослав розділив землю порівну на всіх трьох синів. А полюддя...
— Деревлянське полюддя дав мені муж моєї сестри, великий князь Інгвар, коли ще Святослава й на світі не було.
— А твоя сестра Хельга те право в тебе відібрала. — Ярополк усе знав, лише рідко зважувався сперечатись, а Свейнальдр остерігався саме цього. Нині вони сперечались як рівні, й Свейнальдр покартав себе за те. Дітеському князеві не належало давати такої рівності, бо коли б так ішло рік у рік, це гороб'я могло б убитися в колодочки й пообростати соколиним пір'ям.
Старий князь проказав, мовби розмірковуючи:
— Мій батько говорив: якщо двоє змовляються проти тебе, то або пересвари їх, або ж побий дужчого, а слабший і сам тобі до ніг упаде. Мудрий був батько, не дурно ж казали на нього «віщий Ольг»: він усе відав!
