Гастарбайтерки - Доляк Наталка (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Пересування дев’ятиметровою кімнаткою відтепер обмежувалося, бо тут не було й клаптика вільного місця. Як стемніло, молоді припхали й поставили під вікном, просто на інші бебехи[7], невеличкого розкладного столика, якого використовували, коли їздили до лісу.
— Це щоб вам було зручно тут харчуватися, не перенапружуючи себе походами на кухню, — заявила ніжно невістка, вдавано наївно кліпаючи підведеними синім олівцем очима.
Назавтра провели до Галюні окремий телефон. «Апарат міг бути й кращим», — думала жінка, оглядаючи цей артефакт. Віктор приніс із інституту списаний надщерблений телефон із вималюваним білою фарбою інвентарним номером і демонстративно підвісив на щойно вбитий у стіну цвях. Галина Сергіївна вмить відчула себе старою, непотрібною, нікчемною. Сиділа, тамуючи дихання, й без жодної думки витріщалася у вікно, лише час від часу глибоко зітхала.
За кілька тижнів відлюдництва згадала про школу. Попросилася назад, але… Місця були зайняті, штат заповнений, брали хіба технічкою. На такі умови заслужений педагог не погодилася. Учні, з якими жінка працювала приватно, займалася репетиторством, не давали їй скніти. Платили справно. На ці гроші й жила. А що їй треба? На квартиру, на хліб, молоко… Дякувати Богові, не хворіла — на ліки додаткових витрат не мала. Так і жили Маньковичі — недружно й відокремлено. Хоч свекруху й відселили, сварки у новоствореній родині не переводилися, а навпаки — посилювалися, набирали обертів й ставали більш запеклими.
Могутній внутрішній світ Галини не давав їй опустити руки, набута колись непогана освіта не дозволяла притупитися думкам, відмінний фізичний стан підбурював до дій. Знічев’я вона захопилася рідним містом, яке поглинуло жінку, надихало щохвилини, додавало сил жити й радіти життю. Цілісінькі дні тинялася вуличками, відкривала для себе ще не звідані за довгі роки проживання тут місцини, тішилася, що якби не негаразди в сім’ї, ніколи б не довідалася про існування таких чудернацьких закапелків у великому місті. Любила дивитися на людей, вигадувала про них історії, подеколи записувала їх удома до щоденника.
Коли б якийсь режисер захотів зняти її у своїй стрічці, він би обов’язково сказав про Галину Сергіївну: «Фактурна будова тіла. Прекрасна постава. Скульптурно досконалі ноги та шия. Особливу увагу привертають руки».
«Таких зап’ястків у простих смертних не буває», — колись, іще як вони не були одруженими, зізнався Галочці Федя. А на додачу до цього жінка могла пишатися справжнім скарбом — хвилястим рудим шовковистим волоссям. Голос у Галочки, на відміну від загальноприйнятих вчительських, був вражаючий — приємно-м’який із оксамитовими нотками. Співрозмовник заклякав, коли жінка щось розповідала. А розповідати вона вміла. Багато читала, багато де побувала. Чоловік працював політичним керманичем в облздраві[8], посада передбачала закордонні відрядження. Хоч і в країни соцтабору, але в інше, таке, що відрізнялося від радянського, життя. Неперевершену красуню дружину брав із собою. Маленького Вітю подружжя залишало на батьків Галочки. Мандрували подовгу: з відрядження, не розпаковуючи валізи, мчали на курорт у Піцунду чи Ялту, звідти — до санаторію в Карпати. На декілька місяців зазирали додому, щоб повиховувати й попестити хлопчика, — і знов у подорож. Вітя ріс на руках у старих, проте дуже любив маму, сумував за нею. І вона його, і вона його… Але чоловік казав: «Їдьмо!» — і жінка слідувала за ним. «Діти багатьох моїх колег зростають в інтернатах», — заспокоював дружину партійний керівник. Вона примушувала себе заспокоюватися… Згодом і їхній хлопчик перебрався до інтернату — спортивного. Там усе було на найвищому рівні: тренування, дисципліна, харчування, поїздки, змагання. Найкращі вчителі — замість мам і тат. «Нехай хлопець загартовується», — казав чоловік, і Галочка загартовувалася на пару з сином.
Ото лише й пожила для сина, коли Федя помер. Віктору було трохи більше двадцяти, коли Галя стала справжньою мамою, яка віддається лише своєму чаду.
«Запізно!» — резюмує жінка тепер, сидячи на промерзлій лаві. Їй на голову падає перший тремтливий сніг, тихо навкруги, млосно.
— Я б не сказав… — чує поруч голос.
Озирається здивовано й бачить поруч незнайомого, трохи підтоптаного чоловіка, який, звертаючись до неї, дивиться в глибину парку.
— Перепрошую! — каже Галина Сергіївна, незадоволено наморщивши лоба.
— Кажу, я б не говорив, що запізно. — Жінка не розуміє, про що йдеться. Чоловік нарешті повертається до Галі й починає говорити голосно, ніби до глухої: — Кажу, перший сніг у листопаді — хіба це запізно?
Галя потроху усвідомлює, що вона, ймовірно, вимовила вголос останню свою думку про виховання сина. Всміхається. Незнайомець заглядає їй у лице й підстрибує на лаві, наче сів на їжака.
— Галю, ти?
— Я вас не пригадую… — соромлячись, відповідає. — Я дійсно Галя, але ви не помилилися?
— От дурепа! — не добирає слів чолов’яга.
«Ну, це вже неподобство!» — думає вона й гордовито встає, усім своїм виглядом показуючи, що вона образилася.
— Не впізнала?! — гучно сміється чоловік. — Це ж я — Гуля!
При згадуванні цього дивного прізвиська Галина Сергіївна широко розкриває очі, вдивляється прискіпливіше, тоді з силою штовхає чоловіка в плече:
— Гуля, йоксель-моксель, чого ж ти одразу не сказав, що це ти?
— Та я не одразу зрозумів, що це ти!
— А як потім дізнався, адже я, напевно, змінилась, постаріла?..
— За останні тридцять п’ять років жоден мій однокласник не помолодшав. А пізнав із голосу, дівчинко, з голосу.
Це був найкращий Галчин друг іще зі шкільних років — Максим Гуля. Взагалі прізвище його Гулякін, але для зручності казали просто — Гуля. Навчаючись у школі, ця парочка позиціонувалася не просто як товариші, а як дещо більше… Тепер з’ясувалося, що Гуля так і не одружився. Жартував, що прізвище його Гулякін, — отже, любить погуляти. А тепер уже й пізно, мовляв, п’ятдесят три роки — не той вік, аби починати все спочатку.
Не можна сказати, що Галина Сергіївна не кохала колись свого чоловіка, але то було зовсім по-іншому, заради обов’язку. А з Максимом на старості років закрутилось, як у випускників. Із букетами, зітханнями, побаченнями, навіть із сексом. Галочка приходила додому раз на три дні, розпашіла й змолоділа. Брала, що їй потрібно, і йшла знову. Жили в Максима, в однокімнатній хрущовці. Він працював таксистом. Простий чоловік, із простими життєвими забаганками: аби борщ було зварено, білизна чиста й усміхнена жінка, яка чекає на повернення роботяги додому. Галочці такий ритм життя надзвичайно подобався — бути потрібною, коханою, щасливою.
Подруги не засуджували напряму, але вбачали у пізньому коханні ознаки божевілля. Щось там згадували про бороду й біса, на що Галина відстрілювалася: «Ніякої бороди ані в нього, ані, тим більше, в мене немає». Оксана, підозрюючи підступні наміри кавалера, все допитувалася, скільки заробляє і чи не питав про статки та нерухомість коханки.
— Чи мене вже й покохати не можна? — ображалася Галя.
— Як не можна? Дуже навіть можна, — заспокоювали подруги, але відразу запитували: — Не цікавився банківськими рахунками?
Галя знала, що Гуля кохав її ще в школі, розколошкувала уяву, фантазуючи, як він чекав на неї всі ці роки, бідував, але врешті-решт дочекався.
Навесні Галина серед білого дня забігла додому, аби взяти декілька потрібних їй книжок. Зайшла тихенько, бо знала, що невістка, яка з дня на день мала народити, не зрадіє її незапланованій появі. Виявилося, що вдома нікого немає. Швиденько шмигонула до своєї кімнати й почала збиратися. За мить почула, що вхідні двері відчинилися. Причаїлася — не надто воліла спілкуватися з Ірочкою. Те, що почула згодом, примусило затулити рота рукою й дихати через раз.
— Проходь, швиденько, — говорила невістка. — Зараз дам тобі трохи. Мій дурник вчора приніс зарплатню.
— Йди краще до мене, — пролунав чоловічий, але не синовий, баритон.
